УКРАЇНОФІЛ МИТРОФАН ЛАЩЕНКО ТА ЙОГО РОДИНА

У 4-му томі «Енциклопедії українознавства», що видавалася українською діаспорою у Парижі та Нью-Йорку в 1962 році, натрапив на інтригуючу інформацію: «Лащенко Митрофан (1832-1903), громадський діяч, інспектор духовного училища в Єлисаветграді, згодом у Херсоні; в 1870-х pоках заснував українську громаду в Єлисаветграді».

Так само й у біографічній довідці про його сина, видатного українського ученого-правознавця Ростислава Лащенка (1878-1929), зазначається, що він «народився в Єлисаветграді у сім’ї інспектора духовного училища, засновника місцевої української громади Митрофана Лащенка». А тим часом донедавна вважалося, що це зробив лікар Опанас Михалевич (1848-1925). Деякі краєзнавці, щоправда, вважають засновником місцевої громади викладача Єлисаветградського кавалерійського училища Миколу Федоровського, якого Наталія Бракер назвала «першим українським діячем м. Єлисавета».

Спогади Євгена Чикаленка, який з 1875 по 1881 рік навчався у земському реальному училищі та мешкав у флігелі будинку Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), – чи не єдине джерело, що проливає хоч якесь світло на історію заснування в Єлисаветграді української громади: «По суботах у Карпенка-Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі: брати Стиранкевичі, Баришевський, Беззабава та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький – на скрипці, а Михайло Тобілевич – на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу…».

А далі Чикаленко згадує про таке: «Після турецької війни 1878 року в Єлисаветі оселився лікар Панас Іванович Михалевич… Він мав рекомендацію до інспектора Лащенка і в нього познайомився зо всім його гуртком і з Карпенком-Карим, з яким швидко близько зійшовся. Побачивши, що гурток Лащенка більше п’є, ніж щось робить, він потроху від нього відсторонився, а склав свій гурток. Власне це не був організований гурток, чи громада, а так, як в старовину бувало – був учитель (Михалевич) і були у нього ученики…».

Шокуюче сприймається сьогодні, коли нас сучасні історики переконують, що українці впродовж століть мріяли й боролися за незалежність України, гірке визнання Чикаленка: «Про самостійність України, суверенність її державного життя тоді ще, чи вже, й мови не було. Відсутність якого б не було протесту проти указу 1876 року, яким заборонено було українське слово, доводила повне безсилля української інтелігенції і повну темноту народу. …Про організацію повстання за самостійну українську державу нікому з нас і в голову не могло прийти…».

Власне кажучи, ідея незалежності, самостійності України була сформульована лише у 1900 році Миколою Міхновським у брошурі «Самостійна Україна». Та й після цього більшість тодішніх патріотів продовжувала залишатися на позиціях «поміркованого українства». Навіть після створення власної незалежної держави Україна, вважали «помірковані», мала будувати взаємини з Росією на федеративній або конфедеративній основі. Тому, очевидно, так неймовірно важко відбувається сьогодні в Україні процес державотворення.

Отже, якщо вірити Чикаленку, то засновником української громади в Єлисаветграді був все-таки Митрофан Лащенко.

А от відомостей про нього майже нема. Хіба що Лащенко неодноразово згадується Павлом Рябковим в «Кратком историческом очерке Елисаветградского общества распространения грамотности и ремесел. 1873-1898» як перший помічник попечителя Єлисаветградського ремісничо-грамотного училища (засноване у 1867 році) Миколи Федоровського, а після його від’їзду до Києва у 1876 році обраний попечителем цього навчального закладу. Прикметно, що Митрофана Лащенка та членів його гуртка бачимо й на відомому груповому знімку 1875 року серед 30 учасників першої постановки «Вечорниць» Ніщинського в Єлисаветграді. Цікаво було б дізнатися, ким і де він був зроблений? Чомусь і досі ніхто не дослідив історію цього унікального фотознімка. Таке враження, що знімалося це не у фотоательє, а безпосередньо на сцені Громадського зібрання відразу після вистави. Зробити таку світлину у ті часи було справою складною. А це означає, що фотографував акторів-аматорів талановитий фотомитець. От якби відшукати оригінал фотознімка! Адже на звороті паспарту, на яке наклеювалося фото, обов’язково містилася інформація про фотографа та його фотосалон (прізвище, адреса, нагороди тощо).

В «Историческом очерке г. Елисаветграда» Пашутіна повідомляється, що священик Лащенко був першим духівником Свято-Єлисаветинської общини сестер милосердя. От і все, що вдалося дізнатися про Митрофана Лащенка. Швидше за все, він організував у Єлисаветграді навіть не громаду чи гурток із свідомих українців, а компанію щирих українців, у яких виникла потреба у спілкуванні, бажання поспівати українських пісень, погомоніти за чаркою про українські справи. І це на ті часи було справою корисною, що з появою Михалевича в місті й допомогло організувати справжню українську громаду.

Та є ще одна і чи не найголовніша заслуга Митрофана Лащенка. Любов до України він зумів прищепити своїм нащадкам (синам та онукам), внаслідок чого маємо династію українських патріотів Лащенків.

Старший син В’ячеслав Лащенко (1875-1953), уродженець Єлисаветграда, навчався в Історико-філологічному інституті кн. Безбородька у Ніжині, потім перевівся у Варшавський університет, працював у гімназіях Київського, Одеського та Кавказького навчальних округів. Викладав, зокрема, і в нашій Олександрійській гімназії.

Про це дізнаємося із спогадів Панаса Феденка: «В гімназії, де вчився Дмитро Чижевський, деякий час учив «свідомий українець», поет В’ячеслав Митрофанович Лащенко. Він мав вплив на збудження національної свідомости учеників. Адміністрація вважала Лащенка за небезпечного для цілости Російської імперії і не давала йому «нагріти місця»; майже щороку його переводили на службу в середніх школах неісходимої держави».

Особливо цікава інформація про перебування В’ячеслава Лащенка у Криму. Зокрема достеменно відомо, що він, коли був директором жіночої гімназії у Севастополі, організував у місті у 1900 році українське просвітницьке товариство «Кобзар». А з квітня 1917 року В’ячеслав Митрофанович – голова Української Чорноморської громади у Севастополі, один з активних організаторів руху з українізації Чорноморського флоту. Потім Лащенко був директором української гімназії в Одесі. Після поразки національно-визвольних змагань жив і працював в Ужгороді, потім у Празі та США. Талановитий педагог та громадський діяч був ще й поетом. Товаришував, підтримував творчі стосунки з Олександром Олесем та його сином Олегом Ольжичем. Зокрема, Олександр Олесь надіслав Лащенку вірш «Довго ти, о Музо, спала» (1926), навзаєм Лащенко подарував йому свої твори. Дослідники творчості Олеся називають В’ячеслава Лащенка одним з найвідданіших друзів видатного українського поета. Зі свого боку літературознавець Віталій Мацько в статті про В’ячеслава Лащенка в Енциклопедії Сучасної України зазначає: «Друкувався переважно у періодиці, досконало володів технікою віршування, зображально-виражальними засобами, хоч іноді задля римування вдавався до неприродних наголосів. У віршах «Софія», «Злато-сині прапори» піднесений оптимізм вселяє віру в незалежність України. Автор збірки поезій «На ріках вавилонських» (Львів, 1926), окремі його твори вміщені в антології «Українська поезія кінця ХІХ – середини ХХ століття» (т. 4, К., 2015)».

Молодший син засновника української громади в Єлисаветграді, уже згаданий нами на початку, Ростислав Митрофанович Лащенко увійшов в історію України як видатний учений-правознавець. У 1896 році він закінчив Єлисаветградську гімназію, у 1905 році – юридичний факультет Київського університету. У студентські роки був частим гостем київського будинку родини Косачів, захоплювався ідеями Михайла Драгоманова. Працював у різних судових установах, зокрема міським суддею м. Маріуполя та дільничним мировим суддею Віленського міського суду.

Після Лютневої революції 1917 року – член Української партії соціалістів-федералістів, перейменованій на еміграції 1923 року в Українську радикально-демократичну партію, один із засновників і членів президії Українського правничого товариства, створеного 30 квітня 1917 року. Ростислав Лащенко брав участь в Українському правничому з’їзді 13–14 червня 1917 року з доповіддю «Історичний огляд української правничої творчості» та в З’їзді поневолених народів 12 вересня 1917 року з доповіддю про взаємовідносини окремих регіонів держави з центральними органами у зв’язку з ідеєю федералізації колишньої Російської імперії.

Від 1920 року Ростислав Лащенко – в еміграції. З 1921 по 1929 рік викладав в Українському вільному університеті в Празі (професор факультету права і суспільних наук), співзасновник і голова Правничого товариства у Празі, член Історико-філологічного товариства. Історики українського права вважають Лащенка одним із зачинателів української історико-юридичної науки в діаспорі.

У 1924 році Ростислав Митрофанович написав і власним коштом видрукував у Празі підручник для студентів «Лекції по історії українського права в 2-х частинах. (Княжа доба. Литовсько-польська доба)». Водночас викладав цивільне право та цивільний процес в Українській господарській академії в Подєбрадах. Опублікував кілька ґрунтовних наукових праць, найголовніша з яких «Литовський статут як пам’ятка українського права» (1923).

(Закінчення в наступному номері).

Володимир БОСЬКО

Напишіть відгук