«БУДЬ–ЯКА ВІЙНА БЕЗГЛУЗДА»

Участь жінок в афганській війні, як відомо, раніше особливо не афішувалася. В наші дні вільнонаймана медсестра, що перехворіла під Кабулом черевним тифом, або продавчиня військторгу, поранена випадковим осколком по дорозі у бойову частину, позбавлені додаткових допомог.

Пільги є у офіцерів та рядових-чоловіків, навіть якщо вони завідували складом або ремонтували автомашини. Проте жінки в Афганістані були. Вони справно виконували свою роботу, стійко переносили небезпеки життя на війні і, звичайно ж, гинули. За деякими джерелами, в Афганістані за час війни перебувала приблизно 21 тисяча вільнонайманих та військовослужбовців-жінок. За неповними відомостями, близько 60 загинули.

Серед тих, хто переніс на собі тяготи і поневіряння тієї війни, були і наші краянки. Сьогодні ми коротко розповімо про кількох з них. Це Любов Дозор і Валентина Резніченко.

Усе життя в дозорі

Вона була серед перших, кого направили служити в Афганістан. Взагалі серед перших. Йшов 1981 рік. Тоді відмова виконувати «наказ Батьківщини» вважалася зрадою. Вона була військовою. Причому з діда-прадіда. Можливо, навіть ще з часів Київської Русі. Тому й прізвище мала відповідне – Дозор.

Службу в Радянській армії Любов Борисівна почала ще з січня 1973 року. В Афганістан потрапила з першими частинами обмеженого контингенту, який на той час налічував 4000 військових. Серед них на той час було 24 жінки. Любов Борисівна вважає, що усім їм, без винятку, слід було дати звання Героя.

Понад рік усі жили в наметах, взимку і влітку. А що таке Афган? Це вітер, пил, різкий перепад температур і вода – на вагу золота. Постійна небезпека заразитися інфекційними хворобами – тифом чи гепатитом. А ще – смерть, що ходить за тобою по п’ятах.

Одного разу її послали супроводжувати медикаменти у складі великої вантажної колони за маршрутом Кабул – Шиндан – Термез. В Багланській провінції «духи» влаштували засідку. Почався шалений обстріл. Любов Дозор була у головній машині колони. Саме на неї і полювали душмани, намагаючись вцілити у бензобак. Водія поранили в голову, він втратив керування, машина зависла над урвищем.

«Я перев’язала його, вколола обезболююче. Та за півхвилини хлопець, якому не було ще й двадцяти, помер прямо у мене на руках. Донині не можу згадувати про це спокійно. Та переживати і плакати часу не було. Я кинулася під колеса і стала відстрілюватися разом з усіма, хто ще був живий. Той бій тривав приблизно годину, а здавалося – вічність. Після бою ми знов сформували колону, щоб рухатись далі. І, аби скоротити шлях, поїхали іншою дорогою. Та невдовзі застрягли у пісках. На всю колону залишилася лише одна фляга води. Її довірили мені – всі хлопці знали: не обдурю, розподілю справедливо. Періодично кожному я змочувала губи кількома краплинами», – згадує Любов Борисівна.

Двадцять три роки вона віддала службі в армії. Після Афгану була єдиною в Україні жінкою-спеціалістом з ракетного палива, через що і підірвала здоров’я. П’ятнадцять років Любов Дозор чесно й добросовісно захищала права ветеранів-«афганців» будучи головою міської організації УСВА. «Будь-яка війна безглузда, – вважає вона з висоти свого військового і життєвого досвіду. – А ще гірше, коли до цього доводять сварки і чвари між своїми».

З райкому – до Афгану

1987 року Валентина Резніченко працювала завідувачкою сектору обліку у Тальновському райкомі комсомолу Черкаської області. Пройшла спецперевірку для роботи за кордоном. Але куди вона насправді потрапить, на той час навіть і гадки не мала. І дізналася про точне місце призначення вже майже напередодні вильоту, чим ввела у розпач маму і бабусю.

У перші дні перебування в Афганістані Валентина почувалася дещо самотньою, чужою на цій землі.

Особливо це відчувалося, коли наші жінки відвідували тамтешні магазини чи базари. Звісно, під охороною кількох солдатів. Та це не відлякувало місцевих мешканців, які юрбою ходили за ними, роздивляючись з усіх боків слов’янських жінок, котрі дозволяли собі ходити з непокритою головою та голими руками.

Та згодом призвичаїлася до нових обставин, до регламенту служби, а служила вона у штабі роти аеродромного забезпечення, за 180 кілометрів від Кандагара. Сюди постійно приходили відомості про обстріли полку в Кандагарі, про збиті літаки і гвинтокрили, про людські втрати, за якими часто стояли імена друзів та знайомих. Валентина теж могла загинути. Та, певно, був у неї свій ангел-охоронець. Коли вже мала повертатися додому, дізналася, що той літак, котрий доправив їх з чоловіком у Кандагар, потрапив під ракетний обстріл, ніхто не врятувався.

Валентина Резніченко

За рік служби найбільше, про що вона мріяла, – це злива, і тому у снах часто бачила, як підставляє обличчя під дощову вологу. На цій спекотній, майже безживній землі вона і познайомилася з В’ячеславом – майбутнім чоловіком, піхотним офіцером. Одружилися. І коли завагітніла, чоловікові надали відпустку, щоб він супроводив дружину та діждався народження дитини. Після появи сина він знову повернувся на службу. А Валентина почала чекати… Та майже перед виводом останніх радянських військ з Афганістану отримала страшну звістку про загибель коханого.

Нині Валентина Василівна працює на посаді заступника начальника відділу контрольно-перевірочної роботи юридичних осіб головного управління ДФС у Кіровоградській області.

Руслан ТРИПІЛЬСЬКИЙ

 

One comment

Напишіть відгук