“СВОЇМ СИНОМ Я ДУЖЕ ПИШАЮСЯ”

0
1439
views

Лариса Павлівна Мірошніченко з ніжністю переглядає синові фотографії. От він з дружиною і сином, ось у військовій формі стоїть з побратимами, а тут –  із нею, мамою…   Вперше на схід України нацгвардійців з Кіровоградщини проводжали у лютому 2014 року.

Казали, два-три тижні – і вони повернуться, бо рівно стільки, за обіцянками політиків, мала тривати антитерористична операція. Усі вірили, а материнське серце підказувало, що не скоро вони зустрінуться із сином. А потім були тривожні дні і безсонні ночі, і тільки телефонний дзвінок від сина на деякий час заспокоював. Микола казав, що в нього все нормально. І взагалі, він не воює, бо має інше завдання – лікувати людей.

За своєю першою спеціальністю старший прапорщик Микола Мірошніченко – фельдшер. Закінчив Кіровоградське медичне училище, планував далі вчитися на лікаря. Але вивчився на… еколога. А потім ще й на інженера. Та медична професія таки стала у пригоді. На війні. «В одній руці автомат, в іншій – валізка з медикаментами», – зізнається рідним Микола. Але це вже тепер, коли приховати від рідних справжній стан речей не вдається. Він не тільки рятує поранених, а й лікує хворих. Скажімо, від тієї ж застуди.

Лариса Павлівна теж медик за освітою. Майже 20 років вона патронажна сестра в обласній організації Товариства Червоного Хреста.  Її підопічні – літні самотні люди, на сьогодні їх у неї 60 осіб. З деякими вона працює вже не один рік, а є такі, що прикуті старістю та хворобами до ліжка понад десять років. Ці люди знають про Ларису Павлівну все, а вона – про них. Тож як можуть підтримують один одного.  Старенькі заспокоюють сестричку, мовляв, усе буде добре, син повернеться, бо ж колись та війна закінчиться! За таку щирість і підтримку вона їм дуже вдячна. Ця робота хоч і нелегка, але на деякий час відволікає від тривоги за сина.

Та наприкінці дня Лариса Павлівна повертається додому, де на неї чекає тільки одна жива істота – кицька Лада. Напевно, відчуваючи стан своєї господарки, тваринка ніжно муркотить і, як дитина, обіймає її. Сім років тому пішов з життя чоловік Лариси і батько Миколи. Синова родина живе окремо, хоч і недалеко – за кілька кварталів. Якщо від Колі немає вісточки, мати телефонує невістці Марії, і та її заспокоює, мовляв, дзвонив і в нього все нормально. А ще бабусина розрада – онук  Іванко, який прийде та втішить її. Сум зразу ж відходить, хоча й ненадовго. Повертається тривога, коли по телевізору показують наших хлопців, а ще – коли йдеться про загиблих і поранених. Та, власне, спокою не буде доти, поки син не повернеться додому. От тільки тоді мамине серце заспокоїться.

Згадує Лариса Павлівна той день, коли загинув командир нацгвардійців Павло Сніцар. Для своїх підлеглих, каже вона, цей чоловік був справжнім батьком. А ще він дуже цінував Миколу як медика, навіть довіряв йому лікувати свого сина. Це був страшний удар для їхньої сім‘ї, від згадки про нього на очі Лариси набігають сльози.

— Своїм сином я дуже пишаюся, бо Микола став справжнім чоловіком: мужнім, сильним, сміливим, – говорить Лариса Павлівна. – Численні грамоти за віддану службу та за порятунок людей ми зберігаємо як найдорожчий скарб. А є ще знак «За мужність і відвагу», що від обласної влади йому вручив Олександр Чорноіваненко.

Мати знову і знову переглядає синові фотографії.  І немає щасливіших моментів, коли її син Микола поряд, і немає сумніших днів, коли він далеко. Там, де вибухають снаряди, де свистять кулі, де на кожному кроці українських солдатів чатує небезпека. Там, де йде війна.

Світлана КОСТЕНКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here