Лащенко послідовно обстоював федералістсько-автономістську концепцію державного устрою, вважав, що основоположними принципами федеративного зв’язку України з Росією мають бути добровільність і політична самостійність (власна державність) України. Якісь ілюзії щодо практичного втілення цієї ідеї остаточно розвіялися лише у новітні часи.
Закінчення. Початок в №9. УКРАЇНОФІЛ МИТРОФАН ЛАЩЕНКО ТА ЙОГО РОДИНА
А ще Ростислав Митрофанович вважав головним для України земельне питання, від правильного вирішення якого залежатиме не тільки добробут українського населення та економічне відродження краю, але й існування самої української держави.
Його донька Галина Лащенко (1911-1999) – громадська діячка і письменниця – народилася в Києві. Емігрувала з батьком спочатку до Польщі у 1920 році, потім до Чехословаччини у 1921 році. Студіювала філологію в Українському високому педагогічному інституті у Празі. Доктор славістики (1936). У грудні 1941 року Галина Лащенко заприятелювала з самим Олександром Олесем (1878-1944). Більше того, попри величезну різницю у віці (33 роки!) стала останнім захопленням поета-лірика. Молода жінка подарувала йому блокнот для записів з обкладинкою жовтого кольору. Олександр Олесь назвав подарунок «жовтою книгою» і не розлучався з ним до кінця життя. У нього немов відкрилося друге поетичне дихання. Дивовижно, але факт: від 25 грудня 1943 року до 14 березня 1944-го Олесь записав близько 120 поезій, які склали збірку «Книжка без назви». Згодом про цей «роман» Галина Ростиславівна згадувала: «Почалась і тривала аж до самої смерті поета, тоді вже хворого, найліпша, найніжніша приязнь мого життя». Галині Лащенко Олесь присвятив чимало віршів. Ось один із них:
Як серед мли на океані
Зникають рідні береги,
Так Ви зникаєте в тумані,
Щоб стало пусто навкруги.
Щоб знов я йшов чогось шукати
Серед пустелі і пісків.
Щоб знов не знав, кому співати
І хто б почув з пустелі спів.
Вражає останній вірш Олександра Олеся у «жовтій книзі»:
Так ось ще декілька рядків
І книжка списана до краю.
В ній все, чим жив і чим болів,
І все, що в серці я ховаю.
І так цій книжці вдячний я.
Я наче ниткою живою
Був з вами зв’язаний щодня,
Й ви стали рідною такою.
Тепер дописую рядки,
І все навколо в’яне, блідне,
А вчора ще цвіли квітки,
І їх поїло серце бідне.
Ніщо не вічне на землі,
Давно вже сказано без мене,
Пожовкли вже й мої сади,
Колись і свіжі, і зелені…
Після Другої світової війни Галина Ростиславівна емігрувала до США. Вона автор надзвичайно цінних і цікавих спогадів про Олександра Олеся та його родину: «Молодість Олександра Олеся», «Спогади про Олександра Олеся» «Олег, син Олеся» та ін. Єдиний прозовий твір Галини Лащенко – збірка оповідань «Діти» (1943). Була вона членом головної управи громадсько-допомогової жіночої організації «Український Золотий Хрест».
Її молодший брат, уродженець Києва, Олег Ростиславович Лащенко (1914-1998) у 1939 році, як і сестра, здобув докторат у Карловому університеті в Празі. У 1935 році став членом ОУН. Восени 1941-го у складі Похідних груп ОУН відвідав Київ, був учасником українського підпілля ОУН, наприкінці того ж року повернувся до Праги. У 1944-1949 роках очолював Культурну референтуру ОУН. Згодом мешкав у Німеччині, 1951-го виїхав до США. Олег Лащенко – автор розвідки «Культурне життя на Україні» (Прага, 1941). Уклав і видав «Поезії – книжка перша» О.Ольжича (1956), упорядкував зб. поезій «Вперед, Україно!».
Брати В’ячеслав та Ростислав Лащенки, як донедавна й Олександр Олесь, навічно спочили й поховані в Чехії. Олесь – у Празі на Ольшанському кладовищі, Лащенки – у місті Подєбради. До речі, виявляється, демократична Чехословаччина Томаша Масарика в міжвоєнний період дала притулок понад 20 тисячам українських емігрантів. Серед них і наші земляки: націолог Іполит Ольгерд Бочковський, який серед перших у своєму відкритому листі сповістив світ про Голодомор в Україні; найвидатніший український меценат Євген Чикаленко, син Миколи Садовського Микола Тобілевич, професор лісознавства Микола Косюра та ін. Після того, як наприкінці 2016 року на празькому Ольшанському кладовищі викинули з могили останки великого поета Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби, постала велика проблема, як запобігти таким ганебним діям.
Журналістка Оксана Пеленська з цього приводу пише: «Звичайно, перепоховання останків Олександра Олеся в Україні – важливий крок. Але перенести в Україну сотні поховань і пам’ятників із чеських цвинтарів – нереально та й не потрібно. Потрібно задокументувати меморіали, пам’ятники і поховання, внести їх до державного реєстру з відповідним фінансовим забезпеченням. І зробити це треба невідкладно, інакше вже завтра можемо втратити одну з найважливіших сторінок української історії – український некрополь в Чехії».
Володимир БОСЬКО
