– Ви народилися в Одесі. Що вам батьки розповідали про той час?
– Як я з’явилася на світ, батьки розповідали таке. Була рання весна, квітень, і вони чекала на мене, як на чудо. Так, я народилася в Одесі, на той час батьки були студентами.
Потім 1972 року за розподілом вони приїхали до Кіровограда, і все життя пропрацювали на радіозаводі.
Батько Володимир Ілліч – інженер-настроювач радіоапаратури. Мама Ніна Федорівна — інженер-конструктор, заслужений раціоналізатор. Я їм дуже вдячна за виховання, підтримку й повне розуміння. Вони завжди поважали мій вибір, у будь-якому віці.
– З чим же вперше був пов’язаний цей вибір?
– Коли я пішла у перший клас, вибір стояв такий: музична чи спортивна школа. Мене цікавили обидва ці унікальні напрямки розвитку. Але коли ти робиш вибір самостійно, ти більше це цінуєш. Я вибрала плавання.
– Тобто цей свідомий вибір ви зробили у сім років?
– Так. Але зробити його все ж допоміг тато. Він постійно казав, що фізичне здоров’я дає основу на все наступне життя. Чим би ти не займався, ти маєш бути міцний, красивий, сильний. Тому з самого дитинства фізкультура і спорт були для мене усім – інтересом, любов’ю, пристрастю. Своїм першим тренером вважаю Ірину Євгенівну Дар’їну, яка все це підтримувала і розвивала.
Отже, у сім років я почала займатися плаванням. На той час у спортшколі тільки-но з’явився басейн, наче подарунок долі. У дванадцять потрапила у школу олімпійського резерву, мене перевели до Київського спортивного інтернату. Це були важливі чотири роки мого життя. Це поїздки і виступи у багатьох містах колишнього Радянського Союзу. У цей час я виконала норматив кандидата у майстри спорту. А спортивну кар’єру закінчувала вже у Дніпропетровському інституті фізкультури у статусі чемпіонки України з рятівного багатоборства.
– Розкажіть детальніше, що входить до цього виду спорту.
– Це міжнародний, але не олімпійський вид спорту. Певний час він був дуже популярним в Україні. Вимоги у нього такі: проплисти із занурюванням та підйомом з дна манекена, пронурювання із затримкою дихання, гребля на човні з одним веслом, кидання на точність і дальність рятівного круга – загалом п’ять видів змагань, за які треба було набрати певну кількість балів.
– Та якщо повернутися у шкільні роки, ви, певно, пригадаєте, що тоді існувала державна установка на «гармонійне виховання особистості». Це якимось чином позначилося на вас?
– У школі я завжди була зразковою. З тією установкою чи без, за все, що я бралася, те намагалася робити по максимуму. Все, що відбувається в моїй долі, приймається з великою зацікавленістю, з наполегливістю, з творчим осмисленням. А основи духовної та психологічної гармонії заклав тоді тренер спортивного інтернату Аркадій Іванченко. Його я теж вважаю значимою людиною у своїй долі. Він вважав спортсменів тими унікальними новаторами, котрі для усього людства напрацьовують надздібності та надможливості. Окрім спортивних і фізичних вправ, він постійно залучав нас до культури. Де б не бували, ходили з ним у музеї, на виставки. Він давав нам читати нові цікаві книжки, в основному художні та науково-популярні, на тему здоров’я, правильного способу життя і мислення. А коли хворіли, лікував тим, що натискав на невідомі й незрозумілі ще на той час точки, і доводив, що людина – це система, яка самовідновлюється, а медом, горіхами та лимоном можна вилікувати майже усі хвороби. А самі ми у той час захоплювалися Висоцьким, Жванецьким, слухали квартет «Abba», рок-гурт «Воскрєсєніє». Гадаю, моє формування відбувалося доволі гармонійно.
– А що відбувалося потім?
– Дніпропетровський інститут фізкультури я теж закінчила з червоним дипломом. Хоча моєю спеціалізацією було плавання, на тренерському факультеті освоювалися усі види спорту. Паралельно ми отримували другу спеціальність: «Інструктор лікувальної та фізичної культури». Основи фізіології та спортивної медицини, комплексний підхід до питань здоров’я мені дуже були до душі. Тому мріяла потрапити у професію спортивного лікаря. На жаль, на той час таку освіту можна було отримати лише в Тарту, а після розпаду СРСР це коштувало немалих грошей. Отже, я зупинилася на тому, що є, і повернулася до рідного міста. Почала з абонементних груп для дітей у своїй рідній спортшколі. Але через рік зрозуміла, що далі не відчуваю у собі сили того тренера, що має вести вихованців до олімпійських вершин. Дуже добре навчала плавати, вела групи здоров’я. Тому зробила акцент на профілактичні заняття.
– І що це означало?
– Я хотіла якихось новацій, пропонувала аква-аеробіку для дорослих. Паралельно у спортивному центрі, що у дендропарку, започаткувала групу аеробіки. Тобто після закінчення кар’єри у великому спорті у мене ще була велика потреба рухатись і віддавати з користю свою енергію. Потім були групи степ-аеробіки, стретчингу, біосинтезу, бодіфлекс. З останнього – я робила ранками у дендропарку практику «Баланс чотирьох стихій», а для першокурсниць педуніверситету вела групу фітнесу. Отже мені вдалося поєднати те, що було потрібно і моїй душі, і людям.
– Ви мати п’ятьох дітей, викладаєте у ЦДПУ ім. Винниченка, до того ж активно займаєтеся громадською діяльністю як координатор роботи ГО «Міжнародна наукова школа універсологів в Кіровоградській області». Як вам усе вдається поєднувати?
– Сама дивуюся. Вважаю, що з допомогою групи однодумців-універсологів. У цій групі, як у мініатюрі, ми формуємо, моделюємо уклад життя, образ відносин, систему управління життям, образ суспільства. Через певні елементи пробуємо це проживати, моделюючи світ навколо себе. А певні надзавдання відкривають у нас певні надможливості. Виходить, при всьому розмаїтті ролей ти все одно встигаєш зіграти кожну. Так, я і дружина, і мати, і на роботі мене цінують і визнають.
Зараз, наприклад, на базі фізкультурного факультету ми організовуємо перший Всеукраїнський науково-практичний семінар на тему «Перспективи розвитку фізичної культури і спорту». Я дуже зацікавлена у тому, щоб ця сфера діяльності розвивалася далі. Адже, на жаль, і у спорті нині перекосів достатньо. Ми хочемо довести, що й у спорті головне не конкуренція, а співтворчість для спільного розвитку, що ми один одному – стимул для найкращих досягнень. Тим більше, коли на вівтар цих досягнень кладеться стільки здоров’я.
Громадська діяльність теж складається дивовижним чином. Десь запросили, кудись покликали, дали можливість виступити, поспілкуватись. То з учителями, то зі студентами, то на класні години до школярів запрошують, то на телебачення у «Ранкову каву». Все це якось само собою складається в єдиний гармонійний потік, і ти відчуваєш, що усі завдання тобі під силу. Отже, баланс і гармонія, ось на чому будується моє життя.
– Будь ласка, коротко про школу універсологів, чим вони можуть допомогти людству?
– По-перше, мріяти! Куди спрямовуєш думку, те розвивається. Коли людина малює свідомістю своє майбутнє, посилює його з однодумцями, воно обов’язково поступово збувається. Чим більше світлих думок і позитивних людей, тим світліше життя. На жаль, останнім часом позитивного мало, тому що люди загубили сенс життя, не планують майбутнє, не бачать перспектив. А універсологія дає унікальні технології розкриття призначення і творчої суті Людини-Митця своєї долі в спільному розвитку з іншими людьми і царствами природи в єдиному енергоінформаційному полі планети. По-друге, універсологія пропонує програми безперервної освіти від народження до свідомого переходу та універсальні технології розвитку людини, колективів, суспільства. Ми розглядаємо людину як систему життя. У людини є простір, час, енергія, три параметри, за якими можна її досліджувати. А ще вона включена в інші системи, що навколо неї, і сама складається з підсистем. Плюс до цього ми можемо визначити її призначення за кількома астрологічними та іншими параметрами. Тому наша міжнародна громадська спілка веде освітні програми. Ми навчаємо методикам самодіагностики, самоналаштування і відповідального ставлення до себе. Третім важливим принципом є запровадження системи громадського самоврядування і колективної стратегії. Універсологія каже, що навколо немає ворогів, є друзі. А друг – від слова «другой», інший, просто не такий, як ти, по-своєму унікальний. Ми проголошуємо баланс і красу взаємовідносин. На жаль, у повсякденних стосунках мало хто здатен утримувати ту високу ноту, про яку заявляє. Усі бажають краси відносин. Але спробуй її спочатку сам створити, підтримувати й розвивати. Перше правило, яке варто засвоїти: ми один одному в допомогу. Яка б напруга не виникала, треба реагувати спокійно, шукати раціональне зерно і відкривати унікальність один одного. Заради спільних цінностей і перспектив.
– Що б ви порадили батькам, які мають дітей, але попри все розлучаються…
– Навчати і лікувати у нас уміють усі… Інша справа, наскільки ми самі бажаємо щось змінити у стосунках, щоб нам усім було легко, затишно, комфортно. Особливо дитині. Для мене у такій ситуації головними мотиваторами були діти. Інакше ніяк. Ми з чоловіком народили п’ятьох. І у перервах між дітьми наші стосунки були на такому широкому діапазоні і контрасті, що кожного разу ми дивувалися, звідки ж з’являвся той магніт «від ненависті до любові». Люди зустрічаються не випадково. І наразі у нас дивна ситуація, чи то любов, чи то творчий процес, ми спільно виховуємо дітей, хоча офіційно розлучені, і чоловік сплачує на них аліменти. Що я для себе відкрила на цьому шляху – це щирість, відкритість і довіра. Не додумувати один за одного сюжет, а говорити те, що відчуваєш. Причому говорити, не звинувачуючи когось, без докорів і претензій. Ми всі вільні особистості, вільні душі. І маємо надати один одному можливість максимально розкритися. Завдяки таким відношенням я, напевно, і стала професійним психологом.
Але потреба глибше вивчити психологію з’явилася у мене з появою дітей. При всьому здоровому способі життя – обливання, загартування, правильне харчування – вони все одно хворіли. І причини, тобто відповіді на це я знайшла у психосоматиці. Люди, спілкуючись, створюють унікальний простір навколо себе, в якому або ж задихаєшся і хворієш, або ж розвиваєшся, надихаєшся, створюєш. Простіше, від стосунків батьків залежить стан здоров’я дітей. Вони, як лакмусовий папірець, одразу виявляють тобі твою недосконалість. Якщо навколо тебе створюється гармонійна атмосфера, атмосфера любові, прийняття, приязні, то і діти будуть здорові, гармонійні, геніальні.
– Отже, бути разом – це велике мистецтво?
– Так. І цьому можна навчитися. Я сама проходила такі курси. Потім тривалий час викладала його. Впевнена, якщо в освітню систему вводити популярні форми таких взаємовідносин, де навчають бути дівчатами і юнаками, це принесе велику користь. Отож кілька років тому я розробила і запровадила через облдержадміністрацію проект «Школа сімейних відносин» на базі Центру громадських ініціатив, а ще – «Мистецтво бути батьками» на базі шкіл №19 та №6.
Минулого року потрапила у Громадську раду, де представники усіх громадських організацій міста мають формувати спільні ідеї. Перше зібрання мене просто розчарувало. Відчувалося, що у більшості чоловіків вже до цього були якісь особистісні конфлікти. А вони прийшли зробити для міста щось таке чудове. Та замість того, щоб творчо об’єднатися, вони сваряться і конфліктують. У той момент я зовсім розгубилася, а потім це якось само прийшло, зрозуміла, що моє призначення тут – сидіти і молитися. І помітила, що люди навколо почали заспокоюватися. Звісно, там були ще жінки, які можуть створити добру атмосферу і допомогти чоловікам об’єднатися. І у цьому я теж бачу свою місію і призначення.
– Де ви знаходите однодумців?
– Серед усіх духовних організацій усіх конфесій. Серед православних, протестантів, теософів, товаришую з кришнаїтами. Всі вони – частина тієї великої картини, де є світ явлений і невиявлений, вищий, тонкий. Просто наша свідомість поки що обмежена і не може сприймати усі ці світи. Але людина все одно вбудована у цю систему як частина людства, частина великого всесвіту. Наша планета – одна з планет Сонячної системи. І якщо ми зараз сидимо тут, то водночас чи можемо відчути себе космонавтами, які з великою швидкістю мчаться у космічному просторі? І якщо ти своєю свідомістю переміщуєшся у часі, просторі, ти зовсім інакше дивишся на все, що тебе оточує. Ти розумієш, що усе людство – єдина сім’я, і кожна будь-яка народність чи національність має свою цінність у цій сім’ї, свою унікальність у цьому природному комплексі. Вже тільки одне це мало б дати розуміння не втягуватися у війни та збройні конфлікти.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
