ЖИТТЯ ПІСЛЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ

0
1068
views
Життя після реабілітації

На початку 1950-х років, зі смертю Сталіна, відбулися відчутні зрушення у політичному та соціальному житті країни з розгалуженим репресивним апаратом. Початку кардинальних змін не дочекалися закатовані, розстріляні у підвалах та урвищах, “розвіяні” на просторах від Печори до Далекого Сходу каторжани радянської системи.

“Найлютішого ворога партії, держави і радянського народу, шпигуна імперіалістичних держав”, як вказано у постанові ЦК КПРС від 7 липня 1953 року, міністра внутрішніх справ Л.Берію було розстріляно. Найсуворішої кари всесильному Берії, за інформацією радянської преси, вимагали і працівники московського метрополітену, і бавовнярі Узбекистану, і київські залізничники, і робітники кіровоградського заводу “Червона зірка”. Очільником Міністерства внутрішніх справ СРСР було призначено С.Круглова. У серпні 1953 року генерального прокурора СРСР Г.Сафонова замінив на посаді Р.Руденко, головний обвинувач від Радянського Союзу на Нюрнберзькому процесі. Проведений у 1956 році ХХ з’їзд партії вперше на державному рівні звернувся до теми подолання культу особи та його наслідків.

Процес реабілітації уцілілих жертв репресій, встановлення справедливості та повернення відібраних у них прав, що відстоювали члени родин так званих ворогів народу в “оновленій” країні, відбувалися вкрай складно через недовіру до колишніх бранців та бюрократичну непробивність. Про це свідчать долі наших земляків, які відображені у архівно-слідчих справах. Члени родин отримували лише довідки про реабілітацію своїх рідних, копії (на знімках) рішень перегляду справ або виписи надавалися лише за запитом судових органів, установ та організацій.

Серед групи викладачів школи заводу “Червона зірка”, засуджених у 1938 році до 10-річного перебування у виправно-трудовому таборі, був і уродженець с. Компаніївка Л.А.Тканов, 1897 року народження, мав вищу освіту. У 1939 році йому як члену контрреволюційної української націоналістичної організації було відмовлено у звільненні з ув’язнення. Після відбуття покарання у 1948 році Л.А.Тканов переїхав до м. Кокчетав Казахської РСР, йому вдалося знайти роботу за фахом, після шести років він вкотре звернувся про зняття судимості за не скоєний злочин. Навесні 1956 року Кіровоградський обласний суд відмінив постанову трійки УНКВС по Миколаївській області і за відсутності складу злочину закрив кримінальну справу. Л.А.Тканов додому не повернувся, не було до кого, доживав віку вдалині від рідної землі.

Того ж 1938 року було засуджено жительку Новомиргородського району П.С.Яніну, 1895 року народження, дружину розстріляного слюсаря МТС. Пройшовши мордовські табори, вона у 1943 році потрапила на поселення на станцію Кизил-Бурун Азербайджанської РСР, жила в приміщенні медпункту. Наприкінці 1956 року жінка звертається до Кіровоградського обласного суду з проханням “дело пересмотреть и выдать чистый паспорт, если я не виновна. Я имею преклонный возраст, а жить около своих родных не имею права ввиду моей судимости”. За інформацією, вміщеній у листі військового прокурора Київського військового округу по Кіровоградській області від 21 березня 1957 року, було розпочато перевірку на приналежність П.С.Яніної до іноземної розвідки. У червні 1957 року військовий трибунал Київського військового округу відмінив вирок трійки за відсутності складу злочину,  62-річна жінка отримала довідку про свою реабілітацію, щоб померти на батьківщині.

Про випробування, які довелося пройти рідним “ворогів народу” у встановленні правди, дізнаємося зі скарги Є.М.Шароварової від 1 січня  1958 року, адресованої начальнику відділу Головної військової прокуратури СРСР. Доньці розстріляних у 1937 році за обвинуваченням в участі в польській контрреволюційній організації М. та В.Савіцьких довелося в очікуванні прийому у прокурора п‘ять днів прожити на вокзалі. Під час зустрічі з посадовцем її повідомили, що через 10 днів будуть надіслані відповідні документи. Проте минуло три місяці безрезультатного чекання. У своєму зверненні Є.М.Шароварова просить прокурора особисто зайнятися переглядом справи її загиблих батьків, як він і запевняв її в цьому під час зустрічі. У лютому 1958 року донька отримала довідку про реабілітацію рідних, за яку письмово сердечно дякувала. Та питання про конфісковане майно родини залишилося не вирішеним. За матеріалами справи відомо, що допитані свідки повністю не підтвердили перелік відібраного майна у родини зі скромними статками, вказаний у заяві доньки, до того ж документи за 1937 рік у Кіровоградському міськфінвідділі не збереглися. У якості компенсації було нараховано 1496 карбованців.

За цим же обвинуваченням – участь у польській контрреволюційній організації — розстріляно вдруге заарештованого після 1919 року сторожа бази райтовариства, органіста кіровського костелу 66-річного Я.Ф.Келкевича. Його дружину ув’язнили на 5 місяців без пред’явлення будь-якого обвинувачення. Потім – евакуація до Челябінська, втрата старшого сина. У своєму зверненні до кіровоградського прокурора Т.Келкевич зазначає: “Тот факт, что мой муж был арестован и умер в заключении в 1943 году от воспаления легких как осужденный (від родин приховували правду про розстріл їхніх рідних невдовзі після арешту. – Л.П.), является пятном в биографии моего оставшегося в живых сына и в биографии моих внуков”.

Отримавши у 1958 році вистраждану довідку про реабілітацію чоловіка, Т.Келкевич звернулася до виконавчого комітету Кіровоградської міської ради з проханням повернути кошти від продажу без її участі ½ частини будинку по вулиці Київській, в якому мешкала її родина до конфіскації майна у 1937 році. Міські чиновники вирішили за відсутності правовстановлюючих документів на будинок в отриманні заявницею коштів відмовити і рекомендували їй звернутися до суду.

Протоколи засідань виконавчого комітету Кіровоградської міської ради відображають складну тему забезпечення житлом реабілітованих громадян та членів їхніх сімей. К.Т.Борзова, дружина посмертно реабілітованого у 1957 році чоловіка, яка тривалий час проживала з родиною в будинку по вулиці Тимірязєва, не змогла повернути дві кімнати, вилучені після виселення у 1937 році. І було б зрозуміло, що місто після руйнівної війни потребувало приміщень для розміщення установ та надання житлової площі тим, хто її потребує, але дві кімнати було розділено між сім’ями, які виїхали з Кіровограда, помешкання були вільними. Аргументація прийнятого рішення не може не дивувати: К.Т.Борзовій було відмовлено, тому що протягом 12 років вона цього питання “ні в судовому, ні в адміністративному порядку не ставила, до того ж вилучення кімнат відбулося не під час арешту чоловіка, а пізніше”.

На початку 1959 року міськвиконком вирішує, відповідно до заяви Я.І.Бернарської, реабілітованої у 1956 році, запропонувати керуючому облбудтрестом не виселяти літню жінку з гуртожитку до вирішення питання про забезпечення її житловою площею, хоча з 1955 року повинна була виконуватися постанова уряду про першочергове забезпечення реабілітованих житлом. У 1961 році було поставлено на квартирний облік з наданням (як виняток) житла сім’ю посмертно реабілітованого – дружину П.П.Шаповалову, її сина, хворого на туберкульоз, та онуку, які проживали у кімнаті жіночого гуртожитку заводу “Червона зірка”. Родина реабілітованої М.І.Куріченко, яка перебувала на квартирному обліку три роки, отримала помешкання в 31,7 кв.м, самотній реабілітований М.М.Сівак отримав житло у 9,62 кв.м. Задовольнити заяву реабілітованої О.О.Романової поставити її на квартирний облік члени міськвиконкому вважали неможливим, оскільки колишня ув’язнена після повернення до міста проживала у будинку зятя, склад сім’ї якого становив три особи, тому житлової проблеми для неї не могло існувати.

Того ж року міськвиконком встановив норму для надання житлової площі при введенні в дію нових будинків. Демобілізованим офіцерам належало 50 квартир, відселеним з аварійних помешкань – 25, інвалідам І-ІІ груп та хворим на ТБЦ – 19, непрацюючим пенсіонерам заводу “Червона зірка” – 12, реабілітованим – 10.

У протоколі засідання міськвиконкому від 23 січня 1959 року відображена драматична ситуація, до якої потрапив колишній ув’язнений І.П.Шинкаренко, уродженець Смоленщини. Після відбуття 10-річного покарання його було доправлено до нашого міста, чоловік працював чорноробом, документи цієї людини пропали після оформлення у відділку міліції. І.П.Шинкаренко знову потрапив на межу виживання: голод та безпритульність. Колишній ув’язнений, з якого було знято обвинувачення, просив чиновників надати йому матеріальну допомогу, щоб оплатити штраф за втрачені документи та направити до колгоспу, де б він мав можливість заробляти на прожиток своєю працею. З огляду на життєві обставини І.П.Шинкаренка було вирішено надати йому одноразову грошову допомогу у 125 карбованців, працевлаштуванням реабілітованого чиновники не переймалися.

Звертає увагу постанова Ради Міністрів СРСР від 8 вересня 1955 року №1655 з приміткою “не для друку”, якою встановлено порядок обчислення трудового стажу громадян, необгрунтовано притягнутих до карної відповідальності і згодом звільнених від відповідальності у зв’язку з припиненням карної справи або виправданням через суд. Час перебування їх у місцях ув’язнення, а також у засланні зараховується як у загальний трудовий стаж, так і в стаж роботи за спеціальністю. До безперервного трудового стажу входив період позбавлення волі, якщо перерва між днем оповіщення про реабілітацію або звільнення з місць відбуття покарання і днем вступу на роботу не перевищує 6 місяців (не враховуючи часу переїзду до місця проживання). Зазначений порядок обчислення трудового стажу застосовувався при призначенні пенсій, допомоги, встановленні розміру ставки. Вказано також було і на виплату двомісячної заробітної плати з урахуванням існуючого на день реабілітації місячного окладу. У випадку посмертної реабілітації – двомісячна заробітна плата повинна видаватися членам сім’ї.

Соціальний захист тих громадян, яким держава надала можливість повернення до нормального життя, був здебільшого декларативним. Ті, кому вдалося повернутися з радянських таборів, не залишалися без міліцейського нагляду, їхня благонадійність залишалася для влади сумнівною. Це відображено й інструктором виконкому Кіровоградської обласної ради в доповіді, датованій 10 березня 1960 року, “Матеріали перевірки Знам’янського району по додержанню і зміцненню соціалістичної законності”, де вказано, що працівники міліції допускають факти незаконних арештів та притягнення до кримінальної відповідальності громадян. Нерідкі випадки, коли безпідставно затримуються колишні ув’язнені. Показовою у даному контексті є доля уродженця Гайворонського району В.К.Бобровського, засудженого у 1937 році за політичними статтями до 10-річного ув’язнення. Після відбуття покарання його повторно заарештовують у 1949 році, через півроку Особлива нарада МДБ СРСР засуджує до заслання на територію Кустанайської області. Кіровоградський обласний суд у 1956 році відмінив вирок трійки при УНКВС по Одеській області за 1937 рік, 1964 року відмінено постанову про арешт за 1949 рік, кримінальну справу закрито за недоказовістю злочину.

Повернення до рідних місць реабілітованих – людей з понівеченими душами, з розірваними родинними зв’язками (діти репресованих батьків до 15-річного віку утримувалися у спецінтернатах), з втраченою кваліфікацією (ІТРівці, лікарі, представники творчих професій) або тих, які не здобули фаху (ув’язнені у молодому віці, позбавлені можливості навчатися), інвалідів з втраченим здоров’ям, житлом, майном — стало страдницьким шляхом, на подолання якого не було сил та й можливостей. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 15 червня 1959 року встановлювалася відповідальність “бувших спецпоселенців” за самовільне повернення до місць, звідки вони були вислані. З набуттям Україною незалежності збільшилася робота з реабілітації жертв політичних репресій та компенсації колишнім ув’язненим. Протоколи засідання виконкому Кіровоградської районної ради за 1991 рік містять розгляди подання комісії з питань поновлення прав реабілітованих про виплату реабілітованому І.І.Солосі 140 карбованців за кожний місяць позбавлення волі з 1944 по 1953 рік таким чином, щоб сума виплати становила 12000 карбованців. Виконком вирішує надати одноразову грошову компенсацію у 3000 карбованців, решту суми – 9000 виплачувати протягом 5 років. Відповідне рішення було прийнято відносно К.А.Тимошенка, який перебував в ув’язненні з 1937 по 1947 рік, а реабілітації дочекався у 1957-му.

Удосконалювалася також законодавча база з реабілітації жертв політичних репресій. 9 червня 2017 року опубліковано проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 рр”. Це обов’язок держави перед пам’яттю мільйонів жертв політичних репресій, чиї права не були повернуті, які через не залежні від них причини залишилися по іншу сторону життя.

Лариса ПАСІЧНИК, головний спеціаліст Держархіву Кіровоградської області

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here