ТЕРНИСТА МИСТЕЦЬКА КАРМА КОСТЯНТИНА ПАРОКОНЬЄВА

0
484
views
К.Й.Пароконьєв У РОЛІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО. МУЗИЧНО?ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМ. В. Г. МАГАРА, М. ЗАПОРІЖЖЯ

Люди і долі… долі і люди… В одних вони світлі і щасливі, в інших, навіть талановитих — тяжкі і тернисті. Чому так несправедливо? Мова йтиме про людину, яка належить до когорти талановитих. Пароконьєв Костянтин Йосипович. «Знайомство з ним і за межами театру було таким же винятково приємним.

Він з тих людей, біля яких сам стаєш духовно багатшим. Добре він знає літературу і живопис, музику і кіно». Так  свого часу висловився про нього запорізький кореспондент кандидат мистецтвознавства Валерій Гайдабура. Тож хто такий К. Й. Пароконьєв, чому такий талант не був своєчасно і заслужено оцінений на своїй рідній землі? У цьому нам допоможуть розібратися матеріали обласного архіву, які доброзичливо були надані автору. Матеріали про життєвий і творчий шлях свого батька підготувала донька Алла Костянтинівна.

В автобіографії Костянтин Йосипович пише, що він народився 8 вересня 1920 року в с. Володимирівці В.-Висківського району Кіровоградської області в сім’ї священика. Батько росіянин, походив з родини службовця залізниці, працював народним вчителем до 1914 р. Незабаром з невідомих причин він прийняв духовний сан і став священиком греко-католицької церкви. Йосип Іванович двічі був засуджений трійкою НКВС. Перший раз у 1929 р. на 5 років адмінвислання і  вдруге у 1937 р. – на 10 років у виправно-трудову колонію. Проте в колонії засуджений до вищої міри покарання. За мотивацією УНКВС – за ворожий настрій проти радянської влади, розповсюдження чуток про “неіснуючі” життєві труднощі та контрреволюційні дії. Все це білими нитками шите. В дійсності це були жертви тоталітарної боротьби з релігією. У 50-х роках Йосип Іванович був реабілітований за відсутності злочину. До речі, у перших протоколах допитів в УНКВС прізвище Йосипа Івановича писалось  Пароконь, у подальших  – Пароконьєв. Донька ж Костянтина Йосиповича Алла Костянтинівна стверджує, що у паспорті батька значилося Пароконьєв. Цьому слідуємо і ми.

Про матір Костянтин Йосипович пише, що вона українка селянського походження. Із протоколів допиту УНКВС відомо, що її звали Устина Іванівна.

Аби уберегти сина від можливих життєвих ускладнень, мати віддала маленького Костю до м. Зінов’євська, де він з 1936 по 1939 р. вчився в драматичній студії Палацу піонерів. В 1939 році  Костя закінчив 10 класів з атестатом відмінника уже кіровоградської школи. Цього ж року юнак, прізвище якого змінили на Пароконьєв, вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого на акторський факультет. Своє попівське походження довелося приховати. Але через три місяці хлопець був відкликаний за місцем проживання в м. Кіровоград (за наказом наркома оборони для призову до Червоної армії). Після проходження військової комісії був залишений до  «особого» розпорядження. Тоді він вступив до Кіровоградського педагогічного інституту на філологічний факультет, російський відділ. В інституті очолював культурно-масову роботу, керував драматичним гуртком. Одночасно працював масовиком у Палаці піонерів.

Закінчив два курси інституту, як почалась Друга світова війна. З невідомих причин в армію його не взяли. На початку війни, 30 липня, дирекція Палацу піонерів, яка обіцяла забрати його з собою в евакуацію, крадькома виїхала, не виплативши навіть зарплату, а 5 серпня Кіровоград був окупований фашистами.

У жовтні Костянтин поїхав у село Олено-Косогорівку Кіровоградської області до знайомих, щоб заробити хліба, бо на його утриманні були ще й мати і п’ятнадцятирічний брат. Там працював до серпня 1942 року. Робив у полі, а також малював для людей картини, на що також мав хист.

Не випадково з вересня 1942 року по 1943 рік Костянтин Йосипович працював у художній майстерні при будівельній конторі художником-пейзажистом (по вул. Олександрійській).

У січні 1943 року він був прийнятий хористом до російсько-українського театру, де і працював до 9 грудня цього ж  року. Дев’яте грудня 1943-го стало фатальним для юнака і сотень тисяч таких же молодих людей України, які потрапили до лав остарбайтерів. Першим був концтабір Лабіянець (Польща), де він знаходився місяць. Потім – табір м. Розенберг, далі – Шаково. В січні 1944 року опинився в таборі Вайсензеє, в лютому 1945-го – в таборі Драговичі в м. Карлбад (Чехія). Весь цей час працював вантажником по розгрузці вагонів від вугілля і цементу.

Нарешті 9 травня 1945 року табір був звільнений Червоною армією, і як талановитого юнака Костянтина Пароконьєва з 13 травня 1945 року призначили в 93-й дорожній батальйон керівником червоноармійської художньої самодіяльності (ансамбль пісні і танцю). Це відбувалось в м. Цітта. 14 серпня Костянтин Йосипович пройшов Брестський фільтраційний пункт, отримав відповідні документи і повернувся на батьківщину, в м. Кіровоград. В обласному відділі мистецтв він отримав призначення на роботу з 15 серпня 1945 року артистом обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького, де пропрацював до 1967 року.

Незважаючи на такий тернистий шлях до Мельпомени, заповітна мрія стати актором і режисером здійснилась. Тут, на землі старовинного українського театру, Костянтин Пароконьєв народився як актор. Він створив низку найрізноманітніших образів – від гострохарактерних (Осип з «Ревізора» М.Гоголя) до глибоко психологічних: Федора Протасова («Живий труп» Л.Толстого), Сатіна і Актора («На дні» М.Горького), поручика Ярового («Любов Ярова» К.Треньова), Платона Кречета з однойменної п’єси О.Корнійчука. Костянтин Пароконьєв мав прекрасні вокальні дані і був зарахований до театрального хору. Як драматичного актора його відкрив головний режисер театру, учень Леся Курбаса,  заслужений артист УРСР Григорій Воловик, якого Костянтин Йосипович вважав  своїм першим режисером-вихователем.

Саме з розрахунку на його вокальні можливості були поставлені вистави, де Пароконьєв виконував провідні партії «Вільний вітер» (Янко), «Голубий гусар» (поручик Ржевський), «Біла акація» (Купріянов), «Весілля в Малинівці» (Назар).

Проте розгорнути свій могутній талант артисту було непросто. На його творчому шляху до визнання будуть ті ще терни. Після війни Пароконьєва відкрито не переслідували – виручало те, що не зі своєї волі він залишився на окупованій території. Але ніколи «співробітництво» з німцями не забували. Ще з молодих років Костянтин Йосипович проявив себе як талановитий режисер. Він мріяв про режисуру, бачив окремі твори у своїй постановці. Але його до режисерського пульту не допускали – обов’язково знаходилася людина, яка нагадувала «кому потрібно» про окупаційні роки. Тим паче Пароконьєв не був членом КПРС.

Костянтину Йосиповичу довіряли невеликі, переважно епізодичні ролі. Але і в них артист досягав вершин. Так було і в драмі «Тарас Бульба» (за Гоголем). Прем’єра вистави відбулася в березні 1951 року. В ній Пароконьєву довірили невелику роль Кобзаря. З цієї вистави почалась творча співпраця двох видатних художників – Костянтина Пароконьєва і Михайла Олександровича Донця, який довгий період працював головним режисером українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького.

1951 року він нарешті робить перші, досить успішні спроби в режисурі – дебютує спектаклем «Честь з молоду» А. Первенцева.

У 1960 році вони поставили драму Михайла Старицького «Маруся Богуславка». Режисер Михайло Донець доручає складну роль хана Гірея Костянтину Йосиповичу. Успіх вистави був приголомшливим.

Взагалі, 1960-ті роки були надзвичайно плідні в творчій біографії артиста. Окрім артистичної роботи Пароконьєв поставив чимало цікавих вистав: «Р.В.Р.» А.Гайдара, «Замулені джерела» М.Кропивницького, «Родина щіткарів» М.Ірчана, «Каса маре» Й.Друце, «Мартин Боруля» І.Тобілевича, «Чайка» А.Чехова, «Сержант міліції» І.Лазутіна, «Людина із зірки» К.Ветлінгера і багато інших.

Справжній успіх і велику творчу насолоду принесла митцеві режисерська робота над виставою «Живий труп» Л.Толстого. Але брак спеціальних знань привів уже зрілого актора до думки… стати студентом. 1962 року Костянтин Йосипович вступає на заочний відділ режисерського факультету і успішно закінчує його.

За вагомі творчі досягнення в розвитку українського театрального мистецтва актора і режисера було представлено до звання заслуженого артиста республіки. Але не встигли документи дійти до Києва, як у столицю полетів… донос. «Хтось-то» нагадав про окупацію, «службу на німців». Але ж під окупацію не зі своєї волі потрапили тоді мільйони українців. А їсти хотіли всі – і в евакуації, і в окупації. Тож треба було працювати…

Незважаючи на моральну травму, актор плідно працює, створює блискучі образи Федора Протасова («Живий труп» Л. Толстого), Сатіна («На дні» М. Горького), Батька («Катерина» М. Аркаса), Вєдернікова («Роки мандрувань» М. Арбузова), Йосипа («Ревізор» М. Гоголя), Соломона Мерчика («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), Платонова («Океан» О.Штейна), Ярчука («Соло на флейті» І.Микитенка), Марка Безсмертного («Правда і кривда» М.Стельмаха), Платона («Платон Кречет» О.Корнійчука). Слід зауважити, що у ті роки репертуар театру складався в основному із п’єс російської і зарубіжної класики, українську представляли переважно твори О.Корнійчука.

Вдумлива робота над акторським вирішенням  різноманітних образів поступово розширювала творчі обрії Пароконьєва. Працюючи над тією чи іншою роллю, він розглядав її не окремо від інших героїв спектаклю, а в постійному спілкуванні з усіма персонажами, у взаємозв’язку з загальною канвою вистави.

У рідному театрі корифеїв Костянтин Йосипович зіграв понад 150 ролей.

Враховуючи високу майстерність митця, його активну громадянську позицію і величезну популярність у глядача, керівництво театру вдруге представляє Пароконьєва до присвоєння звання заслуженого артиста. Але… знову донос, знову відмова. Вважаю, що це були не тільки перепони адміністративно-політичного характеру, а й просто заздрощі колег, що часто трапляється, на жаль, в творчих колективах.

Врешті-решт актору набридли подібні звинувачення, і у 1967 році він з великим жалем залишає свій рідний театр корифеїв і переїздить працювати у Запорізький український музично-драматичний театр ім. Щорса.

(Закінчення у наступному номері)

Микола ГАЛИЦЬКИЙ, завідувач меморіального музею М.Л. Кропивницького

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here