“МАРУСЬКИНЫ ДНИ”, АБО ТАЄМНИЦІ “БАЙГОРОДА” ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО

0
1089
views
"МАРУСЬКИНЫ ДНИ", АБО ТАЄМНИЦІ "БАЙГОРОДА" ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО

Ми, байгородці, ніколи не любили тимчасової влади, себто всіх тих, що, зайшовши у гості, хотіли покласти на нас свої носилки і повісити на нашу вішалку шинелю і кобуру нагана.

Ні, їм доводилось у нас спати в передній, не знаючи, хто їх збудить ранком. А згадуючи, що ми – місто величеньке, звише півсотні тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопіт.

Чергові «історичні зустрічі» у Кропивницькому були присвячені маловідомим сторінкам подій сторічної давнини – народному повстанню 20-26 лютого 1918 року на теренах Єлисаветграда, яке підняли містяни проти більшовицьких військ та їхніх союзників–анархістів. Перебіг цих подій був описаний нашим земляком, письменником Юрієм Яновським у  повісті «Байгород», але з  відомих причин цей твір  не набув широкого розголосу, а в тій редакції, яка дійшла до читачів, все, пов’язане з негативом щодо більшовиків, було ретельно виметено. Яновський був свідком цих подій, йому на той час було 16 років.

Спільна робота місцевих істориків – науковця Юрія Митрофаненка та аматора Максима Сінченка разом з географом Андрієм Домаранським дала можливість всім шанувальникам вітчизняної історії поповнити свою скарбничку знань. Більша частина напрацювання стала можливою завдяки порпанню в архівах документів та місцевої періодики. За словами тодішнього члена міської думи В.Тьомкіна,

«Елисаветград стал ненавистным для большевиков городом», а місцеве видання «Голос юга» від 10 березня 1918 року писало: «Елисаветград займёт своё почётное место в истории междоусобных войн». Отже, що ж відбулось  на  вулицях нашого міста зимовими днями сто років тому?

Центральна Україна після подій 1917 року стала ареною боротьби між кількома військовими та політичними угрупованнями. Зокрема, за повну владу в Україні боролися Українська Центральна Рада, більшовики, анархісти, есери, білогвардійці-монархісти та  розмаїття отаманів різних політичних поглядів. В Єлисаветграді  в ці часи панував відносний затишок, доки більшовики 28 січня 1918 року вирішили повністю встановити в місті своє  панування. Головним місцем опору став завод Ельворті, працівники якого були цілком задоволені умовами праці та зарплатнею. Тому на допомогу місцевим більшовикам було направлено 637-й полк (за іншими даними – 657-й Прутський) з Кам’янського та анархістську зграю на чолі з Марусею Нікіфоровою.

«Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани-галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка? – так описував отаманшу Юрій Яновський.

Анархістка Маруся Нікіфорова

– Вона знає добре місто, бо стоїть у Байгороді тиждень. Щодня вона посилає одного чи другого свого помічника у місто по контрибуцію. Гуркотить по головній вулиці грузовик, зупиняється коло лавок і пекарень. Перелякані прикажчики винесуть все, що тільки є. Пекарні –хліб, ковбасні – шинку, масло і сир, мануфактурні – сукно і шовк, і інші – чоботи».

Але це не могло тривати вічно. Єлисаветградці посилюють опір, який набуває збройного характеру. Перші ж сутички призводять до відходу з міста вояків Нікіфорової, але невдовзі свавілля її поплічників відновлюється з більшою силою. Тим часом на арену подій виходять такий собі Олександр Белінкович, уповноважений більшовиків для контролю за залізничними станціями Єлисаветград, Знам’янка та Бобрисівка (суч. iм.Т.Шевченка), та Трифон Гуляницький, якому вдається захопити міську скарбницю у 2,02 мільйона рублів та втекти з нею, попередньо віддавши половину Белінковичу за можливість безперешкодної втечі.

У місті формується своєрідний гарнізон: єврейська самооборона (без зброї), 8-й авіадивізіон, місцева «міліція», очолювана домовими комітетами, та місцеві підприємці. Йому протистоять 300 вояків Белінковича, ешелон якого стоїть на вокзалі, та близько двох сотень вояків отаманші Марусі, яка теж має свій ешелон.

Вояки Нікіфорової на панцернику періодично каталися  містом та, рухаючись центральними вулицями, гатили з кулеметів просто по вікнах будинків. Дума закликала до спокою, але ситуація поступово виходила з-під контролю.

Олександр Белінкович, уповноважений більшовиків для контролю за залізничними станціями Єлисаветград, Знам’янка та Бобрисівка (суч. iм.Т.Шевченка)

Майже одночасно свій ультиматум оголосив Белінкович: роззброєння комітетів домової охорони; не стріляти в його солдатів; «разойтись!»; загроза застосування авіації. Наостанок він відмовився співпрацювати з органами місцевого самоврядування. Місцева влада відкинула цей ультиматум як неприйнятний, а тим часом вояки Марусі грабують касу заводу Ельворті і знову полишають місто. Підлеглі Белінковича намагаються силою  роззброїти домові комітети, але в районі сучасної вулиці Габдрахманова зустрічають шалений опір і мусять тікати аж до залізничного вокзалу.

Невдовзі  сили, що рухались на підтримку заколотників, роззброюють та розпускають по домівках «Український Єлисаветградський полк» УНР. Захисники міста зустрічають Червону гвардію з боку Канатового на рубежі сучасних вулиці Полтавської – залізничного вокзалу – пам’ятника Янголу-охоронцю. Після нетривалої, але кривавої перестрілки, літаки 8-го авіадивізіону скинули над наступаючими листівки, після прочитання яких в їхніх лавах постало питання: «Чому ми, робітники, маємо стріляти в таких самих робітників?» Протистояння набуло позиційного характеру, а тим часом з боку Шостаківки зайшло інше червоногвардійське угруповання на чолі з Рудольфом Сіверсом та командиром бронепотяга №4 «Свобода або смерть» комендантом Києва Андрієм Полупановим. Разом з Полупановим прибуває й Белінкович, висуваючи нові вимоги до міської влади, натомість та затягує час.

Захисники міста змушені боротись на два фронти, і доволі успішно. Більшовики знову відступають, намагаючись знищити залізничний міст в районі Балашівки. Повстанці захоплюють ешелон з речами, які після ретельного опису розподіляються за потребами мешканців міста. Всім учасникам повстання спеціально створена місцева комісія оформлює відповідні посвідчення. Загиблих ховають на місці сучасного Ковалівського парку – за даними міської думи, їх було близько 56 осіб, 126 пораненим надано медичну допомогу. В свою чергу більшовики записали в своїй статистиці 86 загиблих та 140 поранених, але без уточнення причетності до того чи іншого боку.

Невдовзі більшовицька влада в Єлисаветграді все ж була встановлена. В Ковалівському парку з’явився пам’ятний знак полеглим в боях з білогвардійцями більшовикам, але жодних згадок про єлисаветградське повстання на теренах міста не існує. Два пам’ятники, які планувала встановити міська влада ще у 1918 році, так і лишилися планами. Проте в народній пам’яті ці події закарбувалися як приклад першого по-тужного організованого спротиву загарбникам будь-якого кольору прапора.

Доля головних фігурантів протистояння склалася по-різному. Маруся Нікіфорова була страчена білогвардійцями в Криму в 1919 році. Трифон Гуляницький після завершення збройної боротьби повернувся до Єлисаветграда та вірою й правдою служив радянській владі на різних посадах. Андрій Полупанов також вижив у цій боротьбі, після чого пішов на «партійну та господарську роботу». Олександр Белінкович дослужився в лавах Червоної армії до командира кавалерійської дивізії, далі захопився авіацією, але, потрапивши у маховик репресій, був розстріляний у 1937 році.

«Об’єднане місто переможе всіх», – писав у своєму творі Юрій Яновський. На жаль, наші сучасники не завжди враховують уроки історії. Тому маємо надію, що збірка «Таємниці Байгорода» (оригінал твору Юрія Яновського з коментарями місцевих істориків), яка незабаром має вийти від видавництва «Імекс-ЛТД», стане черговим нагадуванням про те, що лише в єдності  справжня сила.

Максим ГУЦАЛЮК

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here