НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ АНАТОЛІЙ ПАЛАМАРЕНКО: «КРОПИВНИЦЬКИЙ — ДУЖЕ КРАСИВЕ МІСТО. АЛЕ ДУЖЕ ЗРУСИФІКОВАНЕ»

Сьогодні у нас особливий гість: жива легенда, митець, із яким пов’язані найкращі сторінки українського слова на вітчизняній сцені, народний артист України, лауреат Національної премії Тараса Шевченка, Герой України Анатолій Несторович Паламаренко. У Кропивницькому він виступив на сцені обласної філармонії у концерті «Шлях до Тараса».

– Скажіть, будь ласка, ви вперше в нашому місті чи вже бували тут? З чим і з ким воно пов’язано у вашій пам’яті?

– Бував. Колись у мене гастролі тут були. Бо колись мистецтво художнього слова процвітало і була у нього своя публіка… В першу чергу Кіровоград-Кропивницький пов’язаний для мене з Хутором Надія, з Тобілевичами. Я закінчував інститут імені Івана Карповича Карпенка-Карого. Вивчав його творчість, творчість його братів, завжди вважав, що це наша українська цінність. А потім – це дуже красиве місто. Єдине, що дуже вже, м’яко кажучи,  зрусифіковане. На жаль, так само, як і Черкаси, як і Полтава…

– Ваш виступ для нас це велика подія. Кіровоградщина давно не бачила і не чула таких майстрів художнього слова. Ви приїхали сюди на запрошення директора обласної філармонії Миколи Кравченка, щоб взяти участь у Шевченківських читаннях, чи не так?

– Так, Микола Іванович ініціював цю добру справу. Я знав, що читатиму, але страшенно боявся аудиторії. Скажімо, навіть у Києві у мене є аудиторія серед школярів. Але їм Шевченко, знаєте, якось не рідний. Вони мислять зовсім не по-українськи. Вони ще не звикли чи не доросли. А ось тут, у вашому місті, я сьогодні дуже був здивований. Щоб оце з п’ятого класу дитина так слухала, так сприймала і так дякувала! І що воно за таємниця? Невже треба їхати до вас, щоб побачити, що діти на сто відсотків відчули Шевченка? Я був вражений, коли після поеми «Сон» діти самі підвелися, аплодували і кричали «браво!». У мене сьогодні навіть блищала сльоза. Не дай Бог, думаю, капне…

– А це, до речі, спростовує вашу тезу про зрусифікованість…

– Справа в тому, що Україна мусить бути українською. Мені це увесь час болить і хочеться увесь час про це говорити і трудитися, аби люди відчули на своїй землі свою рідну мову. Тому що мова — мати єднання, батько громадянства і сторож держави! Так про мову будь-якого народу казав творець литовської писемності 16-го століття Мікалоюс Даукша.

Путін хіба пішов би на Рівненщину чи на Тернопілля, де однією мовою пов’язані наші українці? Ніколи! А там, де тонко, там і рветься. Там, де зросійщення, там і лихо. Тому я вважаю, велику помилку зробили наші можновладці, починаючи з першого президента, що не почали з цього. Та зробіть ви у кожній школі безкоштовні курси! Та доплатіть українським вчителям, як доплачували російським філологам, хоча б 200-300 гривень! Та пошліть ви у ці райони на Донбас ансамбль Вірського, хор Вірьовки, капелу бандуристів імені Майбороди та Анатолія Паламаренка… Тоді зовсім по-іншому розвивалося б мислення тих людей. Двадцять сім років усе це ніяк не вивітриться. Чого я буду розмовляти мовою ворога, коли у мене є моя красива рідна мова для моєї матінки-землі? А це ж образ мислення, це температура любові до рідної держави!

– Анатолію Нестеровичу, у вас величезний досвід роботи з текстами творів. Скажіть, які б твори ви віднесли до золотого фонду української літератури?

– Насамперед Тарас Шевченко.

На другому місці у мене Борис Олійник. «Посіяла людям літа свої, літечка житом, прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити, зітхнула полегко – і тихо пішла за межу. – Куди ж це ви, мамо?!» Хто так міг написати? Тільки великий геніальний Борис Ілліч. «…І стала замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки». Так глибоко і так мудро, і так по-нашому, по-українськи!

На третьому – Олександр Довженко. Тринадцятого травня у Києві у мене буде, напевно, вже останній сольний концерт «Сміх крізь сльози» на два відділи. Так-от, перша частина його — це «сльози». Там лунатимуть три речі Олександра Довженка: «Хата», «Незабутнє» і «Мати». Туди я хочу включити віолончель, скрипку і вокаліз.

– Трохи раніше ви зазначили, що сучасна молодь далека від творчості Шевченка…

– Ні, не вся ж, слава Богу. Просто якась частина ще не доросла до розуміння того, що наш Кобзар настільки сучасний, актуальний. Це особлива людина з особливим почуттям любові до України – трагічним, драматичним почуттям! Я повсякчас дивуюся, бо відкриваю в ньому щось нове. Мене особисто дивує його здатність до передбачення, до пророцтва. Не дарма ж стільки пам’ятників у світі встановили саме Тарасу Григоровичу.

Та за радянських часів нас навчали чужим цінностям. Тоді вони були для нас ближчі. Ми менше знали свої. Хоча я, з одного боку, і щасливий, що прекрасно знаю російську літературу. Я обожнюю Буніна, Тургенєва, Толстого, Достоєвського. Це для мене великий художній потенціал, я і звідти беру духовний нектар. Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Чехов, Єсенін… Як не знати. Але у нас тоді був акцент на це, а своє було у тіні. Тепер у школах те саме – перехиб. Діти абсолютно не знають російської класики. Ще Шевченка знають «Як умру, то поховайте», а «Я памятник воздвиг себе нерукотворный» не знають, хто написав. Дивляться на мене великими очима, і це дуже погано. Дуже погано. Нам потрібно все…

– Ви донині ще викладаєте. Розкажіть трохи, що саме і де?

– Викладаю в Національній музичній академії. Дисципліна називається «Сценічне слово». Я прагну, аби студенти зрозуміли, що слово – як яйце: зверху – шкаралупа, всередині – білок і жовток. Отже, треба уміло очистити слово від шкаралупи, подати фразу так, щоб наш смак відчував усі емоційні та смислові відтінки.

– Якщо можете, пригадайте якийсь найяскравіший випадок з вашого дитинства.

– Війна… Я 1939 року народження. А тоді йшов десь 1942 чи 1943 рік… У нас була велика хата в Макарові, батько купив її у якогось лісовласника, вісім кімнат. Німці зайняли її під пошту. Нам лишили дві кімнатки. І от, я це дуже яскраво пам’ятаю, стою у кутку біля вікна, де лежить сільський інвентар: вилошники, батоги… Мама порається біля печі. Відкриваються двері великої кімнати, підходить до мене німець і гладить по голові. А я… я дивлюся, поруч батіг стояв, і я цим батогом його по халявах. Мама і вилошник впустила. Благає: «Пане, пане, кляйн, дитина…». Постояв… Пішов… Через деякий час мені шоколадку приносить.

Будь ласка, у ворога щось таке людське проявилось після того, як дитина показала своє ставлення до окупанта.

– Відомо, що 2016 року ви з групою волонтерів виступали в зоні АТО…

–  Так, тоді у липні за шість днів ми зробили 18 концертів. Виступали на передовій і перед школярами Луганщини. То я там побачив, в якому страшному стані ця земля – розбита, покалічена, покинута. Боже, серед такої природи прекрасної стільки хат, стільки будинків понівечених, кинутих. Я побачив заповіт Шевченка «хто матір забуває, того Бог карає»! Тому нам у першу чергу треба думати про духовність. І починати треба було зовсім не з економіки. Духовність керує руками. Але я думаю, прийде час, коли ми будемо не населенням, а українським народом, коли нація наша розвернеться і буде об’єднана усім, чим тільки можна. А передусім мовою. З цього приводу наведу вислів, який, здається, належить Карлу Марксу: «У державі недержавною мовою розмовляють гості, наймити і окупанти».

Роман Любарський

Напишіть відгук