ФРАГМЕНТИ ДОЛІ НА ТЛІ ВІЙНИ

Долі бійців та їхніх командирів у радянсько-німецькій війні складалися по-різному. І відшукати дві подібні аж ніяк не вдається. Великі випробовування, починаючи з 1941 року і майже до її закінчення, пережив наш земляк Григорій Ізотович Григоренко.

Війну Григорій Григоренко, 1919 р.н., уродженець селища Капітанівка Златопільського (нині Новомиргородського) району Кіровоградської області, член ВКП(б) з 1939 року, випускник Одеського артилерійського училища берегової охорони ім.Фрунзе (1938 р.),  зустрів на світанку 22 червня 1941 року: його артилерійську батарею ще за місяць до початку тих трагічних подій передислокували з півдня України до Білорусії. Там у нещадних боях зазнав відступу, перших ворожих обстрілів та втрати рядових бійців. До осені обіймав посаду командира артдивізіону 596 гаубичного артполку РГК 19 армії. На головному тодішньому театрі бойових дій – автостраді Мінськ – Смоленськ – Москва – артилерійським вогнем зупиняв німецьку військову техніку, знищував живу силу ворога. Діяв стійко, мужньо й винахідливо. Значима роль артилериста Григоренка у сповільненні руху німецького війська на Москву очевидна. Закономірно, що 27 вересня 1941 р. Григорій Ізотович Григоренко Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоного Прапора. Така нагорода в умовах майже постійного відступу Червоної армії на всіх фронтах, часто в паніці та безладі, що тоді творилися у війську, здачі в полон сотень тисяч бійців та навіть цілих армій, інколи на чолі з їхніми командуючими, явище рідкісне, тому державна відзнака – надзвичайно важлива. Однак ордена офіцер не отримав, та, проте, навряд чи й знав про цю досить високу оцінку його бойових заслуг.

На початку жовтня 1941 року 596 гаубично-артилерійський полк, де продовжував службу старший лейтенант Григоренко, зайняв оборону біля м.Ярцево Смоленської області. 4 жовтня 1941 року нацисти прорвали лінію оборони, і Григоренко разом з артдивізіоном опинився в оточенні. До 7 жовтня артилеристи утримували позиції, однак під натиском ворога змушені їх залишити і відходити до м.Вязьми. П’ять днів безперервних боїв в умовах лісистої місцевості, густо помереженої річками й болотами, знекровили полк. 12 жовтня бійці вступили в останній бій, намагаючись прорвати оборону німців, однак задумане не вдалося. Полк залишився без пального для артилерійських тягачів і без боєприпасів. Цього ж дня артилеристи змушені, за наказом начальника артилерії 19-ї армії, знищити всю матеріальну базу, а бійців перевели у піхотні частини. 18 жовтня багато бійців і командирів потрапили у полон. Хворі, простуджені, знесилені, голодні, адже останнього сухаря з’їли тиждень тому, а конину ще раніше, тому були не в змозі чинити опір нацистам. Серед полонених був і Григоренко.

Майже півмісяця колона військовополонених, у якій перебував колишній командир артдивізіону 596 гаубичного артполку РГК 19 армії, пішки рухалася в напрямку Смоленська. Нарешті 6 листопада 1941 року нацисти доправили Григоренка до Смоленського табору військовополонених. Там він пробув до 26 липня 1942 року. У таборі його виокремили як командира Червоної армії і перевели до спеціального барака. Умови утримування були жахливими: постійні голод і холод призвели до того, що в січні 1942 року старший лейтенант захворів на висипний тиф. Через хворобу був переведений до тифозного барака. Боротьба за життя для Григоренка тривала понад чотири місяці. Молодий і тренований організм, всупереч тяжким обставинам табору, подолав хворобу. В травні 1942 року, після одужання, Григоренка з тифозного барака перевели до т.зв. малого табору – філіалу «великого» Смоленського табору. Звідти в’язнів виводили на роботи до Смоленська. До однієї з робочих бригад вписали і Григоренка. Згодом його призначили старшим робочої команди. Військовополонені виходили за межі табору і працювали на ремонті автомобільних доріг, розбирали завали будинків тощо.

У місті Григоренко познайомився з Надією Рудченко – жителькою Смоленська: дівчина регулярно підгодовувала виснажених голодом і важкою фізичною працею радянських військовополонених. Дещо роззнайомившись з ними, Надія повідомила, що зможе перевести кількох чоловіків до партизанів у смоленські ліси. 26 липня 1942 року Григоренко разом з ще чотирма військовополоненими утік з табору і потрапив у розташування 13-го партизанського полку під командуванням Сергія Гришина. Для цього довелося подолати десятки кілометрів лісових нетрів.

Однак, всупереч сподіванням утікачів, партизани зустріли їх не те що непривітно, а досить вороже і недовірливо. Так, усі колишні тепер військовополонені, серед них і Григоренко, були допитані партизанами з застосуванням «фізичного впливу» – їх били батогами, погрожували розстрілом, від них вимагали зізнатися, хто їх послав у ліс і з яким завданням. Після трьох днів виснажливих допитів, що супроводжувалися тортурами, партизани вивели Григоренка на розстріл. Але розстрільна команда з семи бійців таку тяжку кару лише інсценувала, здійснивши кілька пострілів поверх голови офіцера-артилериста. Перенісши жорстокі катування в лісі, не зізнавшись у неіснуючій провині, Григоренко вирішив залишити партизанів і мав намір йти через лінію фронту, щоб потрапити в розташування Червоної армії. Ризик втечі був величезним, адже в лісах офіцер орієнтувався погано, легко міг заблудитися, та, крім того, міг бути спійманий партизанами як дезертир. Тепер врятуватися від розстрілу було б справою безнадійною. Однак втеча з смоленських лісів вдалася.

Дорога на схід до лінії фронту теж супроводжувалася величезними ризиками й випробовуваннями. Оскільки офіцер не мав жодних документів, то пробирався до розташування Червоної армії лісами. Запасів їжі теж не мав, і роздобути її в селах, що їх заполонили німці, не міг, тож жорстко голодував. Кілька разів ледь уник арештів німецькими вояками, яких що ближче до лінії фронту, то ставало більше. Неймовірне везіння сприяло тому, що не наскочив на німецькі патрулі та їхні секрети. Орієнтувався спочатку на гул від вибухів снарядів, потім – на спалахи сигнальних ракет. Серед ночі переповз нейтральну полосу, щомиті чекаючи бути поміченим чи наткнутися на мінне поле. Проте пощастило!

За лінією фронту на Григоренка чекали нові випробовування: його побили вже у перші хвилини зустрічі з радянськими бійцями, які помилково сприйняли Григоренка за ворожого шпигуна, а потім заарештували. Колишній військовополонений потрапив до Особливого відділу НКВС 4-ї Ударної армії. Тут теж відбув кілька допитів, що супроводжувалися звинуваченнями в зраді Батьківщини та погрозах розстріляти як дезертира. Тут, неподалік лінії фронту, щиросердно розповів про всі тяжкі випробовування, що їх переніс після полону. З розташування 4-ї Ударної армії Григоренка відправили на пересильний пункт. Там знову допити, що тривали три місяці. Ухвала військового прокурора була несподіваною для старшого лейтенанта: всупереч сподіванням бути направленим до формувального табору, звідки відкривалася пряма дорога на фронт, його з пересильного пункту відправили до Подольського табору спеціального призначення, що діяв поблизу Суздаля. Тут розпочалися нові тяжкі випробовування: 18 червня 1943 року Григоренко був заарештований відділом контррозвідки «СМЕРШ», обвинувачений за ст.58-1«б» і перевезений до Бутирської тюрми. Підписав постанову на арешт військовий прокурор Подольського табору спецпризначення №174 капітан Чередниченко.

На час арешту Григоренко вже майже рік перебував у таборі спецпризначення, чекаючи вирішення своєї долі. Доля ця, як виявилося, була нелегкою.

Слідство в Бутирській тюрмі стосовно Григоренка тривало до середини серпня 1943 року. 23-річний старший лейтенант звинувачувався в тому, що нібито «…увійшов у довір’я німецької адміністрації Смоленського табору військовополонених, за що його призначили старшим команди робітників-військовополонених, і виконував обов’язки коменданта «малого» табору». Цього насправді не було.

Після безкінечних допитів, що тривали до 17 серпня 1943 року, справу по звинуваченню Григорія Григоренка направили на розгляд Особливої наради при НКВС. Старший слідчий відділу контррозвідки «СМЕРШ» спецтабору №174 капітан Ребрунов вимагав для Григоренка позбавлення волі терміном на 10 років. Однак, на щастя, бездушна репресивна машина вперше щодо Григоренка дала збій: справа до суду не дійшла, оскільки 7 жовтня 1943 року військовий прокурор Головної військової прокуратури Червоної армії майор юстиції Ловицький, неупереджено розглянувши матеріали слідства, дійшов висновку, що в діях старшого лейтенанта Григорія Ізотовича Григоренка злочин щодо зради Батьківщини відсутній, а перебування в таборі військовополонених не є співробітництвом з ворогом. Та, крім того, Григоренко з табору військовополонених утік і добровільно прибув у партизанський загін. Тому, зробив висновок військовий прокурор, необхідно Григоренка з ув’язнення звільнити. З Бутирської тюрми старшого лейтенанта знову перевезли до Подольського табору спецпризначення №174. Там він пробув до 31 листопада 1943 року. Наступного дня його звільнили.

В цей час у діючій армії на посаді військлікаря несла службу дружина старшого лейтенанта 22-річна Віра Садова. Доля її чоловіка залишалася для Віри невідомою.

Подальша доля старшого лейтенанта Григорія Григоренка теж невідома.

Головний архівіст відділу археографії  та використання  документів Державного архіву Кіровоградської області, Іван ПЕТРЕНКО.

 

One comment

  1. Думаю, герой розповіді плюнув на цю справу і, переповзши назад через лінію фронту, прожив залишок днів в Амстердамі.

Напишіть відгук