«…КОЛИ ДІЙШЛА ВІСТКА, ЩО В ЄЛИСАВЕТГРАДІ Є УКРАЇНСЬКА ВЛАДА»

Зі спогадів Тіни Книшенко «Вояцьким шляхом». Нещодавно «Народне слово» (08.03.18.) розповіло про одну з найактивніших учасниць Української революції Харитину (Тіну) Пекарчук (Книшенко) (1894, Сімферополь – 1973, Німеччина), котра під час Гетьманщини у 1918 році тимчасово перебувала у нашому краї.

Читати також: ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ

Працювала в Єлисаветграді друкаркою повітової комендатури, в Союзі кооперативів та брала участь у формуванні Богунського полку, лишивши про перебування в місті цікаві спогади. Уривок з мемуарів «Вояцьким шляхом» друкуємо зі скороченням та збереженням мовних особливостей тексту.

«…Коли дійшла вістка, що в Єлисаветграді є українська влада, то я постановила негайно їхати туди. Тут українське правління починало щойно формуватись так, що ані військової, ані адміністраційної влади в даний момент там не було. Місцеву владу тримали німецькі та австрійські військові частини. Так що, приїхавши туди, я не могла мати надії на негайне включення в українську армію, як я сподівалась. Зрозумівши ситуацію, я кинулась шукати якої-небудь праці, щоб прожити. Найперше звернулась до місцевого самоврядування, але там головних урядовців ще не було, отже нікому не було потрібно й помічників. Редакція місцевого часопису сама ледве клигала. Можливостей заробітку я не знаходила, а в тому часі вже не мала за що жити. При мені осталося всього 50 рублів, а вони в той час мали вже невелику ціну. Помешкання в готелі коштувало мені 5 рублів денно, а приватну кімнату нелегко було знайти. Вкінці мені все ж таки вдалося знайти скромну кімнатку за 30 рублів у місяць, а я заплатила тільки половину, а решту грошей зужила на оголошення в часописі, що шукаю працю секретарки. На жаль і з того нічого не вийшло, бо ніхто не зголосився, окрім якогось підозрілого мужчини, що видно шукав “секретарки” для зовсім іншої цілі, так що я мусіла викинути його за двері. А прожити вже дальше не було за що, так що з нужденної харчевої картки я відважувалася купити вже тільки хліб. Додати треба, що мій одяг в міжчасі обдерся і я голодна і прибита усвідомила собі, що для мене вже ніякого виходу немає.

Якось, балакаючи з господинею, почула я поміж іншими міськими новинами те, що якийсь закоханий хлопець забився, скочивши з Балашовського мосту на залізничі тори. Почувши те, я подумала, що й мені слід зробити те саме. Ідучи на міст у крайнє пригнобленому стані, з похиленою головою, я зовсім припадково наткнулась на когось на Дворцовій вулиці. Був це один із наших симферопільських українців, старшина 34 полку; він саме приїхав сюди, бо дістав призначення повітового команданта в Єлисаветграді. Побачивши мене, він дуже зрадів, бо вже давно чув, що я попала большевикам у руки і що мене розстріляли. Я отверто призналась йому про безвихідність моєї ситуації. Він зараз же підтримав мене тим, що запропонував працю у своїй комендантурі. Запросив мене до ресторану, нагодував та позичив грошей, щоб я могла закупити собі необхідне вбрання, без якого не мала в чому появитися на працю. І в цій канцелярії я пропрацювала після того деякий час.

Дня 29 квітня 1918 р. у Києві здійснився переворот, силою якого прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський. Це привело з собою деякі зміни. В Єлисаветграді назначено новим командантом міста полковника Любімова і з ним у мене відразу прийшло до непорозумінь. Найперше я відмовилася наново складати присягу, мотивуючи тим, що я вже раз присягала на вірність Українській Народній Республіці. По-друге я вперто відмовлялась уживати російської мови, яка тепер здобула собі рівноправне місце в канцелярії. Після кількох таких “дискусій” командант не міг задержати мене, хоч признав, що я могла б їм бути потрібна.

Відійшовши добровільно, я прийняла працю секретарки інструкторського відділу у Союзі Кооператив. Там я не встигла багато пропрацювати, бо важко захворіла: спершу на смертельну ґрипу-іспанку, що валила тоді сотні людей, а коли я ледве з неї підвелась, тоді захопила черевний тиф. Тут мушу сказати, що весь час я не покидала думки стати знов військовиком. Ми в Єлисаветграді не мали точних відомостей про те, що діється з українською армією, але вже нам стало ясно, що німці їй не сприяють. Ми почули про демобілізацію Синьожупанної Дивізії і Галицького Полку СС (Січових Стрільців. – Авт.) і журились, як нам далі бути? Та 24 липня 1918 р. ухвалено закон про загальну військову повинність і восени приступлено до формування української армії. А ми в Єлисаветграді звернули увагу на галичан, що повнили службу в австрійських частинах. Як довго їх держава існувала, то вони не могли безкарно їх покидати. Щойно в листопаді 1918 p., коли розсипалась Австро-Угорщина, вони звільнилися з війська. Правда, в тому часі створилась Західно-Українська Республіка, що потребувала їх захисту та й їх природньо тягнуло додому. Але ми переконували їх, що ціла Україна – це їхня батьківщина, що вона потребує їх помочі, і вони добровільно рішили остатися. Для них почалося формування полку ім. полк. Богуна, чи радше т. зв. Богунівського полку.

У половині листопада розпочалось у Білій Церкві повстання проти гетьманату. Відгук того скоро дійшов до нас. Щоб зорієнтуватися в тому, ми вислали до Білої Церкви підпоручника в особі сотника Вільчинського. По його повороті невелика горстка українських старшин і вояків провела переворот, роззброївши касарні (казарми. – Авт.) і зайнявши охорону староства. Все пройшло безболізно, коли не рахувати того, що командант 15 полку піхоти, професійний старшина, застрелився після перевороту. У тому часі затверджено Богунівський полк, в якому було около 500 душ. Хоч усе ще в цивільному одязі, я співдіяла в перевороті і в організуванні того полку. Завдяки тому, що я працювала в різних установах у Єлисаветграді, я була добре зорієнтована, звідкіля і як придбати одяг та все інше потрібне для новозаснованого полку. Отже мене йменовано старшиною доручень. У нашому полку бракувало старшин-галичан. Спершу був тільки один на прізвище Копцюх, але пізніше, коли ми вислали збіжжя до Галичини, то звідтіля прибуло ще двоє старшин. У міжчасі до Богунівського полку зголосилося декілька рядовиків- наддніпрянців. Я настоювала, щоб їх до полку не приймати. Люди одні одних не знають, нам ці люди теж невідомі, можуть постати зайві ускладнення. Та все-таки декілька туди впросилося і добрих наслідків воно не дало. Пізніш виявилося, що вони були надіслані большевиками.

Тіни Книшенко

З великою охотою й запалом почали ми відбудову української армії. У грудні 1918 р. (точніше 26 грудня. – Авт.) була відновлена Українська Народна Республіка, а й у Єлисаветграді станули знов у проводі міста нові люди. Та ми не сподівались, що це лиш коротка передишка. Бо большевицьке військо ще в грудні заатакувало Українську Народну Республіку з півночі, а в країні розрослися ще за гетьманської влади різні повстанські загони. А вони діяли часто спільно з большевиками проти молодої ще армії УНР. На Херсонщині повстав отаман Григоріїв спільно з Юрієм Тютюнником. (Пізніше Юрій Тютюнник з большевиками розійшовся, бо в них повністю розчарувався). Отже й цей отаман почав наступати на Єлисаветград. Нам було ясно, що ми не встоїмося, бо 15 полк піхоти був непевний, а підтримки від нікого було чекати. Тому й скликали нараду в кімнаті команданта, де при вході була поставлена варта, щоб застановитись над ситуацією і вирішити, що нам робити. Нарада тільки почалася, коли надворі почулися стріли й оклики “Да здраствуєт совєтская власть!”. Як пізніше виявилось, це робітники заводу Ельворті разом із місцевими євреями, зачуваючи близькість большевиків, зробили переворот. Було ясно, що треба з будинку втікати. Дехто вискочив вікнами, але інших, у тому числі й команданта, оточили большевики. Поки большевики вийшли на перший поверх, я встигла вискочити чорним ходом на подвір’я, а звідти до помешкання куховарки, де я сховалася. На нашому подвір’ї в тому часі стояли два панцирні авта. Шоферами були німці, що добровільно залишилися в нас із австрійської армії. Один із них моментально зорієнтувався в ситуації і непомітно встиг витягнути маґнетки, щоб большевики не могли забрати тих машин. Так воно й сталося. Вони намагались рушити авта, але мотори не працювали й вони, помучившись, залишили їх. Як тільки напасники відійшли з будинку, я зав’язалась у хустку куховарки та вискочила, щоб розглянутись та пробувати визволити наших.

Як тільки вийшла на Дворцову вулицю, наткнулась на Няньчура (Гордій Васильович Няньчур (?) за доби Української Держави – член губернської земської управи Херсонської губернії. – Авт.), якого вели два цивілі, озброєні рушницями. Заки я встигла сховатися, вони помітили мене. Один із них знав, що я належала до штабу полку і мене арештували. Привели до Кавалерійської Школи, де вже перебували наші арештовані, а між ними командант нашого полку і куреня та ад’ютант його разом із жінкою. Побачивши мене, вони схвилювались, бо досі надіялись, що мене не заарештують та що мені вдасться прикликати якусь підмогу. На щастя до нас скоро дісталися наші вояки, наша “мужва”. Вони були роззброєні, але вільно залишені. Видно, що большевики сподівались їх перетягнути на свій бік. А вони зараз же почали діяти для допомоги нам. Щоб мене звільнити, звернулися до большевицького комітету з проханням, що їм нікому буде їсти зварити, а ось тут заарештована помічниця куховарки, яка все “тягнула за ними”. Якось їм повірили і мене звільнили.

Я негайно почала вживатися в нову свою ролю. Тому, що начальника постачання не було, довелося розбити магазин і вибрати, що було треба. А щоб магазин не пограбували, поставлено стійку. І ми взялись куховарити разом із справжньою куховаркою Катериною. Це значить — вона працювала, а я крутилася коло неї, ніби працюючи, але весь час продумувала, як рятувати арештованих. Все ж таки моє положення було дуже непевне. Мене знали ті провокатори, що були надіслані до Богунівського полку і могли кожної хвилини виказати. До того кухарка була призначена для старшинської кухні, для “мужви” варили кухарі. Отже вимога нашого вояцтва, щоб я для них варила, не мала підстави. Тому не обійшлося й тут без напасти. Нагло до кухні вдерлася большевицька банда (патрулі ходили далі шукати за нашими військовими) і почала шукати, чи не заховали ми кого-небудь. Але тут виручили наші шофери. Догадуючись, що мені знов грозить небезпека, вони вбігли до кухні і почали доказувати, що ми обидві “робочі”. Банда пішла собі, а ми з Катериною продовжували нашу працю. Виявилось, що в місті заховались двоє галицьких старшин і бунчужний і вони прислали до мене двох дівчат для зв’язку. Я порадила бунчужному переодягнутись по-цивільному і зайти сюди, щоб ми могли договоритися. Незабаром явились усі три та ще й у добру хвилину, бо саме большевики затривожилися вісткою, що на станції появився новий, невідомо чий поїзд, і побігли туди. Ми тоді кинулися до Кавалерійської Школи, роззброїли варту та 5 людей залоги, які залишилися з большевицького комітету. Там ми знайшли поскладану нашу зброю і видали її своїм. Німецькі шофери, що так станули мені в пригоді, урухомили наші авта. Тому, що в місті не стало влади, ми переїхали вулицями в панцирних автах, щоб припинити грабунки і розрухи. Товпа заспокоїлася, а нам удалося роззброїти рештки большевиків, що були у відвороті. Ніч пройшла спокійно, але вранці ми почули нові загрозливі вістки: на Єлисаветград наближався наступом отаман Григоріїв. Ми скоро обрахували наші сили: нас було надто мало, щоб ми могли прийняти бій. Тому рішили негайний відворот. Поїзду вистачило тільки частині, іншим прийшлося йти пішки. Прямували ми через Нову Українку, Помічну, Голту в напрямі на Балту, щоб з’єднатися з іншими своїми частинами та тим скріпити фронт проти отамана Григорієва».

Підготував Федір ШЕПЕЛЬ

 

Напишіть відгук