15 квітня заслуженому журналісту України, одному з корифеїв кіровоградської журналістики, лауреату обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова Юрію Матівосу виповнилося 80 років.
– Юрію Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про батьків, про родину, про село, де ви народилися.
– Питання не з простих для людей мого покоління. У багатьох долю визначили жахливі події громадянської війни 1918-1922 років, страшні часи індустріалізації та колективізації.
У жорна «побудови соціалізму» потрапила і моя сім’я. Дід свого часу служив кучером гласного Єлисаветградської земської управи поміщика села Сасівки (тепер Компаніївського району) Леонтія Піщанського, під час братовбивчої війни 1918-1922 років був серед учасників заколоту отамана Григор’єва, дивом врятувався від арешту чекістів. Тільки завдяки чесному і порядному сусіду – голові сільради – встиг уникнути розправи як «куркуль». Його мали заарештувати за відмову вступати до колгоспу, бо це вважалося контрреволюційною антибільшовицькою діяльністю. З сім’єю у дев’ять душ (семеро дітей, серед них моя мати) дідові вдалося втекти на Донбас, у шахтне селище Сніжне (тепер відоме на увесь світ місто донецьких сепаратистів).
Так сталося, що найстарша дочка Варвара вийшла заміж за офіцера-прикордонника, який одержав призначення у місто Сабирабад (Азербайджан) неподалік кордону з Іраном. Тітка Варка потягнула за собою молодших сестер – мою матір та молодшу Євдокію. Матір прилаштували працювати на телефонній станції, там вона познайомилася з майстром – будівельником ариків, моїм батьком.
Одного дня 1938 року батько поїхав, як завжди, на роботу, звідти не повернувся. Тільки за кілька тижнів мати дізналася про його арешт, розшукала у в’язниці, звідки засуджених відправляли у концтабори, встигла через паркан перекинутися кількома словами, почула від нього «Бережи сина». Мені тоді було три чи чотири місяці від роду. Аби не потрапити під категорію «сім’я ворога народу», мати втекла до батьків, знищила документи, щоб лишитися на своєму прізвищі.
Потім була Друга світова, після окупації гітлерівцями України дід, як і багато інших скривджених радянською владою, повернувся додому разом з матір’ю, мною і наймолодшим моїм дядьком Павлом. Троє його братів на той час були призвані у Червону армію, найстарший, Михайло, загинув на радянсько-фінській війні 1939 року, Іван і Володимир воювали на фронтах радянсько-німецької війни, пізніше мобілізували Павла, він загинув у Румунії в 1945-му.
Уся моя родина разом зі мною була зареєстрована у книзі Сасівської сільради. Мене записали уродженцем села. Воно у подальшому й увійшло у документи як місце мого народження.
– Найперший спогад дитинства, з чим він пов’язаний?
– Я – дитина війни, тому у свідомості лишилися перші спогади саме про неї. Здається, влітку 1943-го (мені на той час виповнилося п’ять років) у нашому дворі німці лагодили кулемети, я уважно спостерігав. На призьбі розклали відповідні інструменти, серед них красиві ножиці, яких я ще не бачив. Вони мене так спокусили, що я непомітно поклав їх у кишеню і заховав. Німці кинулися шукати, покликали матір, вона кілька разів полоснула мене німецьким паском, я розмазував на щоках сльози, але уперто твердив: не брав. Німець зарядив кулемет, націлив на мене, потім дав довгу чергу у зруйнований снарядом погріб, лякаючи мене. Але я вистояв.
Отож я у юності хвалився, що завдав втрат вермахту, зробив внесок у перемогу. До речі, ножиці довгий час служили нам, їх загубила дочка десь у кінці 1960-х років. Ще спогади пов’язані з лютим-березнем 1944-го, коли на лінії фронту Сасівка – Компаніївка – Червоновершка – Крупське – Карлівка відбувалися жорстокі бої, хоча з Кіровограда німців вибили ще у січні. Під час чергового нальоту авіації (не знаю – чиєї) бомба влучила у нашу хату, від якої залишилися лише руїни. При спробі залишити село на німецькому возі з брезентовим покриттям ми потрапили під вогонь танків, на моїх очах було вбито коня, загинув сусіда, поранило у ногу матір. Нас підібрали червоні санітари, доставили матір у госпіталь до Кіровограда, здається, біля Ковалівської церкви. Більшість дошкільних і шкільних років пов’язано з авіаційним полігоном, розташованим між Сасівкою і Компаніївкою. Там стояли підбитий літак, танк, гармати, лежали бомби, міни. Кілька років проходили біля них наші небезпечні ігри, немало моїх ровесників стали інвалідами, траплялися навіть смертельні випадки.
– Чим захоплювалися у шкільні роки (книжки, спорт, пісні, музика, танці)?
– На першому місці книжки. Я вже згадував, у Сасівці ще з XVIII століття знаходився маєток поміщика Добровольського. Це була високоосвічена, культурна людина з європейським світоглядом. У нього часто збиралися представники вищої знаті (ще не так давно журналісти з гордістю писали про перебування у маєтку Олександра Пушкіна). Після смерті Добровольського маєток перейшов до Піщанських, Леонтій був відомим у повіті колекціонером, мав чудову бібліотеку. Звичайно, після 1918-го, коли гегемон «нищив усе, що паном звалось», бібліотека постраждала, але частина книг лишилася. І коли у маєтку відкрили школу, книжки стали доступні для нас. Більшість з них були, звичайно, російські, але немало перекладної зарубіжної літератури, а з 1948 року почали поступати книжки українською. Я «ковтав» усе підряд. Особливо любив поезію. Збірник творів Тараса Шевченка, виданого 1949 року, є у моїй домашній книгарні донині. Звичайно, Пушкін, Лермонтов, Леонід Глібов, Сосюра, Малишко – я на них виріс. Проза, наскільки пам’ятаю – першим був «Овід» Етель Ліліан Войнич, його ми читали вголос. Жюль Верн, Дюма, читаний-перечитаний «Вершник без голови», Шерлок Холмс, з радянських письменників подобалася «Піднята цілина» М.Шолохова, твори Ю.Смолича, М.Стельмаха, А.Шияна, з класиків Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький. Страшенно любив, та й тепер не перестаю, гумор. У ті роки неперевершеними були Степан Руданський та Степан Олійник.
У школі навчився грати у шахи, пізніше став розрядником, танцювати не любив, а ось розмовний жанр зі сцени був моїм захопленням. З ним трапилася чудернацька пригода, та про це іншим разом.
– Ким ви мріяли стати?
– Однозначно льотчиком. Не склалося. І винен у цьому знаєте хто? Перший секретар ЦК КПРС, керівник СРСР 1954-1964 рр. Микита Хрущов. Деталі опускаю, скажу лиш: військову службу я проходив у бомбардувальній авіації далекої дії, обслуговував легендарні реактивні ТУ-16. Бажаючих командування направляло у військові училища, звідки я мав вийти пілотом. Але Хрущов у ті роки очманів від космічної зброї, космосу, вважав основою повітряних сил ракети. Авіація, на думку цього невігласа, віджила. Саме у ті роки знищили першокласний аеродром у Канатовому під Кіровоградом, літаки ТУ-4 порізали на металолом. Словом, не літаючи – відлітався.
– Що вплинуло на вибір професії?
– Це вже питання романтичне. Я з дитинства люблю футбол, сам трохи грав, читав спортивні газети запоєм. Одного разу наважився заперечити самовпевненим футбольним функціонерам і написав у центральний «Советский спорт» про нашу «Зірку». Допис був критичним, його вмістили на другій сторінці. Скільки гнівних закидів лунало на мою адресу: як я посмів «винести сміття» на такому рівні?! Я, не знаючи, що там опублікують, написав зовсім на іншу тему у місцевий «Молодий комунар». З цього все почалося. Як кажуть, мене помітили, але… у газеті Кіровоградського району. Її редактор Анатолій Крятенко (на жаль, вже покійний) мене перехопив.
– Що для вас професія журналіста?
– Все. Я вдячний не тільки Анатолію Федоровичу, а й завідуючому відділом Михайлу Івановичу Каблуці. Це був Журналіст з великої літери, досконало знав мову, був великим патріотом України. Його потайки колеги називали «українським буржуазним націоналістом». Ми сиділи з ним в одному кабінеті, цілий рік Михайло Іванович мене вивчав, доки я «розкрився». Я, здається, став гідним учнем ветерана журналістики. І ще, чому мене навчив наставник, — писати треба для людей, при цьому не одягаючи чорних чи рожевих окулярів, не зловживати положенням. І завжди пам’ятати, що ти людина незвичайної професії, на тебе дивляться всі інші, хай то буде академік, чемпіон світу чи токар і тракторист. Для цього треба постійно удосконалюватися. Я, здається, був учасником усіх обласних, республіканських, союзних семінарів, круглих столів, конференцій, які проводилися для журналістів. Слухав, занотовував, вчився. Енциклопедії, довідники, словники й тепер лежать на моєму робочому столі.
– Які поради і побажання ви хотіли б висловити сучасним молодим журналістам?
– Читайте відповідь на попереднє запитання.
– Складові патріотичного почуття?
– Патріотизм виховується у сім’ї і школі. Прищеплюється разом з рідною мовою, історією, мораллю. Причому без «гри на публіку». При усьому цьому кожна вихована людина повинна твердо знати своє місце у суспільстві і – обов’язково – ціну собі: не перебільшувати її, але ні в якому разі не принижуватися ні перед ким.
– Які життєві принципи ви сповідуєте?
– Принцип один, його, здається, висловив філософ: не можна жити у суспільстві і бути вільним від нього. Мені у дитинстві казала мати: «Не забувай, що тобі жити серед людей: як ти до них, так вони до тебе». Я цю науку запам’ятав на все життя, чим і пишаюсь. Ну й, звичайно, самоосвіта. Постійна і наполеглива. Ніякі дипломи, звання, титули не дадуть людині повного комплексу знань – то все вторинне, додаткове. Головне – щоденна робота над собою.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
