«УСІ МИ — ТІЛЬКИ ВІДГОЛОСКИ ВЕЛИКОГО СВІТОВОГО ДЗВОНУ, І ЖОДНЕ НАШЕ СЛОВО НЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ САМО СОБОЮ»

0
519
views
«УСІ МИ — ТІЛЬКИ ВІДГОЛОСКИ ВЕЛИКОГО СВІТОВОГО ДЗВОНУ, І ЖОДНЕ НАШЕ СЛОВО НЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ САМО СОБОЮ». Юрій Андрухович. Фото Ігоря Демчука

Ці слова належать відомому поетові, письменнику, перекладачу, сценаристу, активному громадському діячу Юрію Андруховичу, який минулого тижня приїздив на запрошення обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” до Кропивницького з презентацією нового роману «Коханці Юстиції».

В обласному музично-драматичному театрі відбувся літературний вечір, а також прес-конференція, під час якої письменник поділився власними поглядами на ті політичні та культурні процеси, що тривають сьогодні в Україні.

Про участь у заходах, пов’язаних з волонтерським рухом

Я беру участь у таких заходах, але на приватному рівні. Це завжди конкретно, певній людині або спрямовано на проекти, зокрема з реабілітації військових. З дружиною регулярно переказуємо з цією метою кошти.

Я також беру участь у культурних заходах, що відбуваються для громадян прифронтової зони. Нещодавно з творчою групою їздили містами, що розташовані поблизу лінії бомбардування, зокрема Сєвєродонецьк, Слов’янськ, Бахмут, Маріуполь тощо. Ми виступали з мультимедійним проектом під назвою «Безкінечна подорож, або Енеїда». То був колаж з літератури, електронної та класичної барокової музики, фото, відео, живопису та анімації. Все це присвячене «Енеїді» Котляревського, з часу видання якої виповнюється 220 років. (Як відомо, вона розповідає про пригоди троянського отамана Енея, який після зруйнування батьківщини ворогами за кілька років поневірянь разом із своїм козацьким військом засновує омріяну державу. Метафора проекту прозора. – Авт.) Я читаю уривки з «Енеїди», власні есеї та вірші, що резонують з поемою під музику Бетховена та інших композиторів. Загалом це була нелегка подорож. Проте нам пощастило, що за кермом авто, в якому ми їхали, був досвідчений харківський водій з позивним «Піротехнік». Він постійно їздить на схід і знає всі дороги та блокпости. Це нам допомагало під час кожної вимушеної зупинки, коли у нас перевірялися документи. А також ставало в пригоді під час пошуку оптимальних шляхів прибуття до необхідного місця. «Піротехнік» на блокпостах казав військовим, куди ми їдемо і який пункт буде наступним. Чітко і голосно рапортував, що супроводжує волонтерів. Тож у один із моментів його голосного промовляння цього слова я й зрозумів, що залучений до такої відповідальної й корисної місії волонтерства.

Про Достоєвського і Ніцше

У Європі є багато людей, які на словах є друзями України. Ми можемо ставитися до них інакше, сумніватися у тому, чи вони справжні друзі. Але ці люди ще із дев’яностих років приїздять в Україну спілкуватися з нашими митцями задля реалізації спільних творчих проектів. Проте я не зустрічав такого серед них, серед цих західних європейців, який би не докоряв нам, українцям, що ми погано ставимося до Росії. Насправді це їхній вихідний момент переконувати нас, що це – частина нашої культури і ми повинні визнавати свою спорідненість і близькість з Достоєвським тощо. Особисто я не дуже хочу визнавати з ним свою спорідненість і близькість хоча б через його антисемітизм. Що завгодно можна говорити про його романи, але в своїх ідеологічних настановах він значно перевершує Ніцше, якого називають начебто предтечею націонал-соціалізму. Насправді Достоєвський в цьому винен значно серйозніше. Недарма його портрет прикрашав кабінет Геббельса. Насправді треба визначитися, як розглядати такі моменти: в сумі ідейно-політичних параметрів або слід відокремити художньо-мистецьке від політичного.

Про улюблені художні твори ХХ сторіччя

Насамперед хотів би згадати роман «Повертайся додому, мій ангеле» Томаса Вулфа, американського письменника кінця 1920-х- початку 30-х років. Цей твір я постійно перечитую і вважаю його якоюсь мірою таким, що сформував мене. Вперше прочитав його, коли мені було шістнадцять. Тож кожній людині, яка його не читала, раджу це зробити. І навіть сьогодні я тримаю його в полі зору, у своєму робочому просторі, так, щоб погортати і перечитати.

Наступна назва пов’язана з моєю перекладацькою діяльністю. Після того, як я переклав твори польського єврея із Дрогобича – Бруна Шульца, зрозумів, що я перекладав генія. Його у 1942-му розстріляв гестапівець на вулиці Дрогобича. Зокрема йдеться про його коротку прозу. Твори дуже непрості. Я страшенно намордувався, працюючи над ними. Для мене це втілення геніальності.

Також останнім часом переживаю чергову хвилю захоплення Набоковим. Я вже тричі повертався до його творчості. І тепер знову переживаю насолоду, перечитуючи один за одним його 5-6 романів. Це вже стало для мене якоюсь хворобою.

Про роман «Коханці Юстиції»

Усім кажу, що над цим романом я працював 27 років. Це так і не так. Бо коли я написав його перший розділ, він не був першим розділом роману. А був окремо взятим якимось оповіданням. Це насправді був 90-й рік. Процес написання роману тривав не 27 років, а значно довше. 27 – це той момент, коли збірка оповідань почала перетворюватися на роман. Світ книга побачила 28 грудня, за кілька днів до 2018 року. Скорочено я її називаю «К’ю». За жанром це паранормальний роман, тобто життєві історії конкретних людей з присутнім авторським домислом.

Ідею побудови роману я тривалий час виношував. Міркував, що це буде в результаті: чи збірка оповідань, об’єднаних спільною темою, чи все-таки якась наскрізна лінія. Я вирішив, що у цих історіях не буде жодного вигаданого героя. Вони мусять знайти мене самі. Тобто мають бути зафіксовані у конкретних документах, історичних джерелах. Отже, бути не вигаданими, а реальними. І я неодмінно маю їх випадково там знайти. Зауважу, що я не просто цілеспрямовано шукав своїх героїв під гаслом «злочинці, грішники, негідники». Обставини мають самі собою скластися так, що герої дійсно випадково мені трапилися і підійшли до цього роману.

Потім я замислився, скільки таких історій має бути. Обмірковуючи це з друзями, дійшов до цифри 8 з половиною. Це дещо нагадує відомий фільм Фелліні «Вісім з половиною». Але не в тому річ, а в задумі побудови твору. Це вісім історій, а дев’ята має відчуття певної незавершеності – напівісторія, яка об’єднує всі попередні саме в роман і дає певні ключі для розуміння. Місце подій – Галичина, час – від ХVI до ХХ століття. Отже, вісім історій пов’язує між собою статус героїв – усі вони в той чи інший момент стають так чи інакше злочинцями у сприйнятті суспільства, і стати їм чи ні каторжанами, вирішує доля. Та чи завжди вирок суддів справедливий? У Юстиції особливе ставлення до кожного свого коханця. Слово «юстиція» в першому значенні означає певні державні структури, що забезпечують охорону прав і законних інтересів людей. А крім цього це слово має й інше значення: «справедливість». Те, чого так не вистачає у житті. На жаль, між цими двома поняттями існує велика прірва. Отже читач має вирішити, чи краще суспільство, яке засуджує злочинця, за нього?

Про кіно

Приємно, що рівень українського кіно останнім часом помітно виріс. І до мене звертаються з пропозицією екранізувати «Московіаду» або інший твір. Я відповідаю, що не маю нічого проти. З великою радістю підпишу потрібні папери. Єдине, що я сам дуже не хотів брати на себе, – це створення сценарію. На мій погляд, це дві зовсім інші професії – письменника і сценариста… Але поки що далі слів ці думки не просуваються. Будемо очікувати на краще.

Про влив цивілізації на творчість

У цьому контексті об’єднувати всіх теперішніх письменників в одне загальне поняття було б неправильно. Бо кожен – це індивідуальність. Сьогодні світ зіткнувся із тим, що цивілізація переходить у цифру, деталізується дедалі більше. Значення відіграють нові й ще новіші медіа і місця. Для якісного ґрунтовного суто літературного тексту в цьому начебто залишається дедалі менше місця. Тобто зосередження відбувається на картинці, на чомусь візуальному, на якихось окремо взятих поняттях чи навіть логотипах-символах. Зрештою ми стаємо свідками того, що зменшується кількість людей, здатних взяти і продуктивно читати книжку, стежити за дією, думаючи й аналізуючи. Це означає, що читачів ставатиме менше. Але все одно такий стан речей дійде до певної критичної межі й потім менше вже ставати не буде.

Хочу згадати випадок. Колись дуже любив читати колонки Льва Рубінштейна, поета-концептуаліста з Москви. Ось він переповідає, як його друг, працюючи викладачем одного з просунутих ліцеїв, нарікав на своїх учнів. Він їм прочитав уголос кілька сторінок уривка-опису із «Мертвих душ». А коли завершив, почув у відповідь: «Добре, а де там інформація?».

Тобто суспільство ставить певні вимоги до літератури, примушуючи враховувати наявність всяких стимуляторів комп’ютерних, віртуальної реальності, що дедалі активніше наповнює традиційну творчість. І багато сучасних письменників, я не стверджую, що підлаштовуються, але граються з цим. Йдуть на якийсь компроміс. Що з цим робити? А нічого. У нашому випадку треба, як і раніше, добре писати, так само переживати за те, що ти пишеш. Й намагатися завжди писати свою найкращу книжку.

Про закордон

Мені доводилося бути за кордоном. І де подорожував, траплялися цікаві випадки. Дуже вразила подорож від цьогорічного перебування в Норвегії. Ми знаємо, що це північна країна з найвищим рівнем добробуту в світі. Вона має видовжену форму, що лінією проходить  майже через увесь Скандинавський півострів. Мене запросили виступити з лекцією в університеті. Тож був кілька днів в Осло. Моє перебування якраз збіглося із зимовою олімпіадою, під час якої норвежці заграбастали переважну кількість усіх медалей. І ось що сподобалося: традиція місцевих жителів. Взимку, коли скрізь лежить надзвичайно білий пухнастий сніг, організовується переважно все населення (хто працює, бере відпустку, а в школах – канікули) і родинами проходять на лижах через усю країну. Аби все відбулося якнайкраще, розвинута інфраструктура: готельний, ресторанний бізнес. Вважаю, що це гарна традиція, що насамперед сприяє зміцненню родин, розширенню кругозору мешканців та поглибленню знань про свою країну, її історію і культуру.

Про нову назву Кропивницький

У Кропивницькому, тобто в місті з цією назвою, я вперше. У Кіровограді був шість років тому, презентуючи роман «Лексикон інтимних міст». А взагалі про цей край знаю з розповідей мого друга ще з «Поліграфа», Львівського навчального закладу, Ігоря Смичека, відомого вам художника, громадського діяча, який і був ініціатором перейменування Кіровограда на Кропивницький. Тож під час громадського обговорення підтримав цю пропозицію, написавши дві чи три статті. Якщо чесно, поклавши руку на серце, я не вірив у перспективу цього задуму. Хоча мені ця версія із самого початку подобалася. Об’єктивно кажучи, це так було і так залишилося. І сьогодні з великою естетичною насолодою вимовляю цю назву.

Ольга КИЗИМЕНКО, 

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here