АНАТОЛІЙ ГАЙ І ЙОГО ОЗДОРОВЧА ПОЕЗІЯ

0
1588
views
АНАТОЛІЙ ГАЙ І ЙОГО ОЗДОРОВЧА ПОЕЗІЯ

Другий рік поспіль на сторінках «Народного слова» під рубрикою «Оздоровча поезія» публікуються вірші Анатолія Гая. Варто зазначити, що як тільки ця рубрика з‘явилася, редакцію буквально засипали запитаннями: «Хто такий Анатолій Гай?», «Від чого  лікують його вірші?»,  «Який механізм їхньої дії?».

Напевно, читачі помічали, як змінюється настрій, а то й самопочуття після того, як прочитали твір справжнього Майстра Слова. (Перечитайте хоча б класиків зі шкільної програми, або… поезію Анатолія Гая). Вченими давно доведено, що слово впливає на ауру, біоенергетику, а відтак на організм людини. Ось тому поет Анатолій Гай і назвав свою поезію, яку пропонує читачам  «Народного слова», оздоровчою. Та й кому, як не йому – доктору філософії,  кандидату педагогічних наук, професору кафедри корекційної освіти та здоров‘я людини  Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка, першому  вченому-дефектологу і реабілітологу центральноукраїнського регіону,  знати, як лікує Слово.

Дехто, напевне, здогадався, що йдеться про Анатолія Йосиповича Григор‘єва – людину, знану у педагогічних, медичних  і наукових колах не лише нашої області.  З перших  букв своїх прізвища, імені й по батькові Анатолій Йосипович  склав літературний псевдонім. Під цим  іменем у столичних і місцевих видавництвах і виходили  його збірки, зокрема  «Криниця в центрі України» (1997),  «Зоряне латаття» (2005), «А джерело дзвенить…» (2009). Була ще одна збірка, яка нині  стала бібліографічною рідкістю, – «Гвардейское знамя», яку у 1965 році випустила  друкарня  Ленінградського військового округу, де Анатолій Йосипович проходив службу офіцером.

А взагалі  життя  Анатолія Григор‘єва (Гая) настільки насичене, що диву даєшся, як одна людина  може стільки встигнути.  Посудіть самі: народився Анатолій Йосипович  у тоді ще Кіровограді  у 1944 році, з легкістю і задоволенням (як сам каже) навчався у школі, яка свого часу була гімназією, котру закінчив Володимир Винниченко, у Новомиргороді (тоді Златополі). Друкувався  у газетах «Пионерская правда» і «Зірка». 16-річним юнаком  подався на будівництво шахт Донбасу, там же вступив до профтехучилища – здобував професії муляра і монтажника й одночасно навчався у вечірній школі. Потім була армія. Служив у надсекретних на ту пору  ракетних військах, та й  часи були неспокійні:  змагання (аж ніяк не соціалістичне) Радянського Союзу  і США,  із пам’яті багатьох ще не  стерлись емоційний  виступ Микити Хрущова в ООН з погрозами показати Америці «кузькину мать»,  Карибська криза…

Після служби Анатолій Йосипович не стояв на роздоріжжі життєвого шляху – подався у науку. Закінчив історичний факультет  Полтавського  державного педагогічного  інституту  ім. В. Короленка, працював у спецшколі, де створив дві нові навчальні програми, декілька  підручників, виданих Міністерством освіти і науки України.

Цікавим є те, що наукова і новаторська  діяльність молодого педагога  стала поштовхом до зустрічі із відомим  всьому світові нашим земляком Василем Олександровичем Сухомлинським. Як реліквію  зберігає  Анатолій Йосипович  подарований  йому Сухомлинським примірник  річного плану роботи Павлиської середньої школи.

Здавалося б, після закінчення полтавського  вишу  можна й не гризти далі  граніт науки, так ні – не та людина Анатолій Григор‘єв, щоб зупинитися на  досягнутому. Тому  у 1976 році вступив  на факультет спеціальної  психології  та педагогіки Київського державного  педагогічного інституту ім. О. Горького (тепер Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова), який закінчив з червоним дипломом.  І це ще не все! Під час навчання у столичному виші Анатолій Йосипович  одночасно вчився  в аспірантурі за дефектологічним профілем, тоді ж подав свою дисертацію до Ленінградського державного  університету ім. О.Герцена і організував цикл телепередач з фізичної реабілітації дітей спеціальних шкіл Кіровоградщини.

В інтернатних закладах  під його керівництвом  проведено  психолого-педагогічну діагностику та лікування  за нозологічними показниками  майже півтори тисячі дітей. Анатолій Йосипович брав  безпосередню участь у створенні  реабілітаційних центрів при спецшколах  обласного центру, Малої Виски та Знам’янки. Створив власну  наукову школу, випускники якої працюють  не лише в Україні, а й у Польщі,  Росії, Об‘єднаних  Арабських Еміратах. І як тут не згадати, що Анатолій Григор’єв – автор та головний редактор  першого в світі  десятитомного видання «Енциклопедія фізичної реабілітації», семи монографій, чотирьох підручників для вищих навчальних закладів. Перу  Анатолія Йосиповича належать більше 150 наукових праць, монографії  «Аномалії  розвитку дітей» та «Психолого-педагогічна діагностика», які  занесені до фондів  бібліотеки  Конгресу США.

І що найдивовижніше: за  цими науковими статтями, монографіями Анатолія Григор’єва не загубилася поезія Анатолія Гая. Якось  він приніс вірші до своєї чергової збірки  у місцеве видавництво. Директриса ознайомилася з рукописом і винесла  вердикт: «Видавництво наше комерційне, але, прочитавши вашу поезію, вирішила, що видамо книгу власним коштом, на спонсорських, так би мовити, засадах».

Анатолій Йосипович сприйняв ці слова як чи не найвищу  оцінку  своєї літературної праці. Хоча  про його вірші захоплено відгукувалися сотні читачів його збірок, зокрема відомий  в області краєзнавець Володимир Босько (нещодавно в обласному  освітянському журналі вийшла  вступна стаття В.М.Боська до двох поем Анатолія Гая),  журналіст Федір Шепель… Серед поціновувачів поезії Анатолія Йосиповича і справжні  метри української літератури. Ось, скажімо, що писав Борис Ілліч  Олійник про творчість нашого земляка: «Бувають вірші, як подих свіжого вітру, як сплеск душі. Саме так тематика людської долі розкривається у поетичному доробку степового журналіста і вченого Анатолія Гая. В тому, що глибини людської душі він знає досконало, не маю сумнівів. Адже він педагог, психолог, зрештою вчений, який обрав своєю професією  надання допомоги хворим дітям, медико-педагогічне консультування дорослих. Для такої діяльності у Анатолія є підстави. Сам прожив нелегке сирітське дитинство, яке невигойною раною пройшло через все життя. І коли він стверджує:

Ох, гірка ж була доля

Повоєнних сиріт,

то цьому можна вірити. В цьому неприкрашена суть і правда життя, яке випало на долю його покоління.

Все довелося здобувати у нелегкій боротьбі за існування, самому, без жодної підтримки і протекції. Важка військова служба в «гарячих точках», сліди якої як рубці ран позначились на здоров’ї. А потім робота: вдень — з хворими дітьми, а вночі — навчання заочно в одному з провідних вузів України. Творчі пошуки… початок наукових досліджень, тотожність гіпотез, несхожість концепцій, а потім навчання ще в одному вузі — Київському університеті, аспірантура, захист дисертації. Довелось побачити світу і у наукових поїздках, і в туристичних мандрівках. Спогади про них лягли на газетні шпальти місцевих видань та «Демократичної України», власкором якої по Кіровоградській області вже тривалий час працює. А ніч — віршуванню. Це дійсно інтимний індивідуальний процес, коли передмістя вже спить, і тільки в його шибках відсвічує вогник — ніби Божа свіча натхнення. Віршує самобутньо, лише про те і про тих, кого знає особисто чи досліджував у проблемних пошуках. Саме так вийшли з-під пера «Ода Сухомлинському», «Піїт, філософ і чернець», «Слово про Пирогова» та інші.

Окремим блоком вірші про війну, і не тільки ту, що відійшла у вічність сльозами матерів і «хрестами на погостах», але й у душах людей, невпокоєністю, невлаштованістю і згорьованістю. Цей гіркий феномен ще досліджувати і вивчати. А йому — фахівцю в галузі людських душ — лікувати, проносячи все через власне серце, залишаючи на потім свої клопоти і проблеми:

І сам в собі сердечний біль тамує…

Реальна дійсність, на жаль, дає мало підстав для бадьорості, тому окремі вірші відсвічують непідробним декадансом — «Адольф», «Зона», «Знак біди». Але ж і те врахуйте — сучасній Україні, мабуть, менш за все потрібні солоденькі прикраси.

Та попри все, звучить у віршах Анатолія Гая життєстверджуючий оптимізм віри в прийдешнє. Віри в можливості людини, в її самовдосконалення, яке, як на мене, полягає у збагаченні внутрішнього світу людини:

Пізнай весь світ — та тільки у собі.

Що ж, мабуть, через пізнання приходить людська мудрість.

А ось що написав  у вступному слові до збірки «Зоряне латаття» Микола Федорович Сингаївський: «Лірика завжди вважалася окрасою поезії. Ліричність — то особливий стан душі. Саме завдяки йому народжувались не тільки проникливі зізнання «Я вас люблю», але й сентиментальні одкровення «Все мы, все мы в этом мире тленны». Вона безмежна, різнобарвна, її прояви іноді непередбачувані і неосяжні. І взагалі, ліричність — то царина чуттєвого, емоційного. Тут і почуття до матері — батька, до коханої та дітей…

Саме така лірична поезія Анатолія Гая — емоційна, напружена. В ній відсутня єлейність, переважають глибокі переживання, враження не завжди розділених почуттів.

…Очі принесли печаль і згубу

І промінчик сонця в них погас.

В цілому ліричність Анатолія Гая збагачена особистими психологічними спостереженнями і дослідженнями людських почуттів у всіх їх проявах і колізіях. Це і філософські поетичні розвідки, і зовсім незвичне, оригінальне прочитання таких знайомих тем, як «Горлиця», «Очерет».  І все ж є дуже спільна риса всіх віршів — це світле, незатьмарене почуття до жінки, її первозданності і вічності, яка і є саме життя на Землі. І кожен з цих рядків падає маленькою зірочкою, вплітаючись у неповторний вінок поетичного дарунка людства кращій його половині».

Краще за поетів-корифеїв і не скажеш.

Можна  багато розповідати про Анатолія Григор’єва-Гая, та варто згадати про одну рису його характеру – скромність.

Анатолій Йосипович  довго не погоджувався на публікацію про себе в нашій газеті. Переконували як могли: мовляв, читачі цікавляться поетом і  його віршами, а редакція  мовчить…  Негарно чинимо ми з читачами. Лише після цих аргументів  Анатолій Гай здався.  Хоча  відразу ж поставив умову: друкуйте, але не в формі інтерв‘ю…  Чому так –  автор цих рядків зрозумів згодом.

Інтерв’ю,  як відомо,  передбачає  запитання-відповідь, тож досвідчений  журналіст (а Анатолій Григор‘єв не один десяток літ займається журналістикою) передбачив, що мова йтиме, зокрема, про його здобутки,  відзнаки, а відповіді, якими б чесними і відвертими  вони не були, можуть сприйняти як хвалькуватість. Тому  й довелося піти назустріч Анатолію Йосиповичу  і порушити сталий  формат рубрики «Гість редакції» – інтервʼю.

Чи може бути щось краще, мальовничіше, ніж розкішний український степ з його добірними чорноземами, морями пшениці, ромашковими озерцями, з витіюватими вигинами, мов дівочий стан, малих і великих рік. Які тільки грози історії відбуяли на цій правічній неозорій далині в центрі України! Людська пам’ять свято зберігає і з покоління в покоління передає перекази й бувальщини сивої давнини.

Пісенний, співучий край — Кіровоградщина, і особливою її окрасою є люди, степовики і козарлюги з діда-прадіда, вдатні і до роботи з плугом, і до герцю з шаблюкою.

Саме про це — все миле серцю українця – у творчості поета, письменника, журналіста і відомого вченого Анатолія Гая. Його вірші мають громадянське спрямування і в той же час мелодійні, інтонаційні, музичні, тому окремі з них вже покладені на музику.

Володимир МИКОЛАЄНКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here