НОВИНИ ВІД ОЛЕКСАНДРА ЖОВНИ

“Народне слово” пропонує бесіду з Олександром Жовною – відомим в Україні письменником, кіносценаристом, а віднедавна ще й режисером. Його твори перекладені та видані у Німеччині, Чехії, Японії, США.

Вже понад 35 років він працює у Новомиргородській спеціальній школі-інтернаті для дітей, які потребують корекції психофізичного розвитку.

– Будь ласка, Олександре, нагадайте, як ви називаєте своїх вихованців?

– Якось я сказав, що у цих дітей маленький розум і велике серце. Тоді цей вислів, як кажуть, пішов у народ, і тепер його часто використовують стосовно таких людей.

– А як живеться нашому знаному письменнику після виходу з НСПУ? Чи позначилось це на творчих контактах, стосунках, чи щось змінилося у вашому житті?

– Насправді я нічого не помітив. Адже і тоді був незалежним від спілки, і зараз вільний абсолютно. Проте тепер мені ще спокійніше, бо певний офіціоз тис на мене. Тобто було усвідомлення того, що я в системі… Більше того, я вже і не член Спілки кінематографістів. Якби ще зняли звання заслуженого діяча мистецтв, тоді повна свобода.

– Хочете бути перед Богом чистим?

– Можливо, і так.

– Як ви ставитесь до висловлювань Оксани Забужко щодо усунення творчості Володимира Висоцького з сучасних культурних пріоритетів?

– Я нічого не чув про пости Забужко в Інтернеті. Більше того, я навіть мало знаю Забужко як автора. Колись я починав читати якісь її твори, мені не сподобалося. Як на мене, Висоцький взагалі недоторканний. Якщо у Забужко є така позиція, то її право. Сьогодні висловлювати свої думки значно простіше, ніж свого часу Висоцькому.

– Ви самі придумали ідею з літературно-театральним конкурсом серед школярів Кропивницького?

– Ні, для мене все це нове і несподіване. Просто мій товариш Костянтин Яриніч мені запропонував, я погодився.

– Як ви вважаєте, ваші твори, що можуть бути представлені в якихось шкільних театрах, студіях чи гуртках, чи не важкі вони для інсценізації? Та чи не виглядає це якось нав’язливо чи певним піар-ходом?

– Розумієте… До мене багато зверталися з різних театрів, щоб я написав п’єси. Я їм одразу відмовляв, тому що це не моє. Театральний, сценічний простір мене обмежує. Хоча мій кумир Антон Чехов був ще й драматургом. Та у мене це чомусь не складалося. Але мені, з іншого боку, цікаво, як будуть адаптувати мої твори до сцени молоді люди, мої юні земляки.

– Над чим і де ви нині працюєте?

– Зараз в Одесі, на кіностудії, закінчую фільм. Це екранізація моєї повісті «Історії Лізи». Мене це радує.

– Хто ж режисер фільму?

– Та я ж.

– Ви тепер в усіх іпостасях?

– А що робити?

– На які кошти ви знімаєте цю картину?

– Ми виграли конкурс Міністерства культури, але грошей нам після першого пітчингу не дали. Я не дуже схильний до ризиків, але тут ризикнув: позичив 20000 доларів і ми, група професійних ентузіастів, почали роботу. Тобто вся моя компанія однодумців з Одеси теж ризикнула, працюючи безкоштовно. Матеріал відзняли за 25 днів. В основному в Новомиргороді та Кропивницькому. Зараз монтуємо і озвучуємо. Помалу повертаю борги з коштів, якими тепер фільм фінансується державою.

– Кілька слів про акторів можна почути?

– Перш за все я хотів, щоб у фільмі не було відомих акторів або тих, обличчя яких були б впізнавані.  Двоє з чотирьох героїв – це люди з синдромом Дауна. Їх грають дівчинка з Кропивницького Мар’яна Ахрарова та хлопець з Харкова, Влад Погрібний. Вони обоє неперевершені. Це просто неймовірна знахідка і для мене як режисера – подарунок вищих сил.

– Коли фільм з’явиться на екранах?

– Він майже готовий. Сподіваюся, ще влітку зробимо презентацію у Кропивницькому, Києві, Одесі, Харкові.

– А якою буде наступна книга?

– Книжка писалася як кіносценарій, а потім вже традиційно переформатувалася у твір для читання – чи то повість, чи то невеликий пригодницький роман. Його історія розгортається на тлі революційних перетворень 1917 року в Росії. Події починаються у Петербурзі, продовжуються в Монако, зокрема у місті Монте-Карло, а ще точніше в його найбільшому казино. Переказувати сюжет не буду.

– Цікаво, що ж послужило приводом для написання такої книги?

– Якось з Києва до мене завітала колишня викладачка зарубіжної літератури, останній раз з якою я бачився майже сорок років тому, і розповіла про випадок, що нібито стався з таємничою жінкою, колишньою російською підданою. В одну ніч незнайомка обіграла в рулетку найбільше казино Монте-Карло, потім придбала за виграні гроші дорогий маєток на березі моря, влаштувала там грандіозний бал для місцевої знаті, а на ранок покинула маєток і подарувала його першому зустрічному. Після того її більше ніхто ніколи не бачив. Як може не зворушити така історія?! Сподіваюсь, моя інтерпретація, що трансформувалася у книгу, не менш зворушить читача.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

 

Напишіть відгук