Аби не письменник Володимир Богомолов (1926-2003) – автор знаменитого роману про роботу «Смерш» (скорочення від «Смерть шпигунам») «У серпні 44-го», або інша назва «Момент істини», та його вдала екранізація 2002 року – я навряд чи зацікавився б цією темою.
Твір Богомолова визнано світовим бестселером, одним з кращих творів про Другу світову війну, його перекладено на 30 мов, здійснено понад 100 видань, загальний наклад книги становить декілька мільйонів примірників. У 2013 році роман Богомолова навіть потрапив до списку «100 книг», рекомендованих у Росії для самостійного читання школярів. Варто також нагадати, що першу повість Богомолова «Іван» (1957) екранізував Андрій Тарковський. Стрічка «Іванове дитинство» (1962) стала першим повнометражним фільмом молодого кінорежисера, яка принесла йому світове визнання та безліч нагород на міжнародних кінофестивалях.
З біографії письменника дізнаємося, що 18-річний військовий розвідник Володимир Богомолов брав участь у Кіровоградській наступальній операції (5-16 січня 1944 року). 12 січня 1944 року отримав поранення, лежав у шпиталі. З вересня 1944 року майбутній письменник з військової розвідки був переведений у військову контррозвідку «Смерш». «Смерш» проіснував три роки, але його внесок у перемогу над нацистською Німеччиною важко переоцінити. Він увійшов у історію як найефективніша контррозвідка світу часів Другої світової війни, яка за всіма показниками переграла німецьку розвідку та контррозвідку «Абвер» на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом та спецслужби інших країн.
Контррозвідкою «Смерш», яка безпосередньо підпорядковувалася Сталіну, за три роки існування було викрито та знешкоджено 30 тисяч німецьких агентів, майже 3,5 тисячі диверсантів, 6 тисяч терористів. Було проведено 250 радіоігор з метою дезінформації ворога, що посприяли успіху Червоної армії у Курській битві та блискучому проведенню Білоруської, Яссько-Кишинівської, Прибалтійської та Вісло-Одерської операцій.
От саме про драматичні події напередодні проведення Білоруської наступальної операції «Багратіон» у серпні 1944 року й розповідається у романі Володимира Богомолова. Радянському командуванню стало відомо, що у тилу діє надзвичайно небезпечна німецька розвідгрупа, діяльність якої ставить під загрозу успішне проведення стратегічної військової операції. Контррозвідники мають будь-що, буквально впродовж доби, захопити живцем німецьких шпигунів з радіостанцією та змусити їх працювати на радянську розвідку.
В історії контррозвідки «Смерш» для нас найцікавіше те, що одним з її керівників був уродженець Єлисаветградщини Іван Іванович Врадій (1906-1984). Наш земляк був одним із чотирьох заступників начальника Головного управління контррозвідки (ГУКР) «Смерш» Віктора Абакумова (1908-1954). Біографія Врадія аніскільки не пояснює, як йому, а головне завдяки чому вдалося зробити таку приголомшливу кар’єру в надтаємній службі СРСР. Судіть самі.
Народився Іван Врадій 23 грудня 1906 року у с. Тишківці Новоархангельської волості Єлисаветградського повіту (нині це село перебуває у складі Добровеличківського району Кіровоградської області) у родині лісничого, за іншими даними – селянина. Освіта – 6 класів неповної середньої школи у рідному селі, згодом півроку навчався у хімічній профшколі. Майже 10 років (до 1926-го) трудився у батьківському господарстві в Тишківці. Опісля з невідомих нам причин опиняється у Середній Азії. Спочатку працює вантажником на станції Ташкент, потім на різних посадах у Ташкентській психіатричній лікарні: санітар, економ, наглядач. З 1928 по 1932 рік служить у Червоній армії: старший писар, курсант, діловод, скарбник райвійськкомату. У 1932 році вступає в лави ВКП (б). Очевидно, саме членство у комуністичній партії, а головне гарний почерк, який безперечно мав Іван Врадій, та, звісно ж, фарт і допомогли йому в органах держбезпеки зробити блискучу кар’єру… кадровика. Ще б пак! З 1943 по 1946 рік Іван Врадій – начальник відділу кадрів Головного управління контррозвідки «Смерш», заступник начальника ГУКР «Смерш» по кадрах.
За вісім років служби в держбезпеці (1936-1944) Врадій, що починав її сержантом, дослужився до чину генерал-лейтенанта! Був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 2-го ст., орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ст., п’ятьма медалями, нагрудним знаком «Заслуженный работник НКВД» та ін.
Крім Врадія, заступниками Абакумова були Микола Селівановський (1901-1997), Павло Мешик (1910-1953) та Ісай Бабич (1902-1948).
Та парадокс: після смерті Сталіна та знищення Берії верхівка «Смерш» була репресована. Звісно, не за погане керівництво контррозвідкою, а за злочини попередніх років: зловживання владою, необґрунтовані репресії, розстріли невинних людей за сфабрикованими звинуваченнями. На совісті кожного з них сотні загублених життів. Були розстріляні з позбавленням всіх нагород та військового звання Віктор Абакумов і Павло Мешик. У 1948 році у Москві за нез’ясованих обставин був убитий Ісай Бабич. От кому пощастило: його з усіма почестями поховали на Новодівичому кладовищі!
Трохи менше пощастило Миколі Селівановському. У 1951 році він був заарештований у «справі Абакумова», просидів у в’язниці два роки. Спочатку був звільнений з органів держбезпеки за станом здоров’я, проте у листопаді 1953 року причину звільнення змінили: «по данным, дискредитирующим звание лица начальствующего состава МВД».
Ну а що ж наш землячок Іван Врадій? Можна сказати, що Іван Іванович у порівнянні зі своїми колегами відбувся легким переляком – просто попав «під роздачу». Формулювання звільнення Врадія з МДБ у 1951 та з МВС у 1954 роках у довідниках подаються різні: «по фактам дискредитации», «уволен в запас по служебному несоответствию», «постановлением Совета Министров СССР от 3 января 1955 г. лишен звания генерал-лейтенанта как дискредитировавший себя за время работы в органах госбезопасности и недостойный в связи с этим высокого звания генерала». Отже, покарання Івана Врадія вилилося лише у позбавлення його однієї генеральської зірки. Був генерал-лейтенантом – став генерал-майором.
До 1969 року Іван Іванович працював заступником начальника Чуйського та Луговського рудоуправлінь в Іркутській області. Остання посада перед виходом на пенсію – голова Чуйського рудкому профспілок. Похований у Москві на Хованському кладовищі. Напрочуд скромний надмогильний пам’ятник з лаконічним написом: «Генерал-майор КГБ Врадий Иван Иванович (23.ХII.1906 – 14.VI.1984)».
Дослідник історії контррозвідки «Смерш» Юрій Ленчевський у довідці про Івана Врадія зазначає: «Личность, о которой до сих пор не удалось обнаружить каких-либо объективных сведений».
Володимир БОСЬКО
