РЕЦЕПТИ ВИХОВАННЯ ВІД ПРИЙОМНОГО БАТЬКА, АБО БУДУЄМО ХРАМ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

Про хід реформи деінституалізації розповідає представник Всеукраїнського альянсу «Україна без сиріт» Дмитро Малашко (на знімку праворуч), який нещодавно побував у Кропивницькому і взяв участь у круглому столі «Щаслива дитина, коли є родина. Час ДІЯти».

Нагадаємо, деінституалізація – це процес реформування системи догляду за дітьми, заснований на принципі найкращих інтересів дитини, визнанні пріоритету сімейного виховання та шкоди таких форм догляду, як дитячі будинки й інтернати.

– Пане Дмитре, чому ви особисто берете участь у цьому русі?

– Тому що я прийомний батько. Протягом останніх семи років у моїй сім’ї виховується двоє дітей з дитячого будинку. Старший Павло невдовзі закінчуватиме Національний авіаційний університет. Молодша його сестра Тетяна закінчила вище професійне училище, працює поваром-кондитером і навчається на другому курсі з менеджменту. Для мене все це дуже важливо. Це підбадьорює нас. Адже коли ми говоримо про виховання дітей, особливо про якусь складну категорію дітей, які або втратили батьків, або їх батьків позбавили цього права і вони перебувають в інтернатних закладах, ми розуміємо, що це великий і важкий труд.

Так, держава бере на себе відповідальність за їхнє виховання. Але є ще й громадянська ініціатива, волонтерська робота. І я був таким волонтером. Я починав з того, що приходив до інтернату, допомагав вихователям. А потім моє серце так відкрилося, що ми з дружиною забрали звідти Павла і Тетяну.

– Яким шляхом, на вашу думку, має йти процес деінституалізації?

– Для нас важливо об’єднати зусилля і разом з державою провести деінституалізацію суспільного сектору, а також привернути увагу церков до цієї роботи, адже у них дуже великий потенціал. Однак найважливіший фактор у цій справі – професіоналізм.

Аби всім була зрозуміла мотивація цієї роботи, розповім коротку притчу. Чоловік бачить, що будується якась споруда. Він по черзі підійшов до трьох робітників і поставив їм лише одне запитання: «Що ти робиш?». Один відповів: «Я тягаю цеглини». Другий сказав: «Я заробляю гроші». А третій: «Я будую храм». Отже, нам треба підійти до реформи деінституалізації як до святині. Адже об’єкт цієї роботи – наші діти. Це те покоління, яке зможе зробити справжні реформи у країні.

Варто також використовувати закордонний досвід щодо питань деінституалізації. У Східній Європі, наприклад, у Болгарії, Чехії, Румунії, Молдові, цей процес іде досить добре: до 80 відсотків дітей з інтернатних закладів охоплені різними формами сімейного виховання, патронату чи наставництва.

Як на мене, ідея деінституалізації полягає не в тому, щоб просто зараз закрити усі інтернатні заклади. Вона полягає у наданні та розвитку якісних послуг у громадах. Тому тут дуже важливим стає процес децентралізації. Коли будуть створені міцні об’єднані територіальні громади, вони мають взяти на себе відповідальність за кожну дитину на своїй території, за її розвиток, за її подальше життя.

– У чому суть альянсу?

– Ми складаємо і бачимо загальну картину України з питань і проблем сімейного виховання дітей, які з різних причин поки що перебувають в інтернатних закладах. Чому ми називаємося «Україна без сиріт»? Тому що віримо, що кожна дитина повинна виховуватися у турботливій і люблячій сім’ї, у безпечній благополучній атмосфері. З одного боку, це начебто виглядає нездійсненною мрією. Але з іншого, коли ми об’єднаємо зусилля і будемо активно працювати над цією мрією, то зможемо врятувати багатьох дітей.

Ми знаємо, що, коли дитина потрапляє в інтернат, там певною мірою травмується її психіка, порушуються зв’язки з батьками, з ріднею, з громадою. Ми розуміємо, що їй потрібна постійна підтримка сім’ї, найближчого оточення, дорослих наставників.

– Який саме досвід накопичила ваша громадська організація?

– Ми працюємо близько 20 років. У своєму досвіді ми поєднали роботу громадської організації та церков, тому що є доволі багато прийомних батьків з християнських церков. А проект «Наставництво», який нині став національним, спочатку був запущений християнською організацією «Одна надія». У 2009 році ми почали цей проект і нині маємо понад 150 успішних історій тільки у Києві. У співпраці з київською службою у справах дітей нами розроблено методологію «Формування навичок самостійного життя у дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають в установах інституційного виховання». З 2011 року ми регулярно проводимо навчання за цією методологією усіх, хто хоче і може розвивати ідею особистого наставництва у своєму місті. Ми працюємо над тим, щоб усі наші проекти були якісними та ефективними; детально прописуємо такі проекти, ділимося ними. А також займаємося випускниками інтернатних закладів.

Практично у кожній області України ми проводили тренінги з різних питань деінституалізації. Нині разом з державою беремо участь у пілотному проекті, що започаткований у Житомирській області, де вибудовується стратегія процесу деінституалізації. У Кіровоградській області теж є гарний досвід, і ми візьмемо з нього певні елементи чи ідеї, аби вибудувати цю роботу, цю стратегію на державному рівні. Тому дуже важливо, аби тут, у Кіровоградській області, запрацювала робоча група з деінституалізації, яка об’єднала б у міжвідомчій команді зусилля і Служби у справах дітей, і Центру соціальних служб, і громадських організацій. Дуже важливо, щоб у цій команді був представлений хтось із випускників інтернатів, аби стати голосом цих дітей.

Інтерв’ю вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

 

Напишіть відгук