В’ЯЧЕСЛАВ ЖУКОВ: НА П’ЄДЕСТАЛІ Є ЛИШЕ ОДНЕ МІСЦЕ — ПЕРШЕ

Він вважає себе щасливою людиною. Серед його вихованок – тисячі майстрів спорту. А у той час, коли більшість його колег, як-то кажуть, вже почивають на лаврах, готується опанувати… новий вид спорту. Днями, 16 травня, В`ячеслав Жуков відзначив 55-річчя.

На прохання «НС» наш нинішній гість номера погодився на інтерв`ю  у стилі «бліц» з не завжди зручними запитаннями та незмінно відвертими відповідями.

ЖУ́КОВ В’ячеслав Григорович (16. 05. 1963, Кіровоград) – тренер (важка атлетика, паверліфтинг).

Засл. тренер України (1993). Закін. Кіровогр. пед. ін-т (1988). Ст. тренер збірної з важкої атлетики і паверліфтингу Кіровогр. обл. (від 1991), жін. збір. команди України з паверліфтингу (1993–99), тренер СДЮШОР «Надія» (Кіровоград, від 1999). Серед вихованців – О.Сухорук, Ю.Довгаль, Т.Варламова (Енциклопедія сучасної України).

– 55 – це багато чи мало?

– Звичайно, мало. Ще багато чого потрібно встигнути.

– Спортивних досягнень у вас вистачає. А як щодо життєвих?

– Найбільше я пишаюся двома доньками та онучкою.

– У якій країні ви б хотіли залишитись?

– У Німеччині. Мені імпонує їх пунктуальність, зосередженість, загальний стиль.

– Який ваш головний життєвий принцип?

– «Мы, как танки, прорывом стремимся к намеченной цели, и всегда достигаем её – если нас не убили».

– Ваша мета у житті?

– Бути щасливим.

– Друг має бути один чи багато?

– В мене було двоє. Один загинув, інший зник безвісти.

– Чи є у вас приклад для наслідування або персона, якою найбільше захоплюєтесь?

– Георгій Костянтинович Жуков. Він заслуговує поваги хоча б тому, що багато разів був в опалі, як і більшість великих.

– Спорт – допомога в особистому житті чи завада?

– Одною з моїх дружин була моя вихованка, ми прожили десять років. Чотирикратна чемпіонка світу, десятикратна чемпіонка Європи…

– А навпаки, особисте життя – спорту?

– Мабуть, ні. Мені менша донька каже: «Не хочу виходити заміж «для галочки», хочу знайти того, хто був би і справжнім другом». А я відповів: «Мені 55 років, доню, а такого друга я й досі не знайшов…»

– Який головний страх вашого життя?

– Боюсь власного боягузтва. Адже, як каже моя менша донька, те, чого боїшся найбільше, – те й справджується.

– У дитинстві ким хотіли бути?

– Розвідником. І ця мрія існувала довго – навіть вже після того, як з військового училища перевівся на істфак нашого педінституту. Навіть наколок в армії не робив та обличчя беріг… Принаймні тренером не хотів стати ніколи.

– Ви авантюрна людина?

– Так, і ця риса передалась моїй меншій доньці. Найбільшою авантюрою я вважаю свій переїзд до Москви, коли раптово покинув спорт і поїхав навчатися, бо хотів стати генералом.

– Потяг до керування?

– Ні, бути тренером набагато цікавіше, ніж тим же генералом чи директором. Адже тренерська робота цікава тим, що нібито ходиш пішаком, але повинен знати, куди й навіщо, думати наперед. Тоді отримуєш задоволення від реалізації того, що задумав три чи п`ять років тому.

– Чи вважаєте себе прикладом для наслідування?

– Не завжди так є, але завжди намагаюсь, щоби так було. Важко керувати людьми, коли вони знають, що ти такий же, як і вони. Наприклад, потрібно кинути палити, інакше я не можу зробити зауваження тим своїм спортсменкам, які палять.

– Ви вже обрали рецепт, як це зробити – кинути палити?

– Знаю одне: чужі приклади, книжки тощо для мене не є переконливими. Я до усього доходжу сам. Навіть свого часу факультет фізвиховання не закінчував, хоча зараз працюю тренером… Все приходить звідти, десь згори…

– Чи є у спорті місце дружбі чи кожен сам за себе?

– У спорті не може бути дружби. Особливо серед дівчат.

– Це означає, що у спорті усі засоби годяться?

– Особисто я вважаю – ні. Адже те, що зробив іншому, отримаєш і на свою адресу.

– Головне – перемога чи участь?

– Однозначно – перемога. На п`єдесталі є лише одне місце, перше.

– Чи є у вас улюблена страва або продукт?

– Усі морепродукти.

– Від якої пропозиції ви не змогли б відмовитись?

– Переїхати до Німеччини. Адже там більше умов для втілення моєї головної мрії – виховати олімпійську чемпіонку. Серед моїх вихованок були кандидати на включення до олімпійської збірної, але далі кожного разу справа не йшла. Кіровоградщині дуже не вистачає фінансування олімпійських видів спорту, навіть порівняно з Донеччиною та Луганщиною – зрозуміло, не окупованими їх частинами. На щастя, мене підтримують в обласному спортуправлінні, є добре порозуміння з почесним президентом обласної федерації важкої атлетики. Але цього замало. Зараз у мене є три дуже сильні вихованки, і якщо ми тренувалися б у Німеччині, то хтось із них обов`язково б «вистрелив». Тим більше, що у цій країні до важкої атлетики ставляться не менш серйозно, ніж до футболу, є клубні чемпіонати, а є чемпіонати країни.

– Мабуть, справа й у якості життя?

– Так, навіть коли є гроші, спортсмену в нас неможливо якісно харчуватись, пити відповідну воду тощо. Моя донька, приїхавши з Європи після навчання, скаржилась: мовляв, тут неможливо жити, бо ніхто не посміхається. Хоча були б відповідні умови, то я б ніколи не захотів полишити Україну. Наприклад, коли б мої вихованки виступали б за німецькі клуби, а жили та тренувались на українських базах й були у складі збірної України.

– Легка атлетика вважається королевою спорту. А важка?

– Особисто для мене – це усе моє життя. На початку були проблеми, коли мені батьки не дозволяли тренуватись, але я наполіг на своєму. Відкрию секрет: я хочу спробувати себе ще й у легкій атлетиці – у штовханні ядра. Я був першим тренером зі штовхання ядра у паралімпійської чемпіонки Алли Мальчик, вона п’ять років тренувалась саме у мене.

– Змагання з якого виду спорту можуть вас затримати біля телевізора?

– Серед ігрових – з гандболу. Жіночого. Дуже хокей люблю. Чоловічий баскетбол – жіночий не сприймаю.

– Ви пригадуєте усі ваші нагороди та досягнення?

– Простіше навести статистику. Це 79 підготованих мною майстрів спорту, 12 з них – міжнародного класу, з них – троє заслужених майстрів спорту. Семеро призерів та чемпіонів світу. 17 призерів чемпіонату Європи, України – близько тисячі.

– Повертаючись до теми жінок – блондинки чи брюнетки?

– І ті, й інші. І ще шатенки. Приховувати не буду – я дуже люблю жінок. Головне, щоб жінка була до душі.

– Алкоголь для вас як спортсмена – це антистрес, допінг чи шкідлива звичка?

– Шкідлива звичка, яку я успішно поборов кілька років тому. Взагалі мені подобається не ефект, а сам процес. За умови, якщо коньяк якісний.

– За що вам може бути соромно, а чим, навпаки, ви можете пишатись?

– Соромно може бути, коли у згаданій вище шкідливій звичці перебираєш міру. А пишаюсь я, знову ж таки, своїми доньками.

– Онучка теж буде спортсменкою?

– Ні, відмовилась категорично. Але у шість років вже навчилась плавати, займається на пілоні, відвідує іподром… Гарно малює, хоче опанувати фортепіано.

– Які ваші літературні вподобання?

– Зачитувався російською класикою. Єсеніна дуже люблю. Але й Шевченковий «Заповіт» можу продекламувати хоч зараз. Хоча подобається скоріш інше:

 Та добре вигострить сокиру —

 Та й заходиться вже будить…

– Політика та спорт мають існувати окремо, чи це неможливо?

– Це майже ідентичні речі, і не тільки в Україні. Нові технології, допінг тощо. Україна пасе задніх у новітніх технологіях, тому в нас медалей менше й менше. А спорт без політики – це суто фізкультура.

– Як ви оцінюєте якість майбутніх українських спортсменів?

– Я виховую вже сьоме покоління, щоразу ситуація є гіршою, ніж попередня. Зараз половина дітей не може пройти медкомісію, через десять років будемо країною інвалідів…

– Як цьому завадити?

– Займатися дітьми. Це повинні робити і батьки, і школа.  І не ховати  голову в пісок, коли бачиш, коли підлітки жлуктять пиво на кожній лавці. Мої вихованки тренуються двічі на день, я жодних слабкостей їм не дозволяю.

– Для вас важливіше, щоб ваші спортсменки досягли успіхів у спорті чи щоб у них усе склалося в особистому?

– Головне, щоб вони почувалися щасливими, отримавши те, що для кожної з них найважливіше.

– А особисто ви – щаслива людина?

– Так, адже займаюсь улюбленою справою. І роблю лише те, що мені подобається. А взагалі, чим гірший в мене настрій, тим більше я веселий.

Спілкувалась Оксана ГУЦАЛЮК

 

Напишіть відгук