ПРИБУЗЬКІ ШТРИХИ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

0
1624
views
ПРИБУЗЬКІ ШТРИХИ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Якось колеги з «Народного слова»  запропонували поцікавитись на Гайворонщині родовідною лінією знаного композитора і майже земляка автора всесвітньо відомого «Щедрика» Миколи Леонтовича.

Адже тульчинська земля, що на Вінниччині, де він, зокрема, вчителював і йому встановлено пам’ятник (а в 1977 році відкрито й один з музеїв в с. Марківка), знаходиться трохи більш як за сотню кілометрів від мого рідного Хащуватого.

Малась на увазі, звичайно, жителька міста Аліса Мефодіївна Колтунова (Шляховська). При перегляді періодики помітив, що про непряму онучку автора «Щедрика»  побіжно згадували у своїх публікаціях на шпальтах  «Гайворонського кур’єра» – «Вулиць наших перейменовані імена: М.Леонтович», «Геній хорової музики» – його редактор Олександр Горобець та Олексій Павличук, журналіст-краєзнавець.

Останній відобразив дану тему також у власних книгах «Місто над Бугом-рікою» і «Дороги ведуть до храму». Вміщені там матеріали – «Масові репресії» й «Учив жити по заповідях Божих» – стисло ведуть мову про двоюрідного брата Миколи Дмитровича – диякона Григорія Петровича Снєгурського (кедебісти писали як Снігурського), котрий доводиться їй дідусем. Є свідчення його доньки Віри Григорівни (або Георгіївни) Ніколенко (правда, тут він чомусь стає Снігурівським, нібито так значиться в архівах).

В ньому підтверджено, що в 1932 році ця родина з чотирьох дітей переїхала в Струньківський Ташлик (тепер – східна околиця Гайворона). По закритті церкви, до арешту за безпідставними звинуваченнями в …контрреволюційній роботі, глава сімейства трудився на млині, а дружина Тіна – медсестрою, пізніше – звільнена за чоловікові релігійні переконання.

– А самі коли повернулись до зворушливих спогадів? – запитав при зустрічі  вже Алісу Мефодіївну.

– Нам мати, ще як була жива, трохи розповідала…

Сама, до речі, теж натерпілася: насильно нацистами була вивезена до Німеччини, де два роки працювала – спочатку в господаря, а потім на фабриці.

Педантичні німці розшукали в повоєнний час всі підтверджуючі документи і виплатили їй грошову компенсацію в дойчмарках.

– З сімейного архіву, бачу, як і обіцяли, принесли пожовклий лист дочки композитора Галини та вітальну новорічну листівку. Яким часом вони датовані?

– Там можна розгледіти – 3 жовтня 1976 року. Вона тоді жила і працювала на вчительській ниві у тому ж Тульчині, що й батько.

Ось що ми, приміром, читаємо з написаного там (російською) 73-річною Галиною Миколаївною моїй матері, Любові Георгіївні (може зустрічатися у варіанті Григорівна):

«… В 1977 году исполняется 100-летие со дня рождения отца. А о том, чтобы отремонтировать квартиру (на одноіменній вулиці за №2 чи №4. – Авт.), нет и речи.  Просила прописать женщину для помощи мне в быту, тоже только одни слова-обещания. Живу на пенсию в 60 рублей…

В музее нет ничего: мебель перевезли в квартиру, экспонаты – в фондах.

Родная сестра моего дедушки вышла замуж за П.Г.Снигурского.

Их дети – Георгий (Жорж), ваш отец и Женя, сестры – Маша, Катя».

Під час хвилюючого діалогу Аліса Мефодіївна згадала  ще і дочку Олену, яка відійшла у вічність у вісімдесятих…

На жаль, у родини Леонтовичів це була не єдина втрата, бо померли й рідний синочок Миколи Дмитровича, Володя, та його сестра Єлизавета. Окрім згаданих мною вище, Микола Леонтович мав також брата  Олександра та ще дві сестри – Марію й Вікторію.

– Зустрічається й допис «Оригінальний талант» Тетяни Храневич, начебто  дещо ріднішої славетному композитору?

– Доводиться йому племінницею, чия матуся на п’ять років молодша за Миколу Дмитровича.

Приїжджала з Києва в 1983 році. Малися тоді (де мешкаємо й дотепер) в садибі (попередню із соломи при нещадному розкуркуленні спалили дотла) батька-залізничника Мефодія Васильовича Шляховського. Оселя знаходиться за старим кладовищем.

 …В довгому спілкуванні почули від пані Аліси, що вона мала сприятливу нагоду вчитися в дядька правильності хорового співу.

– Відомо про співочі вподобання вашої родини, в якій нараховувалося десятеро дітей (в тому числі й троє прийомних). Щось, очевидно, передалося й спадкове?

– Татусь з мамою грали на багатьох інструментах. Часто збиралися разом на сімейні співанки. Є хист  до цього і в мого старшого на три роки брата Віктора, випускника торговельно-економічного інституту: любить і вміє співати, залюбки підхоплює улюблені мелодії.

Готуючи  матеріал до друку, зустрів Віктора Мефодійовича біля залізничного переїзду місцевої вузькоколійки. Він поспішав на чергову репетицію ветеранського вокального колективу райспоживтовариства «Споживчаночка». Але призупинив жваву ходу, кількома хвилинами пожертвував, аби теж щось пригадати.

– В нашому домашньому «оркестрику», пам’ятаю, – посміхаючись крізь незмінні вусики, сказав він одразу, – брав до рук мандоліну. А в 1970 році,  відомий земляк – композитор Ігор Крутий, який  проживав на той період часу  з мамою, Світланою Михайлівною, і сестрою Аллою в прибузькій стороні, організував естрадний ансамбль, запросив мене туди гітаристом. Виступали на концертах у Жмеринці, інших вузлових станціях, населених пунктах району, області, обслуговували танцювальні вечори тощо.

…Наступна зустріч із Алісою Мефодіївною відбулася знову в затишному Будинку фото, де із знанням справи працюють не один рік її чоловік, Михайло Васильович, із сином Андрієм. Приязно вони пристали до задушевної розмови.

– Нерідко чув від вас розмови про Миколу Дмитровича (якого неодноразово провідував молодший брат Григорія Петровича – Євгеній), мовляв, що вбили його невипадково. Бо за ним довго стежили…

– Ось, дивіться, будь ласка, – показує пані Аліса кілька аркушів. – Це з Польщі надіслав син двоюрідного брата – Володимира Анатолійовича Снігурського (лікар, живе у м. Харків; є на сімейному знімку).

Тут йде поширене другом Гнатом Яструбецьким посилання на щоденник Степана Васильченка, де він наводить розповідь батька (цитуємо фрагментарно): “…Вбивця позв’язував йому руки та сестрі Вікторії й доньці Галині. Не погребував батьковим напівкожушком, забрав 5 тисяч карбованців.

Ранив смертельно Миколу Дмитровича у правий бік. На крик прибіг вчитель, інші люди, зробили, як могли, перев’язку. Коли прибіг лікар, композитора вже не стало. Наостанок встиг лише промовити: “Тату, я помираю…”

Сталася описана жахлива подія о 7.30 ранку в неділю, 10 січня (на відміну від 23-го, за публікаціями в інших інформаційних джерелах 1921 року). Ховали М.Леонтовича 12 січня в селі Марківці тодішнього Гайсинського району. За сильної завірюхи…

Потім придумано версію “розбійного нападу на побутовому рівні з боку якогось петлюрівця (білогвардійця)”, завізовану на офіційному рівні колишнім відповідальним секретарем, а пізніше – міністром внутрішніх справ УРСР  з 1962 по 1982 рік  І.Х.Головченком.

– Була ж ще драматично-родинна сторінка?

–  Так. Стосується вона трагічної долі дідуся – згаданого вище диякона Григорія Петровича Снєгурського. У довідці прокуратури Кіровоградської області про реабілітацію від 29 березня 1983 року, яка збереглась і досі, значиться таке:

“…Осужден постановлением “тройки” УНКВД по Одесской области 28 апреля 1938 года – на основании ст. 54-10 УК УССР 5 мая приговорен к расстрелу”.

Ілля  СОКОЛЮК, спеціально для «НС»
м. Гайворон.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here