Він вважає себе щасливою людиною. Серед його вихованок – тисячі майстрів спорту. А у той час, коли більшість його колег, як-то кажуть, вже почивають на лаврах, готується опанувати… новий вид спорту. Днями, 16 травня, В`ячеслав Жуков відзначив 55-річчя.
На прохання «НС» наш нинішній гість номера погодився на інтерв`ю у стилі «бліц» з не завжди зручними запитаннями та незмінно відвертими відповідями.
ЖУ́КОВ В’ячеслав Григорович (16. 05. 1963, Кіровоград) – тренер (важка атлетика, паверліфтинг).
Засл. тренер України (1993). Закін. Кіровогр. пед. ін-т (1988). Ст. тренер збірної з важкої атлетики і паверліфтингу Кіровогр. обл. (від 1991), жін. збір. команди України з паверліфтингу (1993–99), тренер СДЮШОР «Надія» (Кіровоград, від 1999). Серед вихованців – О.Сухорук, Ю.Довгаль, Т.Варламова (Енциклопедія сучасної України).
– 55 – це багато чи мало?
– Звичайно, мало. Ще багато чого потрібно встигнути.
– Спортивних досягнень у вас вистачає. А як щодо життєвих?
– Найбільше я пишаюся двома доньками та онучкою.
– У якій країні ви б хотіли залишитись?
– У Німеччині. Мені імпонує їх пунктуальність, зосередженість, загальний стиль.
– Який ваш головний життєвий принцип?
– «Мы, как танки, прорывом стремимся к намеченной цели, и всегда достигаем её – если нас не убили».
– Ваша мета у житті?
– Бути щасливим.
– Друг має бути один чи багато?
– В мене було двоє. Один загинув, інший зник безвісти.
– Чи є у вас приклад для наслідування або персона, якою найбільше захоплюєтесь?
– Георгій Костянтинович Жуков. Він заслуговує поваги хоча б тому, що багато разів був в опалі, як і більшість великих.
– Спорт – допомога в особистому житті чи завада?
– Одною з моїх дружин була моя вихованка, ми прожили десять років. Чотирикратна чемпіонка світу, десятикратна чемпіонка Європи…
– А навпаки, особисте життя – спорту?
– Мабуть, ні. Мені менша донька каже: «Не хочу виходити заміж «для галочки», хочу знайти того, хто був би і справжнім другом». А я відповів: «Мені 55 років, доню, а такого друга я й досі не знайшов…»
– Який головний страх вашого життя?
– Боюсь власного боягузтва. Адже, як каже моя менша донька, те, чого боїшся найбільше, – те й справджується.
– У дитинстві ким хотіли бути?
– Розвідником. І ця мрія існувала довго – навіть вже після того, як з військового училища перевівся на істфак нашого педінституту. Навіть наколок в армії не робив та обличчя беріг… Принаймні тренером не хотів стати ніколи.
– Ви авантюрна людина?
– Так, і ця риса передалась моїй меншій доньці. Найбільшою авантюрою я вважаю свій переїзд до Москви, коли раптово покинув спорт і поїхав навчатися, бо хотів стати генералом.
– Потяг до керування?
– Ні, бути тренером набагато цікавіше, ніж тим же генералом чи директором. Адже тренерська робота цікава тим, що нібито ходиш пішаком, але повинен знати, куди й навіщо, думати наперед. Тоді отримуєш задоволення від реалізації того, що задумав три чи п`ять років тому.
– Чи вважаєте себе прикладом для наслідування?
– Не завжди так є, але завжди намагаюсь, щоби так було. Важко керувати людьми, коли вони знають, що ти такий же, як і вони. Наприклад, потрібно кинути палити, інакше я не можу зробити зауваження тим своїм спортсменкам, які палять.
– Ви вже обрали рецепт, як це зробити – кинути палити?
– Знаю одне: чужі приклади, книжки тощо для мене не є переконливими. Я до усього доходжу сам. Навіть свого часу факультет фізвиховання не закінчував, хоча зараз працюю тренером… Все приходить звідти, десь згори…
– Чи є у спорті місце дружбі чи кожен сам за себе?
– У спорті не може бути дружби. Особливо серед дівчат.
– Це означає, що у спорті усі засоби годяться?
– Особисто я вважаю – ні. Адже те, що зробив іншому, отримаєш і на свою адресу.
– Головне – перемога чи участь?
– Однозначно – перемога. На п`єдесталі є лише одне місце, перше.
– Чи є у вас улюблена страва або продукт?
– Усі морепродукти.
– Від якої пропозиції ви не змогли б відмовитись?
– Переїхати до Німеччини. Адже там більше умов для втілення моєї головної мрії – виховати олімпійську чемпіонку. Серед моїх вихованок були кандидати на включення до олімпійської збірної, але далі кожного разу справа не йшла. Кіровоградщині дуже не вистачає фінансування олімпійських видів спорту, навіть порівняно з Донеччиною та Луганщиною – зрозуміло, не окупованими їх частинами. На щастя, мене підтримують в обласному спортуправлінні, є добре порозуміння з почесним президентом обласної федерації важкої атлетики. Але цього замало. Зараз у мене є три дуже сильні вихованки, і якщо ми тренувалися б у Німеччині, то хтось із них обов`язково б «вистрелив». Тим більше, що у цій країні до важкої атлетики ставляться не менш серйозно, ніж до футболу, є клубні чемпіонати, а є чемпіонати країни.
– Мабуть, справа й у якості життя?
– Так, навіть коли є гроші, спортсмену в нас неможливо якісно харчуватись, пити відповідну воду тощо. Моя донька, приїхавши з Європи після навчання, скаржилась: мовляв, тут неможливо жити, бо ніхто не посміхається. Хоча були б відповідні умови, то я б ніколи не захотів полишити Україну. Наприклад, коли б мої вихованки виступали б за німецькі клуби, а жили та тренувались на українських базах й були у складі збірної України.
– Легка атлетика вважається королевою спорту. А важка?
– Особисто для мене – це усе моє життя. На початку були проблеми, коли мені батьки не дозволяли тренуватись, але я наполіг на своєму. Відкрию секрет: я хочу спробувати себе ще й у легкій атлетиці – у штовханні ядра. Я був першим тренером зі штовхання ядра у паралімпійської чемпіонки Алли Мальчик, вона п’ять років тренувалась саме у мене.
– Змагання з якого виду спорту можуть вас затримати біля телевізора?
– Серед ігрових – з гандболу. Жіночого. Дуже хокей люблю. Чоловічий баскетбол – жіночий не сприймаю.
– Ви пригадуєте усі ваші нагороди та досягнення?
– Простіше навести статистику. Це 79 підготованих мною майстрів спорту, 12 з них – міжнародного класу, з них – троє заслужених майстрів спорту. Семеро призерів та чемпіонів світу. 17 призерів чемпіонату Європи, України – близько тисячі.
– Повертаючись до теми жінок – блондинки чи брюнетки?
– І ті, й інші. І ще шатенки. Приховувати не буду – я дуже люблю жінок. Головне, щоб жінка була до душі.
– Алкоголь для вас як спортсмена – це антистрес, допінг чи шкідлива звичка?
– Шкідлива звичка, яку я успішно поборов кілька років тому. Взагалі мені подобається не ефект, а сам процес. За умови, якщо коньяк якісний.
– За що вам може бути соромно, а чим, навпаки, ви можете пишатись?
– Соромно може бути, коли у згаданій вище шкідливій звичці перебираєш міру. А пишаюсь я, знову ж таки, своїми доньками.
– Онучка теж буде спортсменкою?
– Ні, відмовилась категорично. Але у шість років вже навчилась плавати, займається на пілоні, відвідує іподром… Гарно малює, хоче опанувати фортепіано.
– Які ваші літературні вподобання?
– Зачитувався російською класикою. Єсеніна дуже люблю. Але й Шевченковий «Заповіт» можу продекламувати хоч зараз. Хоча подобається скоріш інше:
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить…
– Політика та спорт мають існувати окремо, чи це неможливо?
– Це майже ідентичні речі, і не тільки в Україні. Нові технології, допінг тощо. Україна пасе задніх у новітніх технологіях, тому в нас медалей менше й менше. А спорт без політики – це суто фізкультура.
– Як ви оцінюєте якість майбутніх українських спортсменів?
– Я виховую вже сьоме покоління, щоразу ситуація є гіршою, ніж попередня. Зараз половина дітей не може пройти медкомісію, через десять років будемо країною інвалідів…
– Як цьому завадити?
– Займатися дітьми. Це повинні робити і батьки, і школа. І не ховати голову в пісок, коли бачиш, коли підлітки жлуктять пиво на кожній лавці. Мої вихованки тренуються двічі на день, я жодних слабкостей їм не дозволяю.
– Для вас важливіше, щоб ваші спортсменки досягли успіхів у спорті чи щоб у них усе склалося в особистому?
– Головне, щоб вони почувалися щасливими, отримавши те, що для кожної з них найважливіше.
– А особисто ви – щаслива людина?
– Так, адже займаюсь улюбленою справою. І роблю лише те, що мені подобається. А взагалі, чим гірший в мене настрій, тим більше я веселий.
Спілкувалась Оксана ГУЦАЛЮК
