НАТАЛКА СОЛОВЙОВА: «МЕНЕ НАДИХАЄ СВІТ»

0
1433
views
НАТАЛКА СОЛОВЙОВА: «МЕНЕ НАДИХАЄ СВІТ». Фото Ігоря Демчука

Коли починаєш спілкуватися з цією дівчиною, перше, що впадає у вічі, – її скромність. Наталка Соловйова – архітекторка, дизайнерка, художниця.

Нещодавно в обласному художньому музеї відбулася її перша персональна виставка, а до того вона встигла випустити два набори листівок «Двері Єлисаветграда» та «Шпилі і башти Єлисаветграда» (які користуються неабияким попитом серед мешканців міста). Крім того Наталя представила свою роботу на конкурс муралів для стіни КОХМ та проект реконструкції музейної площі, а також проект громадського бюджету, що передбачає встановлення покажчиків на вулицях середмістя. А ще вона багато подорожує, захоплюється авторалі і взагалі дуже багатогранна людина, з якою можна спілкуватися безкінечно.

Фото Ігоря Демчука

Нещодавно у художньому музеї відбулася зустріч зі студентами – майбутніми архітекторами, на якій йшлося про особливості архітектури нашого міста, відмінності у ставленні до міського простору в різних містах і країнах, сучасні тенденції в архітектурі, «кіоск-стайл», псевдоісторизм та багато інших речей. Опісля Наталка відповіла на кілька запитань від «Народного слова».

– Існує стереотип про те, що художники і представники інших творчих професій чекають, коли прийде натхнення… Чи треба просто брати і робити? Як у вас це відбувається?

– Є такий вислів: «Натхнення – це для лінюхів». Насправді треба просто сідати і працювати. Бо якщо чекати, можна все життя прочекати, і воно не прийде. Досягаючи якоїсь майстерності, людині вже не треба чекати натхнення. Вона просто, починає працювати, і воно приходить. Навіть якщо немає ніякого настрою – треба сісти і в твоїй голові проясниться цей момент.

– Але все-таки: що вас надихає?

– Мене світ надихає, напевно. Такі речі, коли, наприклад, промінь сонця упав, цікаві, і це вже наснажує. Треба вчитися таке помічати, щоб твій мозок і зір постійно це бачили. Треба шукати всюди, тоді буде надихати все.

– Як взагалі проходить ваш день? Звідки з’являється ідея написати картину? Скільки часу на день ви приділяєте малюванню?

– У мене є два варіанти. Або я роблю якусь тематичну картину, наприклад, запланувала написати театр. Думаю, як краще його показати, в якому ракурсі, в якому світлі – тобто ставлю собі таке завдання. А другий варіант – коли мене щось надихнуло. Наприклад,  побачила у якоїсь бабусі букет квітів. Я його купила і в той же день намалювала. Працюю дві-три години на день, зазвичай зранку.

– На цій виставці центральним є ваш автопортрет. Цікаво, а як художники їх пишуть?

– Є така фраза: «Коли не знаєш, що малювати, намалюй автопортрет». Це перегляд чогось внутрішнього. Приходить момент, коли ти сам хочеш у собі розібратись. Є художники, що малюють автопортрети щороку, аби прослідкувати якісь зміни у собі. Цей автопортрет намалювала, коли мені виповнилося 30 років (торік). Це я поставила своєрідну «крапочку» собі. Хтось, коли йому виповнюється 30, іде в ательє фотографуватися, хтось купує сукню, а я вирішила зробити собі такий подарунок. Раніше ніколи не малювала автопортретів.

– А як це робиться технічно? Підніміть завісу.

– Спочатку придумала ракурс тіла: фотографувала себе в різних позиціях, вибирала. Потім роздрукувала свою фотографію. У мене ще було дзеркало. Фотографія – щоб бачити позицію тіла, а дзеркало – щоб змалювати риси обличчя, колір шкіри.

– Хто із сучасних художників вам цікавий?

– Є цікавий український художник Анатолій Криволап. Він малює такими кольоровими площами. Або, наприклад, Марк Ротко (він уже помер, але це також сучасний художник). Архип Куїнджі – також цікавий художник. Я дуже багато картин бачила наживо, бувала у музеях – часто репродукція і картина абсолютно різні. От, наприклад, є картина Яблонської «Хліб». Ну картина як картина, я ніколи не звертала на неї особливої уваги. Проте коли побачила її наживо… Ви знаєте, можна стояти і годинами на неї дивитися. Від неї така енергія іде!

– А як ви ставитеся до тих, хто малює абстракції? Адже часто цим прикривають банальне невміння малювати, бо «я художник, я так бачу».

– На це є спеціальні інституції, які визначають, що мистецтво, а що не мистецтво. Ми живемо в сучасному світі. Звичайно, підробляти портрети в стилі Ренесансу вже нема смислу: ти не станеш другим Врубелем чи Рєпіним. Навіть якщо будеш краще малювати – Рєпін уже був. Треба малювати щось сучасне. Звісно, зараз криза жанру, бо вже перемалювали все, що можна. Але все одно треба шукати щось сучасне, відображати соціальну тематику, той період, в якому ти живеш. Крізь себе це пропустити і малювати те, що бачиш. Абстракція дозволяє це зробити. Тому що, малюючи класичний академічний живопис, ти просто малюєш те, що бачиш. Фактично це копія. От зараз є розділення на «інтер’єрні» картини (які просто прикрашають кімнату) й елітарні, які щось виражають, відображають сучасний момент. Коли ідея стає важливіша, ніж те, що там намальовано, зроблено, навалено. А для того, щоб це розуміти, треба бути мистецтвознавцем. Ми от були з чоловіком в центрі Жоржа Помпіду у Франції (це найбільший французький центр сучасного мистецтва), і перше, що ми зустрічаємо на вході, – це купа сміття. Чоловік питає: «Це мистецтво?» Я кажу: «Так». Йдемо далі… Є такий стиль «реді мейд»: береться якийсь звичайний предмет, на ньому ставиться підпис художника, і це означає, що це його твір. Там стоїть пісуар. Цей витвір називається «Фонтан». Чоловік каже: «Це що, забули тут?» От він не розуміє. Каже: «Оце (вказує на роботи на стіні. – Авт.) гарно, а те я не розумію». А я багато читала на цю тему і розумію, що це має місце і це сучасне мистецтво. Бо ми зараз живемо в іншому вимірі і малювати те, що було, вже нема сенсу.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here