САШКО КОЗАЧЕНКО: «Я ХОЧУ ЖИТИ!»

0
864
views

Він один у старій батьківській хаті, що у селі Копанки Маловисківського району. Його житловий простір обмежується невеликою кімнатою, яка служить Сашкові спальнею, їдальнею та вбиральнею. Аби «вийти у світ», потрібні неймовірні зусилля, щоб дотягтися до візка, що завжди стоїть поруч з ліжком. І так вже протягом двох років.

А винна у всьому страшна хвороба – розсіяний склероз, яка забрала у Сашка не тільки можливість самостійно пересуватися, а й усі радощі життя. Через цю недугу він втратив родину – кохану дружину, яка, ймовірніше, злякалася труднощів, а головне, і це найболючіше, – маленьку донечку Віку, світлини якої висять над його ліжком разом з іконами.

Про біду Олександра Козаченка ми дізналися із соціальних мереж від людей, яким не байдужа доля ще молодого чоловіка, адже йому тільки 37 років, а він уже інвалід І групи. Разом із жителькою селища Смоліного Ганною, яка допомагає Сашкові від того часу, як тільки дізналася про нього, ми приїхали у Копанки. Це звичайне село, де кожен зайнятий своїми буденними справами і де, на жаль, далеко не кожному болить доля інваліда.

Колись, наче це було у другому житті, Козаченко був здоровим хлопцем, відслужив армію, працював трактористом у колгоспі, потім на кіровоградському підприємстві «Гідросила». Там і почалися проблеми зі здоров‘ям, ні з того ні з сього відмовляли ноги. Думав полікується, і все минеться, але ставало дедалі гірше. Діагноз «розсіяний склероз» не прозвучав як вирок, бо Сашко ще не знав, що ця недуга, якщо вчепилася, то вже не відступить. Тепер, коли він майже прикутий до ліжка, й досі не вірить, що це – назавжди. Бореться з хворобою, але майже сам-один.

Нещодавно померла його мама, людина, яка по-справжньому про нього турбувалася. Сашко тільки після її смерті відчув, що він – сирота. Є в нього тітка, яка теж живе у Копанках, приходить раз на день, приносить їсти та йде, бо має свої клопоти. Щодня інваліда відвідує соцпрацівниця, прибирає кімнату та виконує інші нехитрі побутові справи. І кожного разу каже йому одне й те ж: їдь до інтернату для інвалідів, там, мовляв, за тобою дивитимуться і годуватимуть краще. Але Сашко і думати не хоче про таке, бо добре розуміє, що там назавжди буде відірваний від світу і довго не протягне. А головне, щиро вірить, що є вихід з його становища попри категоричність лікарів. Шукає в Інтернеті (благо, в цьому його матеріально підтримує сільська рада) інформацію про подібні випадки, і вже не раз читав, як люди якимось чином позбавляються цієї хвороби.

Але самостійно хоч би спробувати використати свій шанс на одужання він не може, ніхто з його оточення не підтримує Сашка. Хтось просто байдуже вислухає, а хтось іще й посміється з інваліда. Є й такі, що намагаються нажитися на його немічності. Один з односельців запропонував Сашкові, аби той дав гроші на покупку свиней, мовляв, ти купиш, я їх вирощуватиму, а потім виручку від продажу поділимо навпіл. І на тому й усе. Ані грошей, ані свиней Козаченко так і не побачив. Дзвінок до дільничного результатів не приніс. А той добродій ще й хизується, що надурив інваліда. І всі мовчать! «Та Бог йому суддя, – каже Сашко. – Врешті земля ж то кругла…»

Дехто з далеких родичів у думках вже ділив спадщину Козаченка. Дізнавшись, що покійна його мати все відписала онучці, навіть вимагали у Сашка спростувати заповіт, на що він, звісно, ніколи не погодиться.

За той час, як Сашко лежав у лікарні, з його хати невідомі зловмисники винесли всі металеві речі аж до ложок і виделок. Хтось потихеньку цупить з двору дрова. Знають, що він не вийде та не дасть по шиї злодію. Інколи хтось з його друзів вимушений ночувати у Сашка, аби в разі потреби хоч налякати непроханих гостей.

Не менш вражає і байдужість лікарів. До одного з них Козаченко звернувся, аби той порадив, у який краще санаторій йому поїхати. «Не положено!» – такою була відповідь медика інвалідові І групи. Невже лікар не знає, що цій людині не тільки «положено» поїхати у санаторій, а й визначити, якого направлення має бути цей заклад, які потрібні для цього довідки тощо? До того ж інваліду надається супроводжуюча особа і оплачується все це коштом держави. Це не просто байдужість, а злочинна байдужість з боку людини, яка колись давала клятву Гіппократа. Простіше за все відмахнутися від людини, як від унадливої мухи, ніж пройнятися її болем і хоча б морально підтримати. Ми звернулися до головного лікаря Маловисківської центральної районної лікарні Костянтина Чурпія за роз‘ясненням. Костянтин Леонідович уважно вислухав і пообіцяв розібратися у ситуації, а ще допомогти Козаченкові усім від нього залежним, тим більше, що про такого пацієнта він знає.

– Я почуваюся цілком здоровою людиною, – каже Сашко. – Якби ж не ноги… Мені намагаються довести, що ця хвороба невиліковна і мені небагато залишилося. Я не вірю. Я хочу жити! Бувають же дива… Я хочу зустрітися із своєю донькою, стоячи міцно на своїх ногах.

Так, бувають, тому ми приїхали у Копанки не з метою написати жалісливий матеріал про сироту-інваліда, а й дійсно йому допомогти. Після поїздки ми звернулися до управління соціального захисту Кіровоградської облдержадміністрації, де нам пояснили, що потрібно для оформлення його в санаторій та надали належні консультації.

А ще б хотілося, аби цю статтю прочитали усі, хто знає Сашка, і зробили відповідні висновки. Хто, як не односельці, зараз найближчі до нього? За десятки кілометрів живуть люди, які намагаються допомогти Козаченку хто чим може, хоча й у деяких з них і свого горя вистачає. Дива дійсно бувають, адже кожен людський організм має свої особливості опиратися хворобі і таки її перемагає. Цьому безліч прикладів. Це добре, що Сашко теж у це вірить, тож давайте усі разом дамо йому шанс.

Світлана КОСТЕНКО

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here