БАТЬКО ЧИ ДІТИ: ДВА РІШЕННЯ ОДНІЄЇ ЗАДАЧІ

Володимир Давидов – 55-річний чоловік, інвалід І групи, прикутий до візка. Його мову можуть розібрати тільки ті, хто вже давно з ним спілкується, та й то не одразу.  Його двоє синів – 15-річний Костянтин і 13-річний Ростислав — майже не відходять від батька.

Скажете, добре, хороші сини, піклуються…  Та, як би дивно не звучало це, в тому й біда.

Саме неординарна і драматична ситуація, що склалася в їхній родині, і привела нас у Новгородку, де батько й сини живуть у недавно відкритому гуртожитку для переселенців з тимчасово окупованих територій. До того, як тут оселитися, сім’я побувала у кількох містах (останній пункт перебування – Олександрія),  але так і не знайшла ніде бажаного прихистку. Якимось чином вони дізналися про новгородківський гуртожиток і вже півроку тут живуть.

Разом з дітьми Володимир привіз документ, що свідчить про позбавлення батьківських  прав їхньої матері, яка залишилася на окупованій території. Яким чином, зважаючи на вади здоров’я, йому вдалося це зробити, для всіх залишається загадкою. Але рішення Олександрійського районного суду цілком правомірне, про що підтвердила і сама мати хлопців у телефонній розмові, і працівники  служби у справах дітей Новгородківського району, які його перевіряли.  Найбільша, на наш погляд, біда в тому, що хлопці – запущені у своєму розвитку. Де вони вчилися раніше, скільки закінчили класів – хто знає, але обидва освоюють ази наук на рівні початкової школи.  За словами вчительки, яка займається з хлопцями індивідуально, діти піддаються навчанню, їх багато що цікавить, але треба з ними постійно працювати, аби вивести хоча б на мінімальний, життєво необхідний їм рівень.

Костик і Ростик, як їх ласкаво називають жителі гуртожитку, дуже мало спілкуються з іншими дітьми, хоча їх тут майже два десятки. Не тому, що вони самі не хочуть, їхній батько не дозволяє навіть у дворі гратися з однолітками. Боїться, напевно, хоча двір цілком безпечний для дітей, і в той же час дозволяє їм ходити у магазин. Ніякі аргументи щодо необхідності їм розвиватися у соціумі на нього не діють.

З перших днів перебування у гуртожитку ця родина, як, власне, і всі інші його жителі, була оточена турботою. Їм нічого не бракує, хлопці ситі й одягнені, але майже увесь час біля батька. Цікаво, але й самі діти сприймають це як належне. Бува, викотять візок з батьком на вулицю, якщо той хоче поїхати в магазин чи у справах, і назад у кімнату.

Служба у справах дітей намагається вирішити цю проблему. Усі одностайні в тому, що хлопцям потрібно жити у колективі і на сьогодні для них кращий вибір – інтернат. Старшому вже 15 років, треба отримувати паспорт та готуватися до дорослого життя, здобувати професію, адже життя під опікою – не вічне, врешті треба буде самому про себе дбати. А там і молодший підтягується до повноліття. Але як переконати у цьому батька?  Сини – сенс його життя, він не зможе без них жити, і якщо дітей забрати примусово, ймовірно, він довго не протягне.

Інший варіант – залишити хлопців біля нього на час, відмірений батькові Богом. Але цей час вже працюватиме проти дітей. То кого ж рятувати? Очевидно, що чиновники не знають, як вчинити, бо кожен з варіантів передбачає принесення в жертву одну із сторін. Мешканці гуртожитку майже всі одностайні в тому, що треба рятувати дітей  вже зараз, ну а батько…  Але ж крапку в цій історії ставити не їм, а брати гріх на душу ті, хто вправі це зробити, не  наважуються.

Історія сім‘ї Давидових не залишає байдужими їхніх сусідів, бо кожну родину привело до Новгородки горе. Кожен пережив страхіття війни і був на грані між життям і смертю. Тепер вони щасливі, принаймні це стверджують, розповідаючи ті драматичні, а то й трагічні історії, які їм довелося пережити.

Комендант гуртожитку Лідія Огир провела нас тими поверхами, де живуть саме переселенці зі сходу – 56 сімей. Більшість з них, в основному чоловіки,  в цей час були на роботі, хазяйнували у кімнатах жінки. Мати сімох дітей Наталя розповіла, як окупанти увійшли в її рідне Сніжне. Це був шок для його жителів. Сподівалися, що ось-ось українська армія звільнить місто від тих бандитів. Інакше й назвати їх не можна. Майже на її очах з автомата розстріляли сусіда, аби забрати його маршрутку. Тоді Наталя зібрала своїх тоді ще п‘ятьох дітей – і на вільну територію. Незабаром виїхав звідти і чоловік. Якийсь час жили у Долинській, а потім переїхали у Новгородку. Вже на вільній території народилися ще двоє дітей – син і така бажана, поки що єдина донечка.

Олену і Валерія в одну родину звела війна, коли чоловік служив на лінії розмежування, а вона жила неподалік. Тут, у гуртожитку, вони зіграли весілля.

Усі, з ким довелося спілкуватися, а це і молоді, і літні люди, щасливі в тому, що їм не доводиться ховатися у підвалах, коли над головою літає смерть і кожна хвилина життя може стати останньою. Навряд чи хтось із них знову повернеться на Донбас, де замість їхніх будинків – руїни. А тут у них є все, а головне – робота і житло, сучасне, затишне.

Повертаючись коридором на вихід, ще раз зазирнули у дитячу кімнату, де з Ростиком і Костиком працювала вчителька. Хлопці зосереджено шукали рішення задачі…

Світлана КОСТЕНКО

Напишіть відгук