МАРИНА ТАРКОВСЬКА: «НАС ЧОМУСЬ ЗАБУЛИ ЗАПРОСИТИ»

Напевне, жодна область України не може похвалитися такою кількістю геніальних особистостей, які у ній народилися і виросли, як Кіровоградщина. На жаль, багато із них ще молодими залишили свою історичну батьківщину, шукаючи реалізації власних талантів далеко за її межами.

Такою є доля Арсенія Тарковського — поета, перекладача, прозаїка зі світовим ім’ям.
Про наш край він пізніше не раз згадував у поезіях і листах. Місто жило в його пам’яті. Сюди він завжди мріяв приїхати, поблукати його вуличками, відвідати Хутір Надію, з яким пов’язане його дитинство.
Про це розповіла його донька, Марина Тарковська, літераторка, мемуаристка, хранителька пам’яті цього славного роду.

– Ви донька відомого поета, сестра всесвітньо знаменитого режисера Андрія Тарковського. Як це позначилося на вашому житті?

– Важко коротко відповісти на таке запитання. Тому що йдеться про дорогих і близьких мені людей. З одного боку, це щастя мати таких рідних. А з іншого – хотілося, щоб навпаки вони були не відомими поетом і режисером, а звичайнісінькими простими якимись працівниками. Котрі могли мені як дочці чи сестрі приділяти більше уваги.

Проте це були люди складні, бо талановиті. І творча діяльність відбирала у них  усе їхнє життя. Адже тривала постійна внутрішня робота. Як відомо, у період творчості митець існує в іншому світі. А щоб повернутися до звичного життя, потрібно виринути із глибини свого творчого світу, праці над думкою, віршем, римою тощо. А вириватися з нього часто дуже не хочеться, тому що творча діяльність затягує. Це стає своєрідною магією. Тож спілкування часом відсувається на задній план. Щоправда, вони любили мене і хотіли бачити.

– Марино Арсеніївно, над чим ви зараз працюєте?

– Зараз завершується робота над третім томом творчого спадку Арсенія Тарковського, де опубліковані листи, в яких він неодноразово звертається до мене з запитаннями: «Коли ти прийдеш, коли я тебе побачу?» Це був період, коли він був уже літньою людиною, а я  сповнена енергії: робота, сім’я, маленькі діти, мама жила на той час з нами і теж потребувала уваги… (Думаю, вам не треба розповідати, що таке радянська жінка.) Я, звичайно, з батьком бачилася, допомагала чим могла.

Подібна ситуація була і з Андрієм. То він працює над сценарієм, то запускається з фільмом, то ведуться зйомки… Кіно – на той час це була колосальна робота, що тривала майже рік. Потім існували дружини (говорю про них у множині), які теж якимось чином впливали на ситуацію. Тому було все дуже непросто…

– Родинні й духовні зв’язки ви маєте з нашим містом. Зокрема, дружиною Івана Карпенка-Карого була Надія Тарковська, старша сестра вашого діда Олександра Карловича…

– Знаєте, наша родина завжди пишалася цими родинними зв’язками. Батько, який виріс в Єлисаветграді (тепер Кропивницький), згадував тітку Надю, першу дружину Івана Карповича Тобілевича, в родині якого виховувався наш дід Олександр Карлович. (Як відомо, їхні батьки рано померли від холери, обидва в один день влітку 1872 року.)  А ще ту обстановку, яка панувала в домі Тобілевичів, яка сприяла його розвитку. Батько товаришував з дітьми Тобілевичів – Андрієм і Назаром Юрійовичами, адже був з ними однаковий за віком. У подальшому допомагав Андрію Юрійовичу рятувати  Хутір Надію. Існує факт, що за радянських часів райком партії хотів «прибрати до рук» цю історичну і культурну пам’ятку, створивши там чи то піонертабір чи то санаторій. Аби відстояти перлину степового краю, батько до цього залучив українську творчу інтелігенцію, зокрема поета Максима Рильського, співака Івана Козловського, і не допустив знищення Хутора. Нині цей музей-заповідник відвідують тисячі людей, закоханих у рідний край.

До того ж тато з дитинства знав не тільки самого Івана Карповича, а й інших Тобілевичів, вважав їх великими акторами. Часто згадував Панаса Саксаганського, порівнював його з актором Михаїлом Чеховим. Цікавою є історія-бувальщина, яку він любив про них розповідати. У січні 1887 року відбулися гастролі у Санкт-Петербурзі. До царської ложі разом із Марком Кропивницьким були запрошені Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Мова. Після представлення режисера і жіночої частини колективу, Олександр ІІІ почув таке:

– Тобілевич.

– Тобілевич.

– Тобілевич.

– Мова.

– Оригінально, – пожартував імператор.

Щоразу, коли я їхала в Україну, схилялася біля могили Івана Карповича та інших Тобілевичів, похованих на Хуторі Надія. (Слід нагадати, що могила драматурга, актора, режисера і театрального діяча Івана Карповича Карпенка-Карого – єдина в області пам’ятка історії національного значення України. Саме ця обставина вимагає до себе підвищеної уваги та відповідного догляду).

Також гортаючи батьків архів, натрапила на цікаву записку, написану Марією Заньковецькою (відомі непрості подружні взаємини між нею і Миколою Садовським). Так-от. Вона писала моєму діду (пам’ятаю дослівно): «Александр Карлович, вы всегда не мудрствовали лукаво! Я в Елисаветграде, остановилась в гостинице.  Хочу Вас повидать». Що це було? Чи спалах кохання великої актриси, чи якісь дружні стосунки, про це історія мовчить…

– Хочу сказати, що вашого батька сьогодні пам’ятають. Одну із центральних вулиць перейменовано на його честь. Минулого року відбувся літературний салон, де школярі та мешканці міста читали вірші вашого батька російською та українською мовами. Започатковано міський літературний конкурс ім. Арсенія Тарковського. Що ви можете сказати з цього приводу?

– Мене завжди радує і хвилює, коли ім’я Арсенія Тарковського згадують на батьківщині, у місті, яке стало близьким і мені. Прекрасно, коли є люди, котрі здатні взяти ідею і втілити її у життя,  перетворити на свято. Та, на жаль, нас чомусь забули запросити на це свято. З одного боку, дуже добре, що на батьківщині мого батька є літературний конкурс його імені, а з іншого – мене здивувало, що його упорядники не знайшли часу довести до мого відома, інших родичів Арсенія Тарковського. У мене виник сумнів з приводу того, що у конкурсі можуть брати участь лише автори, які пишуть українською мовою. Адже у вас є доволі поетів і прозаїків, які пишуть російською мовою, і вони теж громадяни України. З такими запитаннями я звернулася до працівників відділу культури і туризму міської ради Кропивницького, але відповіді донині не отримала.

– Марино Арсеніївно, щоб ви хотіли побажати мешканцям Кропивницького?

– Хотіла б побажати те, що завжди бажаю своїм друзям. Здоров’я, подолання усіх труднощів, які виникають у житті. Аби кожен день дарував радість. Аби була робота, яка приносила задоволення і матеріальний статок. Щоб процвітала у місті культура, тим більше, що воно назване на честь видатного режисера Марка Кропивницького. І хотілося б, аби зв’язки не рвалися, щоб були мир, дружба і взаєморозуміння.

Бесіду вела Ольга КИЗИМЕНКО

Фото Ігоря Демчука

Напишіть відгук