СПІВАЄМО РАЗОМ ЗАРАДИ МИРУ І ЩАСТЯ ДІТЕЙ

Валентина Ревенко… Це ім’я добре відоме серед викладачів музики, співаків та музикантів не лише Кіровоградщини. Валентина Григорівна піввіку віддала улюбленій справі.

– Почнемо з витоків: де ви народилися, в якій атмосфері росли й виховувалися? Гадаю, це були післявоєнні роки?

– Так, народилася я 1949 року в Кіровограді. Мої батьки – вчителі молодших класів. Тато працював у 12-й школі, тоді вона розташовувалася на вулиці Преображенській, мама – у 7-й. І найголовнішою людиною у моєму житті – у становленні, розвитку й вихованні – був тато. Можливо, хтось із жінок тут закине: «А як же мама?». Та у мене ось так! Тато заплітав мені косиці, власноручно шив платтячка і пальта, йому все вдавалося, все було цікаво робити самому. Він для мене особлива людина…

– Ваш батько, певно, був фронтовиком?

– Так, він воював з перших днів липня 1941-го до грудня 1945 року. У нього три медалі «За відвагу». І коли я знайшла його нагородні документи, зрозуміла, що не знала насправді, який він був сміливий, мужній, хоробрий. Про себе він не любив розповідати, більше про побратимів. Виявилося, що він за всі роки війни виніс понад 100 поранених з поля бою. Ось саме ці якості – товариськість, надійність, впевненість у собі, життєлюбність – для мене взірець.

Коло тата завжди були діти. І нині, приходячи на його могилу, я щоразу зустрічаю його учнів. Вони вже такі, як я, є й старші. Вони завжди озиваються, приносять фото.

Ця атмосфера була для мене найважливішою у житті. Хочеш не хочеш, все одно побудувала своє життя так, як тато хотів. Він мене навчив читати, водив у театр… Щоправда, коли я захопилася музикою, батько не дуже схвально до цього поставився.

– Тобто ви пішли наперекір?

– Довелося. І тато, і мама не розуміли, що це за професія – учитель музики. Хоча все потім робили, щоб я вчилася, останні копійки збирали, щоб допомогти.

– І все ж цікаво, що ви взяли від мами. Не може бути, щоб чогось не успадкували…

– Звичайно. Від мами – поступливість у сімейному житті. Не наполягати на своєму так, щоб аж край… Я ніколи не чула, щоби тато з мамою сварилися. Це була і його та її заслуга, спільна. Якщо й виникали якісь суперечності, мама казала: «Хай буде гречка, аби не суперечка».

– Ваші діти й онуки вже майже три десятиліття мешкають у РФ. Як складаються ваші стосунки за нинішніх обставин?

– Мої діти й онуки зараз мешкають у Москві, Вологді, Архангельській області та Америці. Направлення в Росію після закінчення вишу отримав мій зять. Потім туди ж переїхав мій син. Попри все, ми зуміли зберегти добрі родинні стосунки. З донькою ми завжди ладили, а з сином у якийсь момент виникло напруження. І коли ми відчули, що вже переходимо ту межу, коли починається незворотний процес, домовилися, що у наших відносинах політичні мотиви не беруться до уваги. Ми спілкуємося в іншій системі координат: мама – діти – онуки – робота – справи – захоплення. Але ж на цьому ґрунті скільки людей порвали свої стосунки, скільки сімей розійшлося…

– Які найважливіші якості в людині ви цінуєте?

– Відданість. У будь-якій справі. Якщо ти любиш свою роботу, будеш їй віддаватися повністю, не будеш рахувати години, незвертаючи уваги на те, це робочий чи вихідний день. Більшість з нашого колективу саме так і ставляться до роботи. Але, не буду приховувати, є й такі, які просто відсиджують свій час.

Я пішла навчатися у музичну школу приблизно в 11-річному віці. Мене так вразили ті вчителі – гарні, молоді, талановиті, що потім я поставила собі за мету: хочу працювати у музичній школі. Хоча згодом отримала вищу перспективу – закінчити Харківську консерваторію. І на мене там чекали. Але так склалися обставини, що я не поїхала до Харкова…

– Які ж у вас тоді були переваги?

– У музикантів, особливо у народників-баяністів, у ті роки тільки-но з’явився такий інструмент, як готово-виборний баян. І я першою привезла його сюди, в Кіровоград, і першою опанувала. А мої вчителі Юрій Безрук та В’ячеслав Манойленко вивчали його разом зі мною, тому що для того часу (1964 рік. – Авт.) це був абсолютно новий інструмент. Отже, мені поталанило стати першою «виборницею» у нашій області, а можливо, й однією з перших в Україні.

Ось ця новизна і бажання щось відкривати для себе – це залишилося у мене на все життя.

– Де ж починався ваш трудовий шлях?

– 1 серпня 1968 року ми з чоловіком поїхали у Новоархангельськ. Після закінчення музичного училища йому довірили керівництво музичною школою. Школа була невелика… Але ті 10 років, що ми там провели, стали справжньою школою життя. Ми набули досвіду в професії, в організації навчання, взагалі в житті. От чому я не поїхала у Харків. Тому що вийшла заміж… Десь на восьмий рік стало зрозуміло, що нам там тісно. На той час ми вже закінчили заочно музично-педагогічний факультет. Згодом Віктора перевели у Кіровоградську ДМШ №1. У тій школі я пропрацювала 20 років. І ще 20 у якості директора музичної школи №2 імені Мейтуса.

– У вас багатющий досвід, ви маєте особливу думку щодо місцевих конкурсів та фестивалів. Озвучте її, будь ласка.

– У нас фестивалів та конкурсів, як грибів. У місті їх проходить стільки, що ми, чесно кажучи, вже жахаємося. Тому що приїздять люди зі столиці, з Дніпра чи інших великих міст і просто стрижуть гроші з наших батьків, видаючи абсолютно усім дипломи. І сидять у журі ще п’ять-шість осіб, наші, яких ми знаємо. Містечковість? Має місце! Кумівство? Має місце! Комерціалізація та занижені вимоги – так само.

– Тому ви практично щороку возите дітей на конкурси, що відбуваються за кордоном?

– Однією з особливостей нашої роботи є те, що наприкінці навчального процесу ми обов’язково маємо показати наших вихованців публіці. Це може бути концерт, презентація, фестиваль або конкурс. Конкурс – це особлива форма роботи, особлива форма підготовки дітей, тому що вона передбачає більш досконале виховання програми, більш серйозний підхід до творів. Ми не педалюємо цей процес, ми прагнемо, щоб дитина показала ті можливості, яких вона у змозі досягнути в її віці. Тому кожного року виїжджаємо на конкурси з тими вихованцями, які здатні показати роботу свою і своїх музичних педагогів в іншій аудиторії – всеукраїнського та європейського рівня.

– Розкажіть, будь ласка, про останні досягнення у цьому напрямку.

– Мистецький міжнародний фестиваль-конкурс «Самоцвіти» – це проект, що об’єднує хореографію, театральне мистецтво, вокальне виконавство на різних інструментах. Це конкурс саме того штибу, коли у журі сидять фахівці високого рівня і ми отримуємо справжню об’єктивну оцінку. До того ж діти зрозуміють, в якій ієрархії вони знаходяться, чи правильно вони йдуть далі. Тому я хотіла потрапити до Перемишля (Польща), щоб зрозуміти для себе, чи варто туди посилати дітей, чи варто батькам витрачати додаткові кошти. Тепер я всім говорю: рівень цього конкурсу доволі високий. І діти наші виступили дуже гарно. Я завжди дивуюся нашим дітям. Вони уміють не лише сконцентрувати свою увагу, не тільки привести свою енергію і здібності до ладу, але й направити всі свої сили на досягнення результату. А це непросто.

Наприкінці квітня ми виступали у Центрі культури і науки, у старовинному замку з прекрасною акустикою. Ми єдині представляли бандуру і повернулися з визначною перемогою мистецької школи рідного міста. Перші місця у капели бандуристів «Україночка», бандуристок Дарії Скрипник, Олександри Баранок. Найвищі слова відзнаки журі  отримала і викладач класу бандури Інна Шеремет, яка виконала надзвичайно складні музичні композиції і була обрана для виступу на гала-концерті переможців від України. Другі місця у бандуристок Юлії Пояркової, Анастасії Бикової, Діани Донченко та піаністки Вероніки Закревської. Треті місця у бандуристів Назара Гонтового, Анастасії Щербакової та піаністки Олени Гузенко. Це результат праці викладачів Тетяни Поліщук, Еліни Калашнікової, Анни Лисенко, Інни Шеремет, Галини Умрихіної та Софії Антонової. Вони зробили все можливе для перемоги наших улюблених дітей, організували і супровід, і відпочинок. Також величезна подяка батькам.

А вже за місяць ми знову приїхали до Польщі, щоби взяти участь у Міжнародному хоровому конкурсі «Mundus Cantat». Керівник хору «Согласіє» Наталя Корсунова-Трибіненко та концертмейстер Олександр Сербін разом із вихованцями підготували цікаву й різноманітну програму – загалом 16 творів. Хористи виступили у трьох номінаціях – «Світська музика», «Сакральна музика» та «Кашубська (польська) пісня». Саме інтерпретація української народної пісні, хорові композиції сучасних українських композиторів та оригінальні твори композиторів різних країн принесли великий успіх колективу. У цій номінації з-поміж кількох десятків колективів наш хор отримав «Золотий диплом» лауреата та грошовий приз у 1000 злотих.

Відкриттям для членів журі та слухачів стало виконання хором православної духовної музики, адже переважно учасниками цього міжнародного пісенного форуму були представники країн католицького віросповідання. Однак твори Бортнянського, Озерова, Фільц, Баха і Мендельсона у виконанні хору вразили своїм широким розспівом, багатоголоссям та динамічністю звукової палітри. У цій номінації хор посів друге місце. На такому ж щаблі ми опинилися після виконання «Кашубської пісні», до речі, після поляків, за що отримали додатковий грошовий приз у 500 злотих.

Також на прохання оргкомітету конкурсу ми виконали волонтерську місію – дали концерт для літніх людей та інвалідів міста Оліва, для яких українські пісні стали подією і відкриттям.

Вкотре хочу зауважити тим, хто закидає нам: «“Согласіє” – це російська назва, негайно поміняйте її», со – разом, глас – голос, тобто «Співаємо разом заради миру, щастя дітей та країни».

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

Напишіть відгук