П’ятдесят років тому на екрани вийшов фільм режисера Станіслава Ростоцького «Доживемо до понеділка». Фільм порушував багато проблем, головна з яких – боротьба адміністративно-командної і гуманістичної педагогіки.
Сценарій фільму написала людина, яка теж дуже добре знала школу, колишній учитель Георгій Полонський. Цей фільм, як і все справжнє і новаторське, чекали свої випробування.
Якщо сучасне українське чиновництво орієнтовано у більшій своїй масі на корупцію, то тодішнє, радянське, жило за принципом: краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Тож пильнувало і забороняло… Можлива заборона роботи над фільмом стимулювала режисера зняти стрічку за рекордні три місяці, поставивши чиновників від культури перед фактом, але ті не поспішали випускати фільм у прокат. Вирішили влаштувати закритий показ учасникам Всесоюзного з’їзду вчителів. Левову частку учасників подібних форумів становили чиновники від освіти. Тож столичні діячі сподівалися, що делегати з’їзду фільм не схвалять, і тоді… Але після перегляду люди вітали митців стоячи тривалими оплесками. Стрічці судилося довге життя, любов декількох поколінь глядачів. Фільм був визнаний кращим 1968 року, отримав головний приз VІ Міжнародного кінофестивалю у Москві (1969 р.), державну премію СРСР (1970 р.).
Цю історію я згадав, коли нещодавно відвідав свого давнього приятеля. Він жив на вул. Лейтенанта Шмідта. З подивом побачив нову табличку – вул. Шухевича. Але чим завинив відомий лейтенант перед кропивницькою владою, чому він, людина абсолютно безпартійна, став жертвою декомунізації?
Фільм «Доживемо до понеділка» сплив у моїй пам’яті тому, що один з найяскравіших його епізодів – розповідь учителя, якого чудово зіграв В’ячеслав Тихонов, про того самого лейтенанта Шмідта – всебічно обдаровану людину з загостреним почуттям честі, гідності й справедливості, який свідомо пішов на смерть, але до кінця залишився з підлеглими йому матросами, взявши більшу частину їх вини на себе. Лейтенант Шмідт – одна з найчистіших, найтрагічніших і найромантичніших постатей революції 1905 р., тому вона надихала не одного митця. Те, що наші звершники зазіхнули на Шмідта, як на мене, може свідчити лише про рівень їх загальної культури. А ось щодо Шухевича…
Я з глибокою повагою ставлюся до націоналістів, які були поруч зі мною на акції «Україна без Кучми», чи на Майдані, я низько вклоняюся пам’яті націоналістів, які загинули на Донбасі, відстоюючи територіальну цілісність України, але я переконаний, що мова, бандерівщина – це те, що не об’єднує, а розколює Україну.
Ми шануємо свою історію до Богдана і Великої Руїни і ніяк не розпочнемо її з нуля після Новітньої Руїни. А все інше, що між двома руїнами, – то суцільний плач Єремії і єдина світла пляма у цьому безпробудному мороку – це славні бандерівці, які самовіддано воювали проти двох імперій – гітлерівської і сталінської, виборюючи незалежність України. Така версія має право на існування, але ж існує й альтернативний погляд.
Багато хто вважає беззаперечним факт активної і відкритої співпраці націоналістів з німецькими фашистами, недопустимою спробу героїзації вояків дивізії СС «Галичина». Роман Шухевич, як і багато інших його однодумців, складав присягу Гітлеру, два роки служив у німецькому війську. Для багатьох внесок бандерівців у спільну перемогу союзників над фашизмом є сумнівним.
Ця позиція була озвучена під час святкового концерту на одному з телеканалів до 9 травня.
Напередодні один з інших рейтингових каналів показав «піратську копію» фрагмента майбутнього концерту, закликавши керівників каналу-транслятора вилучити цей епізод з запису концерту, національну раду з питань телебачення і радіомовлення – втрутитись. Виникла колізія на кшталт: стратити не можна помилувати. Влада воліла б не «помітити» цей епізод, як не «помічала» урочистостей з приводу СС «Галичина», але її, владу, ткнули носом у цю подію. То що ж робити? Офіційно бандерівці – вже майже герої, але чи допустимий з цього приводу інший погляд?
Один з батьків української демократії та революції 1917-1921 рр. наш земляк Володимир Винниченко казав, що монополія на істину існує лише в тоталітарних державах, а для демократії характерний плюралізм думок, причому за погляди людей не переслідують, лише за дії, які порушують закон. Щодо співпраці з фашистами, то Винниченко таку засуджував у будь-якій формі, навіть неявній, прихованій.
У «Заповіті борцям за визволення», написаному 1949 року, він стверджував: «Є цілком виразне обвинувачення Андрія Левицького в співпраці з лютим ворогом української нації: гітлеризмом». Провина одного із лідерів старої української еміграції полягала у тому, що під час нападу Німеччини на Францію він закликав паризьких колег «тримати нейтралітет», «тобто таємно стояти на боці гітлеризму». І далі: «Ці люди їхали вже на возі нацизму, орієнтувались на ці «зовнішні сили» і співали їхню пісню».
Класти чи ні у підмурки своєї ідеології бандерівський спадок – то вибір сучасних українських націоналістів. Наскільки це прийнятно для суспільства, оцінять виборці, тобто ми з вами. Але чому це піднесено до рангу державної політики? Що, ідея розбудови демократичної, заможної, високорозвиненої, некорумпованої України нас уже не об’єднує, не надихає? Невже наше місцеве чиновництво зі зміною назви міста стало миттєво червоно-чорним, як той прапор, що замайорів на головній площі міста? Чи, може, діяли за старим класичним принципом: «Краще перепильнувати…»?
Я міг би зрозуміти подібну політику з перейменуваннями, якби її проводили ідейні націоналісти, але якщо очільники роз’єднують нас то мовою, то історією і, поки ми чубимося, грабують країну, то цього я не розумію. Точніше розумію, але…
Віталій ПОСТОЛАТІЙ
