РОМАН КОМІСАРЕНКО: «КОЛИ КАЗАЛИ, ЩО НАРКОТИКИ МЕНЕ ВБИВАЮТЬ — ТО Я ЗБІЛЬШУВАВ ДОЗУ, ЩОБ ЦЕ СТАЛОСЯ СКОРІШЕ»

Він вживав наркотики протягом 17 років. Крав у рідних і незнайомців на дозу, тричі намагався «кинути», але залежність знову і знову брала гору. Його шлюб розпався, рідні опускали руки. Він хотів позбавити суспільство від себе, адже ненавидів усіх, а найбільше – самого себе.

Роман Комісаренко народився і жив, селищі Солене Дніпропетровської області, в сім’ї бухгалтерки та водія. В школі навчався гарно, був частиною дружної компанії однолітків. Але після закінчення школи друзі стали студентами університету у Дніпрі, а Роман в місті Новомосковську вступив до технікуму. Там – нові компанії, нові друзі. Успішно закінчив перший курс. Та, коли приїжджав до рідного селища, старі друзі пропонували покурити марихуани. Роман відмовлявся, через що почав віддалятися від компанії. Хотів бути «своїм», тому, переступивши через себе (хлопець знав, що це погано, серед рідних ніхто не мав залежності), почав. Через деякий час виявилося, що друзі вживають і внутрішньовенні наркотики.

– В мене був панічний страх перед ін’єкціями. Але не такий сильний, як страх залишитися самотнім, позбавитися компанії. Я спробував. Після цього я ненавидів друзів за це, ненавидів себе. Після першої спроби протягом півроку я не вживав. Але вплив старих приятелів, нових друзів у технікумі взяв своє. Я себе вмовляв, що просто «балуюся», що я закінчу технікум і забуду про наркотики. Але стан наркотичного сп’яніння почав подобатися дедалі більше, з’явилася звичка. Мені здавалося, що я стаю кращим під дією наркотиків, а без – наче розряджена батарейка. Потім кайф пройшов, наркотичне сп’яніння вже через рік стало нормою, а стан тверезості – дискомфортним. Потрібні були гроші на дози, то ми і самі виготовляли, і почали красти. Попалися, був суд. Мене не посадили. Після суду я злякався, вибачився перед батьками, зав’язав з наркотиками. Але через рік пішов працювати, а там були ті, хто вживає. Знов закрутилося, довелося постійно міняти роботу: звільняли, як тільки розуміли, що я наркозалежний.

З часом усвідомив, що від залежності потрібно тікати. В 2013 році поїхав працювати за полярне коло, в Ямало-Ненецький автономний округ. Пропрацював два роки. Наркотиків там не було – хіба що горілка. Гарно заробляв, надсилав кошти сім’ї. Коли приїжджав у відпустки до рідних місць, зустрічався з дівчиною Ольгою. Коли вона завагітніла, то відмовився від далеких відряджень, одружилися. Народився Роман Романович. Почалося сімейне життя. Я забув про наркотики, хіба що дозволяв собі випити алкоголю та зрідка покурити марихуани. Почав працювати в газовій мережі, просувався по кар’єрній драбині, зарплатня була висока. Але якось я зайшов за адресою – треба було перевірити лічильник, а там знайомий, який саме варив дозу. І я не встояв: що буде, якщо разочок? І після цього вже не міг зупинитися. З роботи звільнили, сім’я погрузла в боргах. Дружина пішла, забравши сина. Я намагався зав’язати, час від часу вдавалося, але знову повертався до «старого». Почав зустрічатися із Катею, вона мене підтримувала, то вийшло кинути на деякий час. В нас народилася донька. Але мене це вже не зупиняло – наркотики були сильніші. Почалися наркотичні запої, я вже не приховував свою залежність. Потім переїхав до свого діда в село – щоб звільнити це суспільство від такого нікчеми, як я. У людини із залежністю життя перетворюється на хаос, зникає система цінностей, немає ні лідерів, ні авторитетів. Коли рідні намагалися достукатися до мене, казали, що наркотики мене вбивають, – то я збільшував дозу, щоб це сталося скоріше. Справді, в останні роки мого активного вживання я мріяв померти. Одного разу приїхала моя мама. Вона зазвичай ховала від мене гроші, а тут залишила їх на видному місці. Зрозуміло, я їх вкрав та пішов за дозою. Коли повернувся, то вона без докорів просто спитала: «І що ж ти далі будеш робити?». Я почав кричати на неї, звинувачувати в тому, що її син наркоман, що це її провина. Вона запропонувала мені лікуватися, і я погодився – що вже втрачати. Коли потрапив до реабілітаційного центру, мені не потрібно було пояснювати, що наркотики – це погано, що вони вбивають. Я й так це чудово усвідомлював. Мене прийняли в організації без докорів, без осуду, а з розумінням. І я тверезів протягом місяця, уявляєте? Лише на другому-третьому місяці тверезості я почав адекватно сприймати реальність. Налагодився сон, організм потроху відновлювався. Тоді я прийняв рішення, що це мій шлях. Прикладом для мене стали ті люди, які вже п’ять, сім років тверезі. Вони допомагали таким, як я, які шукали свій шлях – шлях в життя. Мене підтримали мої рідні.

У мами вистачило коштів на два місяці. А ось третій місяць лікування оплатила моя молодша сестра Юлія. До цього в нас були погані стосунки. Але вона повірила в мене, і це посилило мотивацію не повертатися до наркотиків. Я допомагав у центрі, робив якусь роботу, то мені пішли на поступки щодо оплати лікування. Попросився волонтерити, щоб дозволили залишитися в центрі ще на півроку. Тобто гроші за це я не отримував, на харчування та проживання давали кошти батьки. Я не міг собі дозволити придбати навіть телефон. Уявіть: мені 35-36 років, а мене досі забезпечують батьки. Це соромно.

Потім я поїхав до Києва на навчання – в цьому також допомагає наша організація – і став консультантом з хімічної залежності. Тоді почав працювати з людьми. Складно було, адже вдома дружина чекала, донька, але я відчував, що мені потрібно ще залишитися, допомогти іншим.

Ось я пройшов частину реабілітаційної програми, почав волонтерити. І коли старші побачили, що я усвідомлено обрав для себе нове життя, мене призначили спочатку старшим зміни у реабілітаційному центрі, де проходили лікування 40 людей: жінки, чоловіки, підлітки. Вже в мене в підпорядкуванні були волонтери.

Ще через півроку я став директором реабілітаційного центру у Дніпрі. Почав робити невеличкий ремонт у центрі, шукати різні можливості, щоб покращити його добробут. Мені довіряли, і було страшно втратити цю довіру. Коли пройшло років два тверезості, я відчув на собі всю відповідальність. Я усвідомив, що в мене росте син від першого шлюбу, росте донька, є кохана жінка.

Особисто я згоден, що колишніх наркозалежних не буває. І хоча в мене вже чотири роки тверезості, я все одно продовжую боротьбу із залежністю. Навіть ті стратегії спілкування у соціумі, яким я навчився у період активного вживання наркотиків, досі є в мені. Це така темна сторона, з якою продовжує жити кожен наркозалежний чи наркозалежна. Просто ми боремося з нею кожного дня. Буває, щось наче шепоче: ну випий пляшку пива, спека ж! Але ти вже усвідомлюєш, що навіть такий начебто незначний вчинок – це крок назад. Наприклад, я зі своєї «темної сторони» глузую – це допомагає.

Ні, в реабілітаційному центрі тобі не випікають тортика «Перший рік тверезості», не влаштовують свята. Адже тверезість – це не подвиг. Тверезість – це норма. Але людям із залежністю за цю норму життя доводиться контролювати себе, приборкувати «темну сторону». В кожного залежного своє дно, куди він опустився перед тим, як усвідомити, що це неправильний шлях. До нас зверталися в центр ті, хто вже декілька разів опинявся в реанімації, і ті, які лише раз спробували наркотики чи алкоголь. Ми допомагаємо усім.

У реабілітаційному центрі мої дії були оцінені, мені запропонували стати координатором Міжнародної антинаркотичної асоціації в Кропивницькому. Це було  неочікувано: ми планували переїзд з дружиною, але в межах Дніпра. Для людини, яка бореться із залежністю, зміни в життєвому розпорядку – це новий виклик. Але в центрі мене підтримали, тож я вже півроку із сім’єю проживаю в Кропивницькому.

Найефективніша боротьба із залежністю – профілактика

Координатор Міжнародної антинаркотичної асоціації (МАА) Роман Комісаренко пояснив, що в Кропивницькому реабілітаційного центру поки що немає:

– Зараз ми направляємо людей в інші міста: Дніпро, Черкаси, Київ, Херсон. Загалом в Україні є наших 30 реабілітаційних центрів. Вартість реабілітації коливається від 4 тисяч гривень на місяць до десяти і вище:  залежно від умов, які різняться в кожному центрі. Коли до нас звертаються, ми пояснюємо, в якому місті скільки коштує реабілітація, від чого ця сума залежить. Іноді за рахунок благодійних внесків ми можемо дозволити безкоштовно лікуватися тим, хто не в змозі заплатити. З другого боку, лікуватися краще в іншому місті, адже тоді немає такої близькості «колишнього життя», та й анонімності легше дотримуватися.

В реабілітаційні центри МАА приймають людей з алкогольною, наркотичною або ігровою залежністю. Програма реабілітації складається з двох етапів: закритого стаціонару та ресоціалізації. Спочатку людина перебуває в центрі, де з нею працюють наркологи, психологи, реабілітологи. Є чимало курсів та освітніх програм. Перший етап триває від місяця до півроку. Потім людину поступово повертають до життя у соціумі. Ті, хто бореться із залежністю, проживають в квартирах у тверезій спільноті. Також там перебуває терапевт – це важливо для профілактики рецидиву. Цей етап також триває приблизно півроку.

– Це не трудовий табір, ніхто не вимагає інших коштів, окрім як за лікування – а це завчасно обумовлена сума. Все офіційно. Тут не релігійний центр: ніхто не вказує, в яку церкву чи храм потрібно ходити, в якого бога потрібно вірити. Це не кодування і не гіпноз: тут не розказують, що вживати наркотики не можна. Тут показують, що тверезе життя можливе, що воно краще, що ти спроможний досягати успіху, – пояснює Роман.

Та навіть по завершенні другого етапу реабілітації організація пропонує працевлаштування, допомагає отримати освіту – при цьому можна залишатися в тверезій спільноті.

– З алкозалежністю трохи важче. В той час, як наркотики здебільшого засуджуються суспільством, їх виготовлення чи продаж є протизаконним, алкоголь не переслідується правоохоронними органами. В нас є сталі стереотипи: що справжні чоловіки мають пити пиво, вдала зустріч, пікніки проходять з горілкою чи вином. Скільки разів ми чуємо, що п’ятниця – це привід випити? Деякі люди можуть зупинитися вчасно, вміють відмовитися від алкоголю. Але скільки таких, які ще не розуміють, що вже алкозалежні? З такими деколи важче у ресоціалізації, адже навколо багато спокус, – розповідає координатор МАА у Кропивницькому.

Асоціація співпрацює з театром ім. І.Франка, де хлопців і дівчат навчають акторській майстерності. Також у відеохостингу YouTube можна знайти ролики МАА, які робили наші випускники, які навчалися за напрямком арт-сінема. Тричі на рік проходить антинаркотичний табір на березі моря. Туди приїжджають залежні з наших центрів. Також туди приїздять політики, відомі спортсмени, шоумени та актори – вони це роблять безкоштовно.

Учасники асоціації проводять бесіди у школах Кропивницького, районних центрах Кіровоградщини, спілкуються з пацієнтами обласного наркодиспансеру. Наприклад, нещодавно Роман за співпраці практичного психолога Оксани Брайко провів у гімназії ім. Шевченка (м. Кропивницький) лекцію для батьків «Помилки у вихованні, дитячі обрáзи». Також Роман проводить бесіди із співзалежними: це рідні та близькі людини із залежністю, які самі залежності не мають.

Роман пояснює:

– Мій телефон ніколи не вимикається. До мене можна звернутися за консультацією в будь-який час, в будь-який день. Адже допомоги потребують не лише люди з алко-, наркозалежністю чи ігроманією, а й їхні рідні.

Зв’язатися з координатором МАА Романом Комісаренком можна за телефонами: +38(095)647-64-27, +38(098)371-63-90.

Гаряча лінія МАА: +38(099)703-21-28; +38(‎068)710-35-94. Сайт: http://www.maaua.com/ua/main

Ірина ТРЕБУНСЬКИХ

Напишіть відгук