«Я НІКОЛИ НЕ ВІДСИДЖУВАВСЯ У КУЩАХ»

14 червня відзначає свій 80-річний ювілей Станіслав Миколайович Янчуков, двічі лауреат обласної краєзнавчої премії ім. В.Ястребова, член Національної спілки журналістів України та Всеукраїнської спілки краєзнавців, у недалекому минулому незмінний головний редактор Центрально-Українського видавництва, який підготував до друку понад 100 різних книжок.

З цієї нагоди ми запросили його до редакції поділитися своїми спогадами.

– Традиційне перше запитання: розкажіть про своїх батьків та найперші дитячі враження.

– Я народився у селі Світлопіль тогочасного Новопразького, а нині Олександрійського району. Батько родом з Нової Праги, а мати – з Мошориного. До війни батько працював завідувачем початкової школи. У 1940 році його призвали до лав Радянської армії. Служив він у Раві-Руській. Його біографія складалася досить драматично.

Коли нашу територію окупували гітлерівські війська, мені було п’ять років. Батько воював. А ми з мамою залишалися тут. Мама – медсестра, тому як могла допомагала нашим пораненим, які блукали довкіл після того, як під селом Ховрахове німці розбили наші частини. Потім допомагала військовополоненим. Гадаю, вона не була підпільницею, хоча, можливо, належала до групи Сабанського. Та про це стало відомо німцям, і ми втекли в інше село, у Митрофанівку, тепер це Новгородківський район. А коли прийшло звільнення, одразу повернулися додому.

Найбільше, що запам’яталося з того часу, – це те, як ми переховувалися у погребі, коли налітала радянська авіація. А ще, коли нас звільнили «ротмістровці», тобто 5-та гвардійська армія генерал-лейтенанта Ротмістрова, де склад був вельми інтернаціональний, ми, сільські хлопчаки, вперше побачили узбеків та киргизів. Для нас це було в дивину, нам здавалося, що то американські індіанці.

– Ви зазначили, що біографія вашого батька складалася драматично. Можна про це дещо детальніше?

– Так. Коли фашистські війська завдали удару під Підвисоким, батько якраз був там. Але він не здався у полон, не зрадив. Його здали, його зрадили. А відробляв, відповідав він… Тоді ж він утік з полону і переховувався, поки наші повернулися. Батько тоді прийшов і доповів, що «ось я є такий». Відправили у штрафбат. Брав Шостаківку, тяжке поранення – кров’ю змив свою «ганьбу». Потім ще були контузії, поранення, а найтяжче – під Яссами. У січні 1945-го його комісували. Але повернутися у школу не дали. Тому він працював то бухгалтером, то обліковцем. Потім знайшовся один чоловік з Митрофанівки на прізвище Логвин, який узяв його у школу бухгалтером і потихеньку дозволяв давати уроки. Згодом у Новопразькому райвно, де батька знали ще до війни, його атестували і направили директором школи робітничої молоді у селище Димитрове Олександрійської міськради. Там він і працював до останніх своїх днів. Помер рано, у 62 роки, через численні поранення та контузії. Хоча у нашому роду є доволі довгожителів: наприклад, дід Іван, його батько, дожив до 93 років.

– Якою була перша прочитана вами книжка? Абетка чи…

– «Кобзар»! Якою ж може бути перша книжка у селі? Чесно сказати, абетку я не пам’ятаю. Я пам’ятаю в хаті у діда Сєньки, батька моєї мами, портрет Тараса Шевченка і «Кобзар».

– Як пройшли ваші шкільні роки?

– Найпершою мені запам’яталася школа на станції Шарівка, де ми жили у 1945 році, розбомбленій майже вщент. Власне, і школи як такої не було. Просто десь знайшли уцілілу кімнату і сказали, що тут буде клас. Принесли цеглини, поклали у два ряди – вище і нижче, поставили на них дошку, то був стіл, де ми писали на  шматках газети, а на нижчій дошці ми сиділи, то був ослін. Таким був мій перший клас.

Потім батьки вирішили, щоб я жив у діда Семена у Мошориному. Це велике село, і школа там могутня. Там я продовжив шкільне навчання, а згодом повернувся у Шарівку, де вже обладнали справжній клас. А коли батько влаштувався у Митрофанівську школу, перейшов туди.

Митрофанівська школа залишила такий слід… Як би це точно сказати… Це було наближення до літератури. Певно, були у мене розумні вчителі. Бо вже у шостому класі мене вважали енциклопедистом: я відрізняв Кропивницького від Карпенка-Карого не лише за портретами, я знав, які твори написав кожен з них. Гадаю, звідти у мене потяг до літератури.

Закінчував школу я вже у Димитровому. Коли прийшов у восьмий клас, дивлюся, підручники якісь не ті зовсім. А батько каже: «Тепер ти будеш навчатися у руській школі». Це теж було корисно, бо у тій школі працював Василь Іванович Марков – завуч і вчитель «русской словесности», який умів зацікавити. Як наслідок ціла група школярів вирішила піти його стопами.

Взагалі наш клас був дуже згуртований, мобільний, активний. І коли я запросив усіх на зустріч через 20 років, з 21 випускника зібралося 19. Уявіть собі, Вадим Айзенберг, геолог, приїхав аж із Заполярного кола.

– Ви поступили на філфак 1955 року?

– Ні, 1957-го. А після школи я пішов працювати токарем на вугільний розріз. По-перше, це було почесно. По-друге, для виробничників зі стажем був окремий конкурс на вступних іспитах.

– Може, щось пригадаєте зі студентських років?

– Педінститут, як той казав, це – проза. Хоча весела, цікава…

Тоді та й взагалі усе життя мене вела любов до слова. До речі, я з тієї землі, де батьків, як казав Борис Олійник, називають на «ви».

Але себе я знайшов таким, яким хотів себе знайти, лише коли вийшов на пенсію, коли прийшов у Центрально-Українське видавництво. І я такий щасливий, що туди пішов! Виявилося, що найцікавіше для мене – це робота зі словом. Я до слова ставлюся, як до живої істоти. Я питаю: «Як тобі у цьому реченні живеться? А може, тебе переставити?». Дуже прискіпливо ставлюся до кожного слова. Тому уважно вчитуюся і вдумуюся, що хотів автор цим сказати.

Колись мені трапилася книжка Григора Тютюнника «Зав’язь». Відкриваю, а там така сцена: хлопчина прилизує кібчика перед дзеркалом, а дід йому з печі: «А куди ж це ти, парубче, наджигурився?». Мені не треба лізти у словник, щоб зрозуміти, що таке «наджигурився». Бо я ще малим чув багато такого, чого зараз не знайдеш у словниках. Наприклад, як казали моя бабуня Дуня на кота: «А що ж це ти врикотився на внучковій подушці!». Врикотився – значить вальяжно так розлігся. Його немає у словниках, але воно є у природі. Оце мене вражає.

Нині я вже майже не бачу, але не можу не читати.

– Для цього ж можна використовувати аудіокниги.  Як ви до них ставитеся?

– Коли мій тато почав сліпнути, я придбав випущений у Прибалтиці магнітофон, ще той, бобінний. І я йому начитував тексти, щоб він міг слухати книжки. До цього я ставлюся надзвичайно позитивно. Але сам до цього звикнути не можу – мені треба бачити текст очима. Важливо також тримати у руках книгу як продукт поліграфічного мистецтва.

– Ви вважаєте, що книга ще довго житиме, а людство остаточно  не перейде на електронні носії?

– Вона повинна бути вічною. Так мені здається. Ні, я в цьому переконаний!

– Як ви оцінюєте себе і все те, що залишилося в минулому?

– Якщо говорити про закваску, про передумови… Так, я жив у тому суспільстві, в Радянському Союзі. І ми всі там були інтернаціоналістами тією чи іншою мірою. І я, певно, був інтернаціоналістом, але й самодостатнім українцем теж.

Все своє життя я пам’ятаю себе як людину активної життєвої позиції. Ніколи не відсиджувався у кущах, завжди йшов уперед. Коли мене обирали, працював у комсомольських, партійних та профспілкових структурах. Не шкодую про той період. Адже довелося працювати з дуже цікавими людьми. Завжди тісно був пов’язаний з працівниками мистецтва і культури, освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту.

– З ким же з відомих особистостей вам довелося зустрічатись?

– Працюю, скажімо, в обкомі комсомолу, і коли сюди приїздить Борис Олійник, то він іде в обком комсомолу, до мене, і ми співпрацюємо. Так само, коли за завданням Спілки письменників приїздив сюди Анатолій Паламаренко, великий читець-декламатор. З Олесем Терентійовичем Гончаром кількаразово довелося зустрічатися. Якось мене відрядили до нього у Київ, тоді йшлося про створення у нашій області Спілки письменників, треба було вирішити організаційні питання і навіть переманити сюди когось з маститих письменників. Потім ми з Гончаром зустрічалися на Хуторі Надія – я був причетний до перших «Вересневих самоцвітів», та вони ще тоді й назви такої не мали. Туди приїхала велика делегація письменників – Корнійчук, Драч, Новиченко, Олійник, Голованівський, Чорногуз, Братунь, П’янов та інші. Мені всі вони були страшенно цікаві. Микола Зарудний – який цікавий чоловік! А Павло Загребельний?! Я мав щастя бути у нього в кабінеті та кілька годин працювати з ним над його біографічною довідкою – він у нас по Олександрії балотувався до Верховної Ради. Звісно, у мене була заготовка. Я прочитав, ми почали обговорювати. Уявіть собі, він зважає на твою думку, хоча хто я проти нього.

Скажімо, коли я працював у профспілках, то цю гілку, що наді мною, очолював Володимир Васильович Кулик. Це мастодонт, брила, чоловік з величезними знаннями і досвідом. Він теж тут бував і, до речі, багато доклав зусиль, щоб це свято отримало всеукраїнський статус.

– Складові патріотизму, які вони, на ваш погляд?

– Повага і любов до народу, до мови, до пісні, до історії народу, його традицій, а головне – готовність захистити все це.

– Якості, які ви найбільше цінуєте в людях.

– Порядність і відповідальність за свої дії, вчинки і слова.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

 

Напишіть відгук