НОТАРІУС АНТОН ЯКУБОВСЬКИЙ ТА ЙОГО СИНИ

Відомостей про цю людину надзвичайно мало, власне кажучи, вони майже відсутні. Ні дат народження і смерті, ні послужного списку, ні відомостей про освіту та сімейний стан, ні фотознімків розшукати, принаймні мені, поки що не вдалося.

Це тим більш дивно, оскільки мова йде про дійсно визначну особистість – засновника відразу двох громадських бібліотек у повітових містах Олександрії та Єлисаветграді.

Це – Антон Федорович Якубовський, нотаріус Єлисаветградського окружного суду та громадський діяч, який мешкав у Єлисаветграді, на вулиці Нижньо-Донській, у власному будинку. Достеменно відомо, що нотаріусом у Єлисаветграді Антон Федорович працював з 1889 по 1918 рік, тобто майже 30 років. Саме цей проміжок часу охоплює «фонд нотаріуса Якубовського» у Державному архіві Кіровоградської області.

Детально зупинятися на історії заснування ним бібліотек потреби немає. Це давно зроблено олександрійськими та кіровоградськими краєзнавцями, хоча ними й не помічено, що фундатором обох бібліотек є одна й та сама людина. Спочатку Якубовським була заснована у приміщенні міської управи громадська бібліотека в Олександрії, урочисто відкрита 11 січня 1887 року. У звіті про цю подію зазначено: «Инициатором учреждения в Александрии библиотеки был нотариус А.Ф.Якубовский». А потім, після переїзду до нашого міста, він ініціював створення Єлисаветградської громадської бібліотеки (ЄГБ). Її історія започатковується у 1899 році, коли бібліотека прийняла перших читачів. З 1900 по 1914 рік головою дирекції та відповідальним директором ЄГБ обирався Антон Федорович Якубовський. А ще він з 1897 року був попечителем народної бібліотеки-читальні Товариства поширення грамотності й ремесел, а також головою Товариства поширення комерційних знань у Єлисаветграді. Служив Якубовський бібліотечній справі настільки самовіддано, що, коли бібліотека опинялася у фінансовій скруті, неодноразово жертвував власні кошти, одного разу навіть не пошкодував 1000 рублів.

Згадка про нотаріуса Антона Федоровича Якубовського, уже як мецената, міститься у біографії видатного оперного співака, нашого земляка Павла Журавленка (1887-1948). Юнаком він, виявляється, працював писарем у Єлисаветградському окружному суді, де його красивий голос помітив і гідно оцінив Якубовський, допомігши здобути вокальну освіту. Що й не дивно, адже Антон Федорович, про що дізнаємося із «Краткого очерка Елисаветградского общества распространения грамотности и ремесел (1873-1898)» П.З.Рябкова, з 1889 по 1894 рік був членом ревізійної комісії цього благодійного товариства та помічником (заступником) попечителя Єлисаветградського ремісничо-грамотного училища. У свою чергу Софія Віталіївна Тобілевич згадує, що літературні вечори, які влаштовувалися в будинку І.Тобілевича, крім молоді, відвідував «адвокат Якубовський, який ділом і порадами завжди допомагав бідним».

Надзвичайно цінна й невідома нам інформація про Якубовського міститься у монографії історика Олександра Болдирєва «Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХIХ – початку ХХ ст». (1994). Виявляється, не лише в Єлисаветграді, а й в Олександрії існував український гурток, до складу якого входили бухгалтер М.Ф. Косюра, його дружина Н.Є. Косюра, земський лікар І.Н. Кузубов та його дружина, земський лікар О. Нікольський, земський агрономічний наглядач М. Васько, Я. Зерницький, вчителька Г.В Хіхлін-Мальська та ін.

Олександрійські українофіли збиралися двічі на тиждень, читали, обговорювали та розповсюджували нелегальну літературу, яку отримували з Києва та Одеси, робили усні повідомлення, вшановували пам’ять Кобзаря, поширювали його твори. Автор монографії, зокрема, повідомляє: «За допомогою харківських українців М.В.Левитський, колишній студент Харківського університету (майбутній «артільний батько»), а тоді присяжний повірений з Єлисаветграда, доправив до Олександрії близько однієї тисячі брошур «Наймички» Т. Г. Шевченка. Як видно з листа Н.А.Якубовського до Г.В. Хіхлін-Мальської від 15 січня 1893 р., «відчайдушний українофіл» М.В. Левитський залишив в Олександрії близько 300 екземплярів видання. Майже всі ці примірники він передав керівнику українського гуртка М.Ф.Косюрі, а ще кілька екземплярів місцевому нотарю А.Ф.Якубовському та його сину Нестору. Решту транспорту було доставлено М.В.Левитським до Єлисаветграда. Як зізнавався сам Микола Васильович: «Є великий попит на малоруські книжки для народного читання».

Як випливає з цього повідомлення, Антон Федорович Якубовський, принаймні, не був байдужим до українофільського руху в Єлисаветграді та Олександрії. А ще дізнаємося, що він мав сина Нестора.

Про нього корінна єлисаветградка Марія Плахотіна (1908-1998) згадує, що Нестор Антонович, як і батько, мав юридичну освіту, працював присяжним повіреним, був секретарем Єлисаветградського благодійного товариства поширення грамотності й ремесел: «Его два дома посредине квартала на Ивановской улице, между Н.-Донской и ул. Гоголя (нечётная сторона). В 1936 г. распродал имущество и дома (купил их д-р Корж) и уехал к сыну, не помню, в какой город, хотя он мне и называл его». Судячи з усього, додамо від себе, один з будинків дійсно належав йому, а другий він успадкував після смерті батька.

Один з місцевих краєзнавців уточнює: «У 1936-1937 рр. виїхав у Москву, завдяки чому уник репресій і залишився живим». Однак цьому оптимістичному твердженню суперечать дані про жертв репресій радянського режиму, зібрані Воронезьким товариством «Меморіал»: «Якубовский Нестор Антонович. Родился в 1877 г., Кировоградская обл., с. Новая Прага; пенсионер. Арестован: 15 октября 1943 г. Приговорен: 5 августа 1944 г. Приговор: 10 ИТЛ. Номер дела: П-25011». Десь у концтаборі він, очевидно, й згинув.

У цій інформації дивує лише те, що репресували 66-річного Якубовського так пізно і в такий час – через 10 місяців після звільнення Воронежа від нацистської окупації.

А взагалі-то Нестор Антонович, як свідчить книга «Годы борьбы» (збірник матеріалів з історії революційного руху на Зінов’євщині), що була видана у 1927 році, був одним з найактивніших його учасників у 1917-1919 роках. У ті часи в місті склалася вкрай заплутана й надзвичайно суперечлива ситуація, коли більшовики вели боротьбу за владу в Єлисаветграді з меншовиками, есерами та іншими політичними партіями. Так-от, Нестор Якубовський фігурує в ній як «один з лідерів єлисаветградських меншовиків», що всіляко заважали і перешкоджали більшовикам встановлювати в Єлисаветграді радянську владу.

Ось, приміром, така цитата: «…Меньшевики были против резолюции большевиков. Их лидер Якубовский назвал коммунистов «воинствующей партией». На следующий день он подал заявление во фракцию Совета РСДРП, в которой писал: «Резолюция о власти, проведенная большинством Совета против наших голосов, убеждает меня, что наши разноречия так существенны, что они исключают возможность исполнения ответственных обязанностей». Якубовский просил освободить его от обязанностей члена Совета еще и потому, что «желает, мол, возвратиться к профессиональной работе». Меньшевики убедились, что в Совете им будет трудно бороться с коммунистами и решили перенести борьбу в ряды профсоюзов, где они сравнительно еще пользовались влиянием».

Втім, через деякий час Нестор Антонович, уже як один з керівників «Временного Комитета Революции» в Єлисаветграді, став на чолі міської самооборони, яка організувала й надихала жителів міста на боротьбу з Маруською Никифоровою і здобула в ній перемогу. Цей героїчний і найяскравіший епізод в історії міста тих часів згодом змалював Юрій Яновський у повісті «Байгород».

Книга «Годы борьбы», в якій Нестор Якубовський характеризується вкрай негативно, побачила світ у 1927 році, коли він, якщо довіряти спогадам Марії Плахотіної, мешкав у Зінов’євську (колишньому Єлисаветграді). Можна лише уявити, яким був його психологічний стан! А взагалі-то можна лише подивуватися, чому Нестора Антоновича не знищили ще тоді як «ворога радянської влади». Втім, інтуїція та елементарна логіка підказують, що навряд чи Якубовський, знаючи про підготовку книги про революційні події на Єлисаветградщині, яка його компрометує, ще 10 років мешкав у нашому місті. Швидше за все, з датою його від’їзду чи втечі із Зінов’євська помилилася Марія Плахотіна (жінці було за 80 років, коли краєзнавці записали її спогади про Єлисаветград і єлисаветградців). А отже, це, напевне, сталося до виходу книги в світ, принаймні десятьма роками раніше: не у 1936-1937, а у 1926-1927. Адже підстав чекати великих неприємностей з неминучим арештом у Нестора Антоновича вистачало.

Крім меншовицького минулого, йому могли пригадати й молодшого брата Олександра Антоновича Якубовського (1880-1919). Морський офіцер, начальник 9-го дивізіону есмінців, капітан 1-го рангу, він був заарештований разом з дружиною в Астрахані «в связи с выступлением рабочих города против советской власти». 10 березня 1919 року їх обох розстріляли «без предъявления конкретного обвинения, по списку, утвержденному начальником Особого отдела при Реввоенсовете Каспийско-Кавказского фронта». Позбавили життя поддружжя, як бачимо, ні за цапову душу, про всяк випадок, як потенційних ворогів радянської влади.

От якраз про Олександра Якубовського інформації предосить. В Інтернеті розміщений його детальний послужний список. Народився майбутній морський офіцер 26 серпня 1880 року в нашому степовому Єлисаветграді. З 1890 по 1894 рік навіть навчався в Єлисаветградському земському реальному училищі, після чого вступив до Морського корпусу, який закінчив у 1897 році. Під час російсько-японської війни лейтенант Якубовський був вахтовим начальником міноносця «Стройный»: «При подрыве на мине миноносца 31 октября 1904 года был тяжелоранен и помещен в морской госпиталь в Порт-Артуре. После сдачи крепости Порт-Артур с 20 декабря 1904 по 24 марта 1905 года находился в госпитале в японском плену. После чего, как тяжело раненый, японским командованием отправлен в Шанхай для последующей эвакуации в Россию».

Олександр Якубовський, учасник Першої світової війни, капітан 2-го рангу, командир есмінця «Казанец», був поранений вдруге: «При гибели эсминца «Казанец», потопленного немецкой подводной лодкой 15 октября 1916 года у острова Одесхольм, получил контузию головы, рваную рану на ноге и ушибы по всему телу».

Олександр Антонович нагороджений орденами: св. Станіслава 3-го ст. з мечами й стрічкою (1904), св. Анни 3-го ст. (1908), св. Станіслава 2-го ст. (1914), мечами до ордена св. Станіслава 2-го ст. (1915), св. Анни 2-го ст. з мечами (1916), св. Володимира 4-го ст. зі стрічкою (1917); Золотою шаблею з написом «За храбрость» (1905) та ін.

Переповідати багатий послужний список Олександра Антоновича особливої потреби немає, а тому зупинимося лише на двох епізодах його служби, завдяки яким він залишився в історії російського флоту.

(Закінчення буде).

Володимир БОСЬКО

 

Напишіть відгук