ОЛЕНІ ЖУРЛИВІЙ Я ЧИТАВ СВОЇ ВІРШІ ЩЕ ШКОЛЯРЕМ…

24 червня виповнилося 120 років від дня народження Олени Журливої – української поетеси, акторки, педагога, перекладача, літературознавця.

Її ховали з приміщення міського Будинку вчителя спекотного червневого дня вже далекого 1971 року. Сумна траурна процесія прямувала колишньою вулицею Леніна до місця останнього притулку небіжчиці — Рівненського кладовища, а я, тодішній третьокурсник місцевого педінституту, пригадував, йдучи за труною, час першого знайомства з Оленою Костівною, яке відбулося завдяки порадам кіровоградських поетів Валерія Юр’єва та Володимира Базилевського, який мешкав по вулиці Фонтанній – на ній останні 20 років свого життя в чепурненькому будиночку на робітничій околиці – Новомиколаївці – проживала зі своєю рідною сестрою  Катериною Костівною Вишницькою відома українська поетеса.

А потім вже батько-журналіст дав мені почитати дещо з її творчого ужинку, надрукованого в першому номері альманаху «Степ» обласного літературного об’єднання за 1958 рік. У короткій передмові було зазначено, що у 1926 році Олена Журлива видає першу збірку поезій «Металом горно», а в 1930-му – другу збірку «Багряний цвіт». У журналах друкуються її літературно-критичні статті. Значну частину свого життя Олена Костівна віддала редакційній та педагогічній роботі. Протягом 1951-1956 років викладала українську мову та літературу в середній школі №3 м. Кіровограда.

Словом, я взяв свої вірші — і ми пішли до оселі людини, поезії якої вже читав в альманасі «Степ» та в збірочці «Земля в цвіту», яку батько взяв у бібліотеці. Жили тоді ми по вулиці Володимирській, напроти парку Крючкова, а вулиця Фонтанна була розташована на один квартал вище — тож за п»ять хвилин вже дісталися до будиночка, де мешкали сестри. Найперше, що вразило, – квіти на подвір’ї, різнобарвні, пахучі, щойно политі. «То нам з Оленою Костівною учні третьої школи допомагають, спасибі їм за це»,— повідомила її сестра Катерина, тим самим попередивши моє запитання про те, як вона встигає скрізь: і в городі попоратися, і за сестрою постійно доглядати, яку розбив параліч, відібравши мову та не поборовши її розуму…

І ось зустріч, яка закарбувалася в моєму серці назавжди. Олена Журлива лежала у крихітній кімнатці з таким же віконцем, в яке дивилася на вулицю, в акуратно зав’язаній хусточці, висушена невиліковною хворобою. Вже не пам’ятаю, які зі своїх перших віршів читав, однак хвилювався страшенно, спостерігаючи за її нерухомим обличчям, синіми, мов у дитини, очима, від яких йшло тепло. І здавалося тоді мені, що десь яснішало нерухоме обличчя поетеси, якщо подобався їй якийсь поетичний рядок, епітет чи там метафора. Після того я поцілував маленькі і геть висохлі руки Олени Журливої і, ледь стримуючи сльози, тихо вийшов з кімнати.

Про її поезії тепло відгукувалися перша вчителька – Леся Українка, з якою юна поетеса познайомилася в Києві, а пізніш перекладала її твори на російську мову разом з творами Василя Стефаника, драматург Іван Дніпровський – автор рецензії на першу книжку «Металом горно», яка вийшла друком у 1926 році з передмовою Майка Йогансена, пізніше – Олександр Копиленко, Олесь Донченко, Степан Васильченко, Павло Тичина, Володимир Сосюра.

Поетеса зізнавалася у тому, що букети троянд їй частенько дарував Олександр Олесь – лірик. І скільки потім не доводилося бувати мені в скромній оселі Журливої, де зберігалися листи Павла Тичини до поетеси (він дуже високо цінував мелодійну співучість її поетичних творів, і ця творча дружба тривала між ними понад сорок років), завжди вражався творчому пориву поетеси. А ще мужністю жінки, яка пережила не лише безпідставний арешт в Москві та судовий процес, який визначив їй міру покарання кількарічним перебуванням у виправно-трудових таборах далеко від її рідної України, а й зберегла жагучу любов до життя.

У свої двадцять вісім років – період розквіту вроди та молодості Олена написала пророчі поетичні рядки:

Не журбою –

боротьбою завоюю щастя я,

Поховаю всі тривоги,

не спинюсь на півдорозі,

Бо назло своїй недолі – хочу долі.

Так і сталося в її трагічному житті, сповненому людського сенсу.

Часто навідувалися до оселі на Фонтанній мій інститутський викладач та письменник Микола Смоленчук, який був її справжнім другом і товаришем, вчителька Лариса Пігарєва, відомі в Україні літератори, які, перш ніж їхати до обкому партії на зустріч з високопосадовцями, спочатку навідувалися до Олени Журливої.

А тим часом

Напередодні ювілею відомої української поетеси в загальноосвітній школі №3 імені Олени Журливої відзначено 120-ту річницю від дня її народження. Шість років вона працювала в цій школі вчителем української мови та літератури, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді навчального закладу.

І знову лунали її віршовані рядки, пісні на музику Олега Попова у виконанні учнів школи, ділилися спогадами про цю мужню вчительку поети, журналісти, науковці, випускники школи. І ще довго не розходилися присутні, не хотіли переривати ще одну радість зустрічі з людиною «з роду гордих українок».

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ,

Напишіть відгук