ТУГБА БЕТУЛ ТУЗКАН: «МЕНЕ ВРАЖАЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК»

Тугба Бетул Тузкан – смілива і яскрава 22-річна дівчина з Туреччини, яка приїхала до міста Кропивницького. Ексклюзивно для читачів «НС» Бетул розповіла про враження від України, співвідношення релігійності та держави, роль жінок у суспільстві та багато чого цікавого.

Уже вдруге в Кропивницький з’їжджаються іноземці, щоб навчити українців англійської, поспілкуватися про важливі речі під час навчання та не менш важливі – під час дружніх посиденьок у кафе. Все це в рамках однієї з програм АIESEC.  АIESEC – найбільша в світі молодіжна організація, яка була створена ще в 1948 році. Саме її учасники роблять можливими міжнародні стажування для розвитку молоді. Це і вивчення англійської мови, і проведення тренінгів, ознайомлення з іншими культурами. Цього разу головна ідея такої міжнародної школи в Кропивницькому – не лише попрактикуватися та удосконалити знання англійської, а й навчитися бути лідером. В рамках програми приїхали студенти з Індонезії, Таїланду, Китаю, Колумбії, Мексики, Індії, Тунісу, Єгипту.

– Бетул, це вже не перша твоя подорож закордон?

– Ні. Я вже встигла побувати в Данії, Швеції, Фінляндії та Греції. Це європейські країни, які знаходяться не так далеко від Туреччини, тож подорожувати до них в принципі не проблема. Тим паче, що мій коханий хлопець наразі навчається в Європі за обміном. В мене не так багато грошей, щоб подорожувати з повним комфортом. Тож накопичую певну суму і їду. Деякі витрачають там гроші на походи по магазинах або на ресторани. Але це не так важливо для мене, тож мені вистачає і невеликих сум. Наприклад, Швеція – доволі дорога країна. Тому там ми не ходили навіть у кафе – все готували вдома.

– Твій коханий також з Туреччини?

– Так. Ми вже більше року разом. Він неупереджений та толерантний. Тобто в нас розподіл обов’язків йде не за гендером, а за можливостями. Тож поки я мию посуд, він готує вечерю, наприклад. Та водночас маю зізнатися, що жити разом з кимось не завжди просто. Приміром, виявилося, що в нас доволі різні погляди на те, що таке «в домі прибрано» (посміхається).

– А ти яку освіту здобуваєш?

– До цього я була кадетом, але тепер навчаюся в «цивільному» університеті. Це Босфорський університет у Стамбулі: тут я вивчаю політологію та міжнародні відносини. Мені цікаво слідкувати за політичною ідентифікацією держав. Особливо це актуально для Туреччини, адже моя країна знаходиться на межі з Південно-Східною Європою та Західною Азією. Також мене цікавлять міжнародні відносини.

– Ти бачиш себе у майбутньому в політиці? В Україні, наприклад, в 2015 році був ухвалений закон про місцеві вибори, в якому є пункт щодо обов’язкового представництва у списку кандидатів не менше ніж 30 відсотків представників однієї статі. Це як крок у  подоланні гендерної дискримінації. Чи є в Туреччині подібні проблеми, коли жінкам важко пробитися у політику?

– У Туреччині є подібна проблема. Але я не хочу приєднуватися до політики та ставати політичною персоною: мені подобається політологія як наука. Мене цікавить теоретична сторона процесів, подобається слідкувати за новинами й аналізувати їх, застосовувати при цьому свої знання політології. Але в турецькому уряді також більшість складають чоловіки. В Туреччині є проблема «скляної стелі» для жінок: це невидимий, неформальний бар’єр, який не дає жінкам піднятися на верхні щаблі кар’єрної драбини, незалежно від їхньої кваліфікації і досягнень.

– Ти вивчаєш англійську і допомагаєш вивчати її іншим. Але це не єдина іноземна мова, яку ти опанувала?

– Англійську я почала вивчати ще в школі. Також знаю трохи французьку і навіть була на декількох заняттях з російської, але ця мова занадто складна, тому я не продовжила її вивчення.

– Ти зовсім недавно в Україні. Чи встигла вже вивчити якісь слова українською?

– Поки лише декілька: наприклад, «мене звати Бетул», «я турчанка», «овочі», «бабуся». Українська мова приємна для слуху, але мені важко вимовляти українські слова.

– Ти сама обрала Україну під час програми чи її тобі порекомендували організатори?

– Загалом це був мій власний вибір. Я вивчаю історію Радянського Союзу. І мене цікавить Україна як колишня республіка СРСР. До того ж сучасна політика в Україні багато в чому схожа на політичну ситуацію в Туреччині. Тому цікаво було приїхати сюди, побачити на власні очі, як тут живуть люди. А загалом я зацікавилась цим проектом не лише щоб спробувати себе у викладанні англійської, а й розвинути свої лідерські якості – адже саме це є темою програми.

– Тож твоя мета розвинути лідерські якості в собі чи допомогти в цьому іншим? Адже тут ти виступаєш в якості тренера.

– Коли вчиш чогось іншого, допомагаєш комусь, то краще розумієш це у собі. Тому для мене це чудова нагода і допомогти іншим, і розвинути при цьому свої лідерські риси характеру, отримати безцінний досвід.

– В тебе вже склалися перші враження від України?

– Перше, що мене вразило, коли я прилетіла в Україну, – це українські жінки. Ви такі незалежні, самостійні! Ви можете працювати ким завгодно. Наприклад, я побачила жінку-водія автобуса. В Туреччині досі сильний вплив релігійних традицій, і жінки не такі самостійні та незалежні у суспільстві: багато в чому головними вважаються саме чоловіки. Наразі я живу сама у Стамбулі, і насправді це важко для жінки жити самій в нашій країні. Є небезпека і насильства, і зґвалтувань. У Туреччині бути жінкою непросто. Приміром, моя мати вийшла заміж у 16 років – і в ті часи це було нормою. А працювати мама стала лише цьогоріч: батько до цього був проти. І це характерно для багатьох сімей у Туреччині.

– Але я здивувалася, коли вперше тебе побачила: коротка зачіска, пірсинг, легка сукня. Адже в українців є певний стереотип, що Туреччина – це мусульмани, а значить турчанки мають ходити у хіджабі та паранджі.

– Справді, коли українці дізнаються, з якої країни, то зазвичай дивуються моєму зовнішньому вигляду. Якщо чесно, то в моїй сім’ї головує батько, така сімейна гегемонія. Але ця домінація не поширюється на мене. Тобто для моїх батьків важливо, щоб я отримала якісну освіту. Тому мене привчали до того, щоб я була більш самостійною. Наприклад, Босфорський університет – один з найбільш ліберальних у Туреччині. Це нормально для великого космополітичного міста – коли там зустрічаєш таких дівчат, як я. Але водночас це ненормально для маленьких міст в тій же Анатолії.

– У провінції, в маленьких селах України також багато де панують такі «традиційні» погляди та настрої: жінка має не працювати, а берегти сімейне вогнище, а якщо тобі 25, а ти ще не заміжня і не маєш дітей – то це щось неправильне.

– У Туреччині так само. Мені 22 роки, але моя бабуся постійно запитує, чи я думаю про заміжжя. Тобто  маю вийти заміж якнайшвидше, бажано хоча б до 25 років. Справді, в маленьких поселеннях у людей не такий широкий кругозір, є упередженість та тяжіння до певних традицій, за рамки яких вони не хочуть виходити, навіть якщо це було б краще для них самих. Тобто вони не толерантні до будь-яких відмінностей. Але це ненормально, як на мене: коли людину засуджують не за поганий вчинок, а лише за те, що вона чимось відрізняється.

–  А що вже цікавого встигла помітити в нашому місті? Воно не є мегаполісом, але водночас це обласний центр.

– Українці такі нерадісні! У нас також не всі перехожі посміхаються один одному, але люди більш привітні, в тому числі і до іноземців. А тут коли, наприклад,  заходжу в кафе чи ресторан, то навіть у офіціантів буває такий вираз обличчя: «О, знову ці довбані іноземці, які не знають української! Краще йдіть звідси, бо я не знаю англійської». Це мене неприємно вразило. Сім’я кропивничан, в яких я зараз живу, дуже цікава і приємна. Хоч я не вегетаріанка, але не вживаю м’яса. Тож мене вже пригощали варениками – дуже смачні. В нас є схожа страва – манти. Вони менші за розміром, з м’ясом і подаються із йогуртовим та гострим соусом. А ось борщ мені не прийшовся до смаку. І ще я помітила, що українці вживають багато картоплі – і як один із інгредієнтів, і як головну страву. А загалом у вас смачно.

Також я побувала у краєзнавчому музеї, бачила театр. У вас цікава архітектура: є  історична, а вже навпроти можна побачити сучасну будівлю.

А ось українські жінки, такі незалежні та впевнені у собі навіть у невеличких містах, – це мене приємно здивувало. Ви вдягаєте, що захочете: яскраво, зручно, незвичайно. І при цьому ніхто не дивиться одне на одного, не вирячується, не коситься з осудом. я помітила, що у вас не осуджують, якщо люди у стосунках, зустрічаються або навіть живуть разом до шлюбу. В Туреччині через суспільний осуд важко жити разом з коханим чи коханою до шлюбу.

– А як щодо ставлення держави до релігії? В нас, наприклад, в Конституції навіть сказано, що Україна є світською державою. Але водночас на державному рівні традиційно визначають  православний Великдень чи Різдво як вихідні дні. Тобто православна церква сприймається як традиційна, хоча існує багато інших конфесій. Лише минулоріч вперше зробили вихідний і на Різдво, яке святкується 25 грудня.

– Справді, мене здивувала кількість церков та храмів у такому невеликому місті, як Кропивницький. Тут я бачила і православний, і католицький храми, синагогу. Мене це вразило, адже я знаю, що під час Радянського Союзу релігія була заборонена, а церкви руйнували. І в принципі Україна не так давно стала незалежною. Як швидко у вас відродилися релігійні течії – це вражає.

– Але водночас процент людей у суспільстві, які справді є релігійними, не така велика кількість. Здебільшого люди дотримуються лише певних традицій, святкують вибірково деякі церковні свята чи дати. Наприклад, в нашому обласному центрі багато мешканців ходять до храмів на релігійні свята, а ось відвідування церкви щотижня вже далеко не масова традиція.

– Так, подібна ситуація щодо ісламу у нас. Офіційно Туреччина також світська країна. Але вважається, що 95 відсотків населення є мусульманами. Насправді це не так. Багато мешканців Туреччини взагалі не релігійні. Багато людей не такі консервативні у цьому сенсі. Але в нашому суспільстві багато людей традиційних поглядів і переконань – саме традиційних, а не релігійних. Є, звичайно, і релігійні консерватори, але їх не так багато. Так, в нас є стосунки, наприклад, з Іраном та Сирією, де головним вважається шаріат – релігійні закони. Але в Туреччині головною є Конституція, як і в Україні.

– Як щодо майбутньої кар’єри? В якому напрямку плануєш розвиватися?

– На жаль, я не бачу своєї майбутньої кар’єри у Туреччині. В 2017 році в нас пройшов референдум, у результаті якого у Конституції Туреччини парламентську форму правління було змінено на президентську. Я ж хочу або викладати в університеті, займатися науковою діяльністю, також цікавлюся журналістикою. Але за такої політичної ситуації бути незалежною журналісткою майже неможливо: коли більшість повноважень в державі має одна людина, а ЗМІ монополізовані державою, то сказати щось «не те»  у медіа неможливо. А мені подобається подорожувати, знайомитися з цікавими людьми, з невідомими для мене культурою і традиціями різних країн. Також люблю фотографувати. А професія журналістки для цього підходить якнайкраще. Ось вихідними планую з’їздити у Київ, куди приїде і мій коханий. Хочу ще встигнути у Львів – кажуть, що ці два українських міста дуже цікаві історично, з неповторною архітектурою. Хотілося б ще встигнути в Карпати. Але обов’язково з України привезу купу позитивних емоцій та цікавих фотографій!

Ірина ТРЕБУНСЬКИХ

Напишіть відгук