ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКЕ КОЛО АРСЕНІЯ ТАРКОВСЬКОГО

“Батько” Василя Тьоркіна.

«Милый друг. Ты, конечно, простишь мою не в меру разболтавшуюся Музу: она долго молчала – и потому разболтаться ей было необходимо; сей тихий бессвязный бред принял несколько неподходящую форму онегинских строф: да простит меня Тот, чьим именем освящена первая страница этого послания, более длинного, чем блестящего, и более искреннего, чем совершенного.

Мой милый vicont, Твой тончайший вкус выберет места, достойные внимания, и пропустит слабые и негодные (…). Но если Ты прочтешь в нём единственное, что я хотел Тебе дать понять им, то цель моя будет достигнута: дружественнейшая любовь к тебе, нежнейшая грусть, смешанная с болью сожалений о милом нашему сердцу невозвратном шумном прошлом – темы этого послания.

Наши общие друзья – маркиз Рюэтти и князь George, – как и восхитительная супруга последнего, да примут мои наилучшие пожелания и выражения радости по поводу переезда их в новые, блестящие (как гласят страницы газет) апартаменты.

Прими уверения и прочее.

Твой гр. А. Тарковский».

У цьому листі Арсенія Тарковського до Миколи Станіславського, відправленого з Москви 10 жовтня 1926 року в Зінов’євськ, ще продовжується вишукана, дещо манірна, літературна гра у титуловані персонажі, розпочата у шкільні роки. До листа, як у ньому і зазначено, додавалася весела поема про пригоди друзів ще у недавній час. Але найголовніше в цьому та інших листах – щире свідчення справжньої дружби, яку Арсеній Тарковський проніс через роки.

Хто ж стоїть за цими аристократичними титулами?

У той час, коли Марина Тарковська ще тільки розпочинала роботу над своїми майбутніми книгами про родину, ми з покійним журналістом Миколою Хомандюком допомагали їй у пошуках невідомих та маловідомих друзів і знайомих батька, їхніх свідчень, спогадів, фото та інших матеріалів.

За допомогою Ірини Михайлівни Бошняк та Тетяни Василівни Нікітіної з’ясували, що князь Жорж, або ж Гога, це Юрій Нікітін, молодший брат Тетяни Василівни, а віконт Ніколя – її майбутній чоловік Микола Станіславський. Тривалий час загадкою залишався маркіз Рюетті. Та коли у новій книзі Марини Арсеніївни з’явилося рідкісне фото, яке ви бачите на сторінці, я припустив, що це Олександр Рохович. Адже компанія, зображена на ньому, зібралася не випадково. По-перше, це найближчі друзі юного Арсенія Тарковського, які постійно відвідували численні літературні гуртки, зокрем студію, якою керував Микола Куліш. Це була тісна співдружність обдарованих юнаків, захопленням яких були поезія і театр. По-друге, фото зроблене у Зінов’євську напередодні їх розставання. «Граф» Арсеній їхав на навчання до Москви, Юрій до Києва, Олександр – в Одесу.

«Князь Рюетті», «батько» Васі Тьоркіна

Мы на словах куда

как прытки.

Швырять словами –

молодцы.

А вот

      поди,

              попробуй, –

                              вытки

из слов – газетные  столбцы.

Це рядки з раннього вірша «Слово» Олександра Роховича (1908–1974) – українського і російського поета, сатирика, учасника «Юго-Лефа» (Одеса) і «Нової ґенерації» (Харків), багаторічного працівника журналу «Крокодил».

Зліва направо А.Тарковський, Ю.Нікітін, М.Камінський, О.Рохович. Зінов`євськ, 1926 рік.

Олександр Рохович народився і виріс у Єлисаветграді. Його батько Ілля Янкелевич працював коректором, випусковим, а іноді навіть підміняв редактора газети «Голос Юга». Очевидно, під впливом батька Олександр виявив серйозний потяг до літератури, а завдяки його зв’язкам рано почав друкуватися. На початку 1920-х років в Єлисаветграді-Зінов’євську він брав участь у літературній студії, якою керував Микола Куліш.

У 1924-му юний Рохович познайомився з одеськими футуристами і тоді ж опублікував у журналі «Юго-Леф» свої перші вірші. Згодом (1926 року) вийшла і перша книжка «Стихи» (російською мовою). Про це стало відомо з краєзнавчих розвідок Володимира Боська та Володимира Поліщука.

Коли «Юго-Леф» розпався, Рохович поїхав навчатися до столиці. У Харкові, можливо, під впливом самого Михайля Семенка, але ймовірніше – колишнього керівника і редактора «Юго-Лефа» Леоніда Недолі та давнього, ще єлисаветградського знайомця Сави Голованівського, із яким разом відвідували місцеві літгуртки, Рохович почав писати українською мовою і пристав до «Нової ґенерації». Одна за одною виходять його збірки й поеми «Місто» (1930), «Третій – ударний» (1931), «Фронт шахт» (1932), «Дніпробуд» (1932).

Ось уривок з поеми «Місто», який свідчить, по-перше, наскільки досконало Олександр Рохович володів українською, по-друге, як майстерно він володіє художнім словом, як психологічно-проникливо й експресивно-виразно подає образ першої столиці України того часу:

Місто.

Тісно,

як в модних штиблетах.

Калюжа —

застарілий бруд.

Відбиток —

тарілка старої вінегрети

з вітрин їдальні

дивиться на брук!

Вулиця.

Лице столиці.

Асфальт і камінь.

Вивчена

лише

робітниками міліцій,

шоферами,

та візниками.

Вивіски.

Перукарня.

Оселедці.

Кава.

Люди штовхаючись мчать.

Мені

цікаво:

чому

вони

мовчать?

Чому

не чути

бадьорого сміху?

Радість

не роздирає

м’язів облич!

Вселюдне лихо! —

сонце,

а ніч.

Пізніше, коли  Олександр Рохович перебрався до Москви, а це відбулося приблизно 1933-34 року, він показав, що має ще й талант сатирика, розпочавши роботу у популярному в радянські часи журналі «Крокодил». Саме тут у лютому 1940 року з’явився перший комікс про пригоди Васі Тьоркіна на фінській війні. Автором тексту був Олександр Рохович. У редакційній колонці до матеріалу йшлося, що «Крокодил» запозичив цю веселу розповідь у віршах з червоноармійської газети «На варті Батьківщини», яка вийшла ще 1939 року. До моменту написання цієї частини поеми Рохович, як і більшість членів редакції, ледь встиг оговтатися від шоку, викликаного багаторічним розслідуванням так званої «Справи про контрреволюційну терористичну організацію» в редакції журналу «Крокодил». Хоча у самого Роховича, зауважимо, в ті дні не було ніяких підстав сподіватися, що жахлива машина репресій так і не торкнеться його самого. Однак диво сталося. Можливо, свою роль зіграла війна: з перших її днів Олександр Рохович працює в редакції “Окон” ТАСС”. Під час війни він також писав сатиричні вірші, працював у фронтових газетах, разом з Олександром Твардовським придумував сатиричні підписи до антигітлерівських карикатур. Однак ім’я Олександра Роховича надалі більше ніколи не з’явиться поруч з ім’ям легендарного радянського солдата. Начисто «забуде» про свого тезку і Олександр Твардовський.

Немає сумнівів, що Тарковський і Рохович у подальшому неодноразово зустрічалися в Москві, де тривалий час існувало своєрідне митецьке «братство» або ж земляцтво вихідців з Єлисаветграда.

Помер Олександр Рохович 1974 року. Йому належать книги «Правда в глаза» (1968), «Почему вы не в духе?» (1980), «К вопросу о вопросах» (1989). До речі, він був також у складі перекладачів великої монографії Д.Шеппінга «Мифы и легенды народов мира».

Продовження буде.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

 

Напишіть відгук