ПИСЬМЕННИК НА ПЕРИФЕРІЇ

Cеред липня письменнику, журналісту й педагогу Павлові Малєєву сповнюється 75. 

Ювілейна дата покликала до розмови про долю (народився в м.Новомиргороді на Кіровоградщині, здобувши середню освіту, працював на різних роботах у колгоспі, на підприємстві зв’язку, закінчив педінститут імені О.Пушкіна, вчителював, працював у районній пресі трьох областей, братався з видатними, влюблявся й виказував непокору ідеологічним недругам, нині шукає себе на обочині, як сам мовить, суспільного прогресу, тішиться внуками), про творчість (видав низку поетичних, прозових, публіцистичних, мемуарних книг, мучиться невпорядкованістю книговидавничої справи в країні, досі працює в пресі, творить і сподівається). Сподівається і сповідається.

 – Почнемо розмову з дня нинішнього: як живеться і що проситься з-під пера письменника Павла Малєєва?

– Живеться, як і всім пересічним громадянам родинної землі: із залежністю від підвищення цін на харчі, не кажучи вже про ліки й тряпки-манатки та комунальні послуги (Чого тільки вартий виробничо дешевий і дорогезний реалізаційний  газ!), із варварством п’ятої колони, яка розкошує за статки нашої землі-годувальниці й ненавидить українське (крім їдла, угідь, копалин і всього дармового): мову, звичаї, історію, а їй підспівує наша, вже доморощена, братія за шмат відомої ковбаси… А тут – війна, нав’язана «старшим братом»,  яка безжально ковтає життя молодої надії, цвіту нації, помпезне збагачення, заради понту колишніх «найчесніших ленінців», модних «політиків та бізнесменів»…  Про це й писалося (три книжки лежать у «шухляді»), а тепер уже – вряди-годи, бо воно нікому не потрібне (і за що його видавати!), хіба що – якісь публіцистично-есеїстичні замальовки, вірш на злобу дня…

– Ким ви себе вважаєте: поетом, прозаїком, публіцистом, мемуаристом?.. Можна комфортніше запитати: в якому жанрі вам найкраще, найлегше, найохотніше пишеться?

– Чомусь думається, що пристрасть до віршування притаманна кожній людині з самісінького дитинства, як Божий дар… Вона проявляється спонтанно вряди-годи, а ось поети-професіонали – постійні щодо обраного письменницького жанру, і не просто віршування, а саме поезії. До останніх себе не рівняю, про що сказано й у моїх есеях… Понад півстоліття перебуваючи в товаристві Спілки журналістів (тепер – Національної), заробляв собі на хліб публіцистикою, працюючи у районних газетах… Навіть ви, Василю, колись зауважили: «Я читав його нариси – просторі, барвисті, запахущі…». Робота над нарисами і привела до художньої прози… До речі, саме як прозаїка мене й прийняли до письменницької спілки у 1995 році.

– Письменники починали рух за незалежність. А тепер лають її (чи кривляться), бо при радянській владі їм і книжки видавали справніше та тиражніше, і гонорар солідний за свої твори одержували, і якісь там пільги ще були (за виступи в трудових колективах платили, відпочити на морі можна було пільгово).  Не хотіли б повернутися у ті часи?

–  У ті часи я відкривав на сторінках районних та київських часописів заборонені досі імена бандуриста Василя Литвина (нашого земляка) і його дружини-поетеси Антоніни, а згодом нариси про них увійшли до  книги про школу кобзарського мистецтва «Нова легенда Стрітівки», започатковував теми про героїв Букринської епопеї й їхнього втілювача у скульптурі Валентина Зноби, які стали авторами монологів у книзі «Висоти слави і скорботи», продовжував тютюнниківську тему, яку, до початку видання організованих Анатолієм Шевченком спогадів «Вічна загадка любові», не кожен тоді насмілювався чіпати, далі пітнів над посібниками «Література рідного краю» для шкільництва Новомиргородщини й Кагарличчини і т.п.  Все це – зрідка за кошт спонсорів, яких треба було ще знайти й переконати щодо потреби таких витрат, або й за власний, відірваний від родини… Вже значно пізніше протоптану стежку чимало досі мовчазних колег «оновлювали» і продовжують «відкривати»…  Отже, озвучені вами пільги, на жаль, мене обминали та й нині обминають… Навіть статус чорнобильської зони з Кагарлика зняли і – відсуджену добавку до пенсії…

 –  Друга половина 60-х: навчання в Кіровоградському педінституті імені О.Пушкіна (нині – університет імені В.Винниченка). Ви, автор багатьох мемуарно-публіцистичних книг, якось промовчуєте про своє студентське минуле: то ж був цікавий у літературному (та й політичному)  відношенні час – кінець хрущовської відлиги й початок брежнєвських заморозків… А в обласному центрі сходили зірки Смоленчука,  Базилевського, Юр’єва, Гончаренка, Погрібного, Народового…

–  Не так вже й багато тих книг… Між іншим, до інституту імені Пушкіна мене не хотіли приймати: школу я закінчив у 1960 році, з армії повернувся у 1965-му, на другий день пішов працювати в редакцію новомиргородської райгазети, так що на момент подачі документів мав, згідно з тодішніми умовами, виробничий стаж, роки армійської служби – все, що потрібно для того, щоб навіть поза конкурсом стати студентом. Одягнув,  придбаний ще чи то в Свердловську, чи то в Тамбові, «дембельський» костюм і подався до обласного центру. До кінцевого строку подачі документів залишалося два дні, проте голова приймальної комісії категорично відмовив у їх прийнятті, мовляв, і без вас вже «абітури» вистачає…  Не залишалося нічого іншого, як нанести візит до сектору преси обкому партії… Голова приймальної тоді глибоко обурився: «Хіба не можна було на місці домовитися?». Застеріг: «Побачимо, як ви ще іспити  здаватимете…». Отже,  з самого початку був під зірким наглядом декана…

А на першому курсі загально-наукового факультету (орієнтував на переведення, після другого курсу, або на філфак, або на журналістику) навчався в одній групі з одержимою словом тоді й відомою нині поетесою Валентиною Козак. Валерій Гончаренко, з яким перегодя не раз мандрували по селах у пошуках журналістських тем, був уже на висоті: на перервах завжди біля одного з вікон у довгому коридорі ораторствував у оточенні любителів поезії. Він уже мав видану збірку  «Червоний волосожар»… На лекції з української радянської літератури наш улюблений професор Микола Кузьмович  Смоленчук приходив з великим портфелем, наповненим новинками прози й поезії різних авторів. Одного разу дістав він із того портфеля синій примірник української «роман-газети» з «Собором» Олеся Гончара. Після лекції ми моталися по кіосках, щоб теж придбати те число часопису. А згодом – відоме цькування Олеся Терентійовича, а Миколі Кузьмовичу перепало на горіхи за популяризацію того, неугодного комусь «на горі», роману… В.Базилевський очолював тоді в Кіровограді корпункт Дніпропетровського видавництва, з Юр’євим і Народовим іноді зустрічалися  в редакції  «Молодого комунара», де я друкував добірки віршів «Акварелі», а В.О.Погрібний (редактор цього популярного в області часопису) запрошував сюди на роботу: навіть тиждень-два стажувався…  Але після другого курсу, навчаючись заочно, працював то в школі, то в зоотехнікумі, то в редакції рідної райгазети, згодом подався у мандри, торуючи дорогу ближче  до Києва…

–  Своєму рідному району, Новомиргородському, ви подарували фактично підручник «Література рідного краю». Всі борги віддали?

–  То був дійсно давно омріяний подарунок, бо нову  тему і учителям, і учням, сам знаю, освоювати на голому місці  важко. Чи помічний він тепер колегам і школярам?..  А ось щодо боргів… Здається, всі ми маємо неоплатні борги перед рідним краєм – колискою власного життя, батьками, дітьми, родичами, учителями, колегами і т. д. Питання – риторичне…

Другу частину цього звертання ви почали без вступу, цитуванням початку моєї «Думи про батька»:

Якої, тату, музики Ви прагнули,

Якої дослухалися струни?

Терзався я, вдивляючись незбагнено,

Як віко не пристало до труни,

Бо рвалася душа ще з Вами жити,

Бо не хотіли йти у вічну тлінь…

Це, дорогий Василю, ви спрямовуєте мову на те, щоб хоч іще один мій твір у цьому інтерв’ю прозвучав повністю? Та ще й про Батька… Що ж:

О, як плекали Ви у полі жито,

Як дбали, щоб не вичахла черінь!

Не знали, тату, радості, покою:

Як та бджола при праці віч-на-віч…

Ви світ утаємничений з собою

Забрали у оту довічну ніч.

А сонце так пекло і так палало,

Що мліли навіть  хвильки на воді.

Без Вас у світі вже чогось не стало:

Спливло, як линуть роки молоді.

І молоді, й середні, й підстаречі,

Мов коні, пролетіли за мости,

А Вам так і не стачило, до речі,

Часу сорочку празникову одягти:

То мори, то бої, то відбудова…

В застій… Та хіба був для Вас застій?!

Комусь – нова епоха, ера нова,

А Ви все пупа рвали: Боже мій!

Начальство, знай, кишені набивало

Та дачі зводило на Вашому горбі,

І раз у раз жалілось:

                                            Мало… Мало…»,

Як Вам – хвилинки вільної собі…

Ну от і все. Звучить останнє слово.

Востаннє рідний степ Вам шле привіт.

Ніколи не побачимося знову,

Хіба, як також прийдем на той світ…

Якої ж, тату, музики Ви прагнули?

Якої доторкалися струни?

Лишилась з Вами

загадка незбагнена…

І віко не пристало до труни…

– Чим у житті іще, окрім писання репортажів та літературних творів, окрім вчителювання, вам подобається займатись?

– Кортить побільше спілкуватися з дітьми й онуками; останнім часом підробляю на півставки в редакції  міської газети для оплати газу; іноді вирвусь з вудкою до ближнього ставка, дуже рідко – на якісь зібрання до спілки;  а ще – п’ять соток городу орендую тимчасово у міськради; а то (і ночами) – роздуми… Про взвод болячок краще промовчати…

Років кілька тому відвідав часопис «Слово Просвіти». Головний редактор Любов Василівна Голота поділилась міркуванням, що в планах редакції виношується тема про життя професіонального письменника на периферії: в райцентрі чи в селі… Й досі не покидає думка, що тема – складна, хоч і повчальна: зачасту на місцях такі одинаки – і для влади, і для оточуючих – білі ворони. Люди – дивні, незручні… Бо не відповідають місцевим критеріям… Як уточнив мій молодший колега: «На білу ворону – чорний рот».  Наводжу цей абзац, аби вибрати з нього якусь думку для заголовка…

–   Яке ваше життєве кредо? Що порадите нащадкам?

–   Щоб справді незалежна Україна

По-справжньому щасливою була.

Запитував Василь БОНДАР.

 

Напишіть відгук