ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКЕ КОЛО АРСЕНІЯ ТАРКОВСЬКОГО. «Князь Жорж» та «віконт Ніколя» — учні Леся Курбаса

Отже, коли друзі роз’їхалися на навчання, Юрій Нікітін та Микола Станіславський опинилися у Києві. Їхнім покликанням став театр. І це не випадковість, не романтичний порив. Безумовно, на їхній вибір професії вплинуло багато чинників: і читання класичної та модернової літератури, і участь у музичних вечорах та самодіяльних постановах, і відвідини вистав різних труп у єлисаветградському храмі Мельпомени.

Юрій Нікітін народився 1905 року в сім’ї відомого українофіла, організатора і керівника місцевої «Просвіти», юриста, випускника Московського університету Василя Олександровича Нікітіна. До речі, він першим написав історію українського театру в Єлисаветграді, яка, можливо, зберігається у фондах театрального музею музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Сім’я Нікітіних мешкала по вулиці Олександрівській, за кілька кварталів від будинку Тарковських.

Юрій навчався спочатку в Єлисаветградській класичній гімназії, потім, як і Арсеній Тарковський, у приватній гімназії Мелентія Крижановського. У 1925 – 1928 роках отримав освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. Лисенка, де до осені 1926 року очолював драматичний факультет і викладав акторську і режисерську майстерність Лесь Курбас.

Подальша інформація про Юрія Нікітіна до того моменту, як він був запрошений Лесем Курбасом у Харківський театр «Березіль», може розглядатися поки що як версія.

29 вересня 1927 року львівська газета «Діло» повідомляла, що «постає на днях окремий мандрівний театр, зложений з кваліфікованих акторів і музиків, який буде працювати у порозумінні з Театральною Комісією Головного Відділу Т-ва “Просвіта”». Однак створити новий театр вдалося лише на початку 1928 року. Колектив існував як товариство на паях, відповідальним директором став Альфред Будзиновський. У червні цього ж року у творчому складі театру були такі молоді актори, як Ванда Сорокова, Юрко Нікітін, Наталія Костівна, Клавдія Кемпова, Марко Ганжа, Олександр Яковлів, Володимир Відерко, М.Чмирівна.

Вважаю, що названий тут Юрко Нікітін не хто інший, як наш земляк. По-перше, його батько давно і тісно співпрацював з львівською «Просвітою», був знайомий з багатьма її активістами. По-друге, хронологічно це якраз співпадає із закінченням музично-драматичного інституту. По-третє, реалізовуючи себе у професії, він був постійно у якомусь творчому пошуку, пізніше (у Харкові) навіть намагався організувати свій драмтеатр. Виходячи з цього, чому б йому не податися до Львова, де проводився набір у театр нового формату.

У статті Романа Лаврентія «“Просвітянський театр” під керівництвом Петра Сороки (1928-1929)» зазначено: «У першому сезоні  на афіші “Просвітянського театру” були такі “побутові штуки”: “Циганка Аза”, “Маруся Богуславка”, “Ой, не ходи, Грицю” М.Старицького, “Вихрест” С.Козич-Уманської, “Запорізький скарб” К.Ванченка-Писанецького, “Воскресіння” В.Чубатого, “Шумі, Маріца” В.Товстоноса, опери “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського та “Катерина” М.Аркаса (за Т.Шевченком), оперети “Майська ніч” (“Утоплена” М.Лисенка і М.Старицького за М.Гоголем) та “Вій” М.Кропивницького (за М.Гоголем) тощо. Із зарубіжного репертуару ставили: єврейські драми “День і ніч” Ш.Анського, “Мотке Ганеф” (“Мотке-злодій”) Шолома Аша, “Діти Агасфера” С.Бєлої; фарс “Іспанська муха” Ф.Арнольда і Е.Баха; європейські розважальні оперети…».

У другому сезоні з трьох заявлених прем’єр вдалося реалізувати лише дві – «Осінні маневри» І. Кальмана та «Гейша» С.Джонса. Рецензенти львівської газети «Новий час» зовсім не поблажливо відізвалися про них. Але до позитивів «Просвітянського театру» віднесли молоді акторські сили, цитую: «… які вносять багато живого й нового: Ю.Нікітін, Н.Костівна та ін.». Наприкінці 1928 року цей театр почав розпадатися, і вже у січні 1929 року Юрій Нікітін працював у трупі кооперативу «Український театр» у Львові під керівництвом Й.Стадника.

Чи, можливо, це збіг, і на теренах Західної України жив і працював свій актор з таким же ім’ям і прізвищем?

Подальші біографічні відомості про Юрія Нікітіна хоча й неповні, уривчасті, але вже поширені.

Напевно, саме в цей час на запрошення Леся Курбаса Юрій Нікітін переїздить до Харкова, щоб працювати у знаменитому вже на той час театрі «Березіль». Паралельно працює також у Харківській філармонії і на радіо. Деякий час у 1933 році він разом з дружиною Наталею, яка народила йому доньку, живе і працює у Севастополі. Про це свідчить лист Арсенія Тарковського до Миколи Станіславського від 18.03. 1933 року, де є така приписка: «Спешно сообщи мне Юрин севастопольский адрес». У 1933 році повертається до Києва, де до 1935 року викладає сценічну мову у театральному інституті. Того ж року вступає до режисерської лабораторії Олександра Довженка при Київській кінофабриці. Прийнявши у свою лабораторію учнів репресованого на той час Л.Курбаса, О. Довженко врятував більшість із них від арештів. Разом із «березільцями» Олександром Іщенком, Володимиром Дробинським, Юрієм Нікітіним та іншими у РЛККФ прийшов і дух Леся Курбаса.

Однак разом з багатьма працівниками київської кіностудії Ю.Нікітін був заарештований у січні 1938 року і звинувачений у «шпигунстві».  Працював на лісоповалі в Свердловській області, зрідка посилав короткі листи. «Раптом, – згадує Тетяна Василівна Нікітіна, – отримуємо лист, підписаний дитячим почерком. Всередині – брудний клаптик газети і на ньому кілька рядків: «Рідні мої, нас везуть, не знаємо куди. Припускаємо, на Колиму. Якщо знайдеться добра душа, перешліть за такою адресою… Кидаю з товарного вагона». Багато пізніше КДБ відповість на посланий нею запит, що «посмертно реабілітований Ю.Нікітін помер 9 листопада 1940 року в Північно-Східному таборі (бухта Нагаєва Магаданської області)».

З цього часу оселилася скорбота у серці Арсенія Тарковського. Вже у 1960-ті роки він писав М.Станіславському: «С какой нежностью и радостью я рассматривал Юру в книге о Курбасе! Как хотелось бы мне поговорить о нём, о нашей ранней юности! Всё-таки нам есть о чём вспомнить, улыбнуться чему и над чем поплакать».

Микола Станіславський (vicont Ніколя – у листах Арсенія Тарковського) народився 13 березня 1905 року в сім’ї єлисаветградського священика і педагога Дмитра Станіславського. Після закінчення Петербурзької духовної академії Дмитро Васильович працював спочатку викладачем, а згодом помічником смотрителя Єлисаветградського духовного училища. Саме тут працював і Петро Ніщинський, який вперше поставив свої «Вечорниці» в Єлисаветграді.

Як і Юрій Нікітін, Микола почав навчання в Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії, а закінчив у приватній гімназії Крижановського. Ймовірно, вони навчалися в одному класі. Так само, як і гімназійний товариш, він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Принаймні рік під керівництвом Леся Курбаса опановує акторську та режисерську справу. Тоді ж одружується на своїй однокурсниці й подрузі юнацьких років Тетяні, сестрі Юрія Нікітіна.

На початку 1926 року Народний комісаріат освіти УРСР вирішив перевести «Березіль» як кращий театр республіки до тодішньої столиці – Харкова. Услід за Курбасом поїхало й молоде подружжя. На жаль, не довгим був цей творчий злет. Організований Сталіним розгром «українізації» 1933 року не оминув і «Березіль». У пресі розгорнулася викривальна кампанія проти Леся Курбаса та його театру, який затаврували як «шкідницьку організацію». Не відомо, яким дивом Миколі Станіславському вдалося уникнути переслідувань.

Після погрому театру «Березіль» він разом з дружиною повертається до Києва, де до початку війни працює у 1-му державному робітничому театрі. За чотири дні до нападу гітлерівської Німеччини Тарковський пише в листі Станіславському: «Люблю я тебя нежно и вспоминаю о тебе очень часто – и представляю себе, как ты сидишь у своего радиоприёмника, и пою, охрипший голос мой приличен песне…»

В евакуації Микола Станіславський працює в театрах Марі Ел, Комі й Кабардино-Балкарії. 1944 року призначений художнім керівником Житомирського українського музично-драматичного театру ім. І.Кочерги. У 1949-50-х роках працює режисером Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. Кропивницького. З 1952 по 1959 рік – головний режисер Хмельницького обласного театру ім. Г.І.Петровського. 1959 року оселяється у Житомирі, де працює головним режисером театру до осені 1963 року. Помер заслужений артист УРСР М. Станіславський 13 жовтня 1970 року. Окрім сотень поставлених вистав, він залишив спогади про Л.Курбаса і М.Куліша.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Уточнення

У попередньому матеріалі назву глави про Олександра Роховича слід читати:
«“Маркіз Рюетті”, “батько” Васі Тьоркіна».

(Продовження у наступних номерах).

Напишіть відгук