ЕМІЛІО ШОЛІО: ПРО СТЕРЕОТИПИ, КОРУПЦІЮ ТА МЕКСИКАНСЬКУ КУХНЮ

0
1510
views

«Справді, мексиканці люблять танцювати, гострі соуси та тако», – з посмішкою пояснює студент з Мехіко Еміліо Шоліо. Він приїхав до Кропивницького, щоб практикувати англійську разом з дорослими та дітьми, а також навчати українців своєї рідної мови – іспанської.

Це вже вдруге до нас з’їжджаються іноземці, щоб навчити українців англійської, поспілкуватися про важливі речі під час навчання та не менш важливі – під час дружніх посиденьок у кафе. Це звичайні  студенти, які хочуть отримати новий корисний досвід, цікаві знайомства та просто подорожувати світом. Все це – в рамках однієї з програм АIESEC, найбільшої в світі молодіжної організації, яка була створена ще в 1948 році. Саме її учасники роблять можливими міжнародні стажування для розвитку молоді. Це і вивчення англійської мови, і проведення тренінгів, ознайомлення з іншими культурами. Цього разу головна ідея такої міжнародної школи в Кропивницькому – не лише попрактикуватися та розвинути знання англійської, а й навчитися бути лідером. Цього літа на місяць до обласного центру приїхали студенти з Індонезії, Таїланду, Китаю, Колумбії, Мексики, Індії, Тунісу, Єгипту, Туреччини. Мексиканець Еміліо Шоліо ексклюзивно для читачів «Народного слова» розповів про враження від міста, красу українок та мелодійність мови.

– Кропивницький є обласним центром з населенням приблизно 250 тисяч людей, в той час як твоє рідне місто Мехіко – це столиця Мексики, мегаполіс із близько дев’ятьма мільйонами мешканців. Які враження від нашого міста?

– Є певні загальні культурні відмінності: в нас, наприклад, не знімають взуття, коли заходять додому. Також мене вразило, що у вас багато людей п’ють алкоголь на вулиці. В нас якщо ти хочеш випити, то ідеш в бар або кафе. Якось я йшов через парк. І тут хлопці, які сиділи на лаві, почули, що я розмовляв іспанською, та запросили випити разом з ними віскі. Як потім виявилося, вони святкували день народження одного з них. Ми намагалися порозмовляти, адже лише один з них знав трохи англійську, потім фотографувалися на пам’ять як друзі, хоч бачились вперше, – дуже привітні люди. Взагалі приємно, що кропивничани привітні до іноземців, намагаються допомогти.

– А де саме ти зупинився в Кропивницькому?

– У рамках проекту нам підшукували «хост фемілі», тобто сім’ї, які дозволять нам жити у своєму домі. Трохи ніяково жити у когось, але, з іншого боку, це чудова можливість глибше зрозуміти культуру і традиції. Я обрав чудову жінку, яка живе з донькою, – по фотографії побачив, що в них добрі очі. Вони пояснили мені, як користуватися міським транспортом, багато цікавого розповіли і про Україну, і про власне місто Кропивницький. Ми з її донькою однолітки, тож маємо багато спільних тем. Хоча вийшла курйозна ситуація: в мене алергія на котів, починається астматична реакція, коли вони поряд. І що я побачив, коли мені відчинили двері ці привітні люди в будинку по вулиці Героїв України? Звичайно, кота, який терся біля ніг хазяйки! Та при цьому я не почав задихатися. Звісно, кота не беру до рук, але він часто буває поруч, а мій організм на нього не реагує. Мабуть, у вас особливі коти – українські.

Загалом для мене це найважливіше – що в Кропивницькому люди привітні, готові допомогти. Я помітив, що всі мої друзі-волонтери по програмі, які також приїхали до Кропивницького, швидко знаходять спільну мову з приймаючою родиною, стають близькими та майже рідними – це чудово!

– Але ж не всі володіють англійською в Кропивницькому. Як знаходиш спільну мову, коли потрібно звернутися до місцевого мешканця?

– Я, як і інші волонтери, використовую програму-перекладач на смартфоні. Місцеві часто йдуть назустріч, радять, пояснюють – навіть якщо не знають англійської. Іноді, коли я повертаюсь пізно, доводиться користуватися послугами таксі. Тут вже складніше. Мене дивує, що таксисти їздять без пасків безпеки. В нашій країні це закон, якого дотримуються.

– Англійську мову ти вивчав у школі чи ще в інституті вивчаєш?

– Англійську я вивчав у школі, і то не у старших класах. Тож декілька років взагалі не практикувався. Тому ця подорож для мене є чудовою практикою, підвищенням рівня англійської. Адже найкраще мову вивчати під час спілкування. Зараз мені 20 років і я навчаюся в Національному політехнічному інституті (Instituto Politécnico Nacional) у Мехіко. Тут я опановую ділові відносини. Мені подобається спілкуватися з людьми, розуміти різні культури. Я хочу мати свою справу, бачу своє майбутнє в бізнесі. Моя сім’я має  невеликий бізнес – ми займаємося продажем будівельних матеріалів для покрівлі дахів, співпрацюємо з будівельники фірмами в нашому регіоні. Тож планую розвинути сімейний бізнес, вивести його на новий вищий рівень.

– Коли ти дізнався, що приїдеш до України, шукав інформацію про нашу країну?

– Звичайно! Я знаю, що Україна була частиною Радянського Союзу, та стала незалежною близько двадцяти років тому. Також чув про революційні події на Майдані Незалежності та військові дії на Донбасі. Я дивився документальний фільм про це. Ви дуже хоробрі люди. Те, що ви вигнали вашого попереднього президента, – я був вражений. Я дивився фільм про його будинок – то це просто жах! Навіщо людині таке марнотратство? Він же справді зробив собі цілий палац та вважав себе королем! В нашій країні також є корупція. І в нашого президента будинок, мабуть, такий же, як і у вашого попереднього керманича країни. Це дуже екстравагантно. Тож те, що тепер в цьому будинку зробили Музей корупції, – вдала ідея. Ми бачили в новинах про події на Майдані, але в нас мало про це повідомляли. Мабуть, через те, що наші країни далеко одна від одної.

– Які стереотипи чув про Україну? Які з них підтвердилися?

– Коли я сказав друзям, що поїду сюди, то вони перепитували: до Росії? Я їх виправляв. Але досі існує стереотип, що Україна і Росія – це одна країна. Мабуть, це через радянське минуле іноземці досі плутають країни. До того ж в Мексиці немає потужної української діаспори, тож ми мало знаємо про вашу країну. Також чув, що в Україні найгарніші дівчата. І з цим погоджуюся: дівчата, жінки у вас привабливі, миловидні. Чув про мелодійність вашої мови.  Я хотів би розмовляти українською. В мене не дуже вдало це виходить, але я пробую. Зате мені приємно, що всі знають нашу мексиканську пісню – Besame mucho. Адже наша мова також дуже мелодійна та гарна. А ось пісня Despacito не мексиканська, але виконується іспанською. Та для нас це вже стара композиція, яка втратила популярність. Та й текст там не дуже, як на мене. Тож мене здивувало, коли я почув її тут. Також чув, що ви зробили багато каверів на «Деспасіто».

– А що тебе ще вразило, здивувало в нашій країні?

– Ставлення до представників ЛГБТ-спільноти. В моїй країні дозволені одностатеві шлюби, але не в усіх штатах. Наприклад, в Мехіко з 2009 року шлюб визначається як вільний союз двох людей без визначення статі чи ґендеру. З того часу одностатевим парам надається право усиновлення, спадкування майна, а також поширення режиму медичного страхування на партнера. Я думаю, що як в Україні, так і в інших країнах людей ЛГБТ-спільноти однакова кількість. Просто в Україні їм доводиться ховатися від суспільного осуду, тож їх не помічають.

– А які тут чув стереотипи про Мексику?

– Деякі вважають, що в Мексиці найбільше наркокартелів у світі. Не знаю, де їх насправді найбільше – в нашій країні чи в іншій. Але ми не вживаємо поголовно наркотики. Взагалі побачити наркозалежного в моїй країні – це швидше рідкість. В українців також є стереотип, що всі мексиканці дуже експресивні, багато жестикулюють. Та це скоріше залежить від особистості, ніж від етнічності. А ось танцювати ми справді вміємо і любимо.

– Також вважається, що в Мексиці вся національна їжа дуже гостра. Чи це так?

– Насправді ми любимо гострі приправи та соуси. Але коли ти замовляєш страву мексиканської кухні, то зазвичай тобі подають до неї два соуси – гострий і негострий. Тож українська кухня для мене в цьому незвична – ви не використовуєте гострих соусів, а я їх полюбляю. Всі знають, що в Мексиці їдять тако – і це гарний стереотип, адже це справді смачна страва.

– Україна – світська країна, де церква відділена від держави. Але водночас деякі православні свята є вихідними днями на державному рівні. А як у Мексиці щодо релігії?

– У моїй країні більшість людей сповідують католицизм. В нас багато релігійних свят. Наприклад, 12 грудня – свято Діви Марії Гваделупської, покровительки нашої країни, це наше національне свято. В Мехіко один з найбільших храмів – базиліка Діви Марії Гваделупської. Це вражаюча і дуже гарна споруда. Сюди приїжджає багато паломників, а щорічно 12 грудня тут збираються мільйони католиків з усього світу. Це дивовижне видовище: мільйони людей співають пісень, вітаючи святу з народженням. Особисто я не релігійна людина. Я вірю в бога, але не молюся, не дотримуюся традицій, не ходжу в католицьку школу. В моїй школі був такий предмет, як вивчення релігії. Тобто школи в нас світські, але є й приватні релігійні заклади. І це чудово, коли ти можеш вибрати, в що ти віриш. Адже коли ти ще мала дитина, батьки покладають на тебе свою релігію, свою віру, хрестять тебе. Мені здається, що краще людина сама буде обирати своє віросповідання, коли стане дорослішою, матиме право вибору.

– В тебе цікаве повне ім’я: Дієго Еміліо Шоліо Фріаз. Наприклад, в Україні людина має ім’я, прізвище та по батькові. А в Мексиці як?

– В мене два імені – Дієго Еміліо та два прізвища – Шоліо Фріаз. Оскільки ім’я Дієго поширене в Мексиці, то для короткого варіанта я використовую більш рідкісне – Еміліо. Щодо прізвищ, то для короткого представлення я називаю прізвище батька – Шоліо, а ось прізвище матері Фріаз – лише в повному імені. Моє прізвище рідкісне, має ацтекські коріння, тож нечасто зустрічається. В нас традиційно людина має два імені, а також носить прізвище матері та батька.

– А якщо ти одружишся та матимеш дітей, то які ж у них тоді прізвища будуть? Невже два імені та чотири прізвища?

– Ні, діти матимуть моє прізвище – Шоліо та прізвище своєї матері. Насправді ти можеш обирати – мати одне ім’я чи два, те ж саме з прізвищем. Але три було б вже забагато. Тож зазвичай мексиканці мають два прізвища та два імені, не більше. Наприклад, у мого брата та батька ім’я Мартін. Але при цьому повне ім’я брата Мартін Рует, а батька – Хосе Мартін. Тож можна так відрізняти тезок за другими іменами.

– Чим тебе зацікавила программа АIESEC і чому обрав саме Україну?

– Перш за все я хотів би подорожувати світом, а програма в цьому добряче допомагає. Також хотів отримати нові враження, досвід, підвищити свої комунікативні навички, розмовну англійську. Тому подав заявку в АIESEC. По-перше, мій батько принципово був за програми цієї організації. Адже у студентські роки був членом цієї молодіжної організації. Також була можливість поїхати в Німеччину чи Тайвань  – там теж був освітній проект. Але Кропивницький запросив мене першим. До того ж мій брат вже їздив по програмі АIESEC в Україну: років 4-5 тому. Не пам’ятаю назву міста, де він жив, але воно на березі моря – здається, в Одеській області. Україна приваблива для туристів, тут багато чудових місць, цікава історія – до того ж тут дешевше, ніж в інших країнах. І це також великий плюс, адже я не маю великих статків на подорожі. Ще був запит від АIESEC в Хорватію, але там потрібен досвід роботи з дітьми-безхатченками, а в мене такого досвіду немає. Тож радий, що потрапив саме сюди: тут привітні люди і мовна школа – саме той формат, який я хотів. Я можу тут допомагати вивчати не лише англійську, а й викладати мою рідну – іспанську. Це моя перша подорож за кордон, та, думаю, не остання.

Ірина ТРЕБУНСЬКИХ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here