1940 року Тарковського прийнято до Спілки радянських письменників.
(Продовження. Початок у №№27, 28)
27 лютого відбулося засідання президії спілки, на якому були присутні О.Фадєєв, Л.Леонов, С.Маршак, М.Погодін, В.Ардов, П.Антокольський, Л.Кассіль, С.Щипачов, В. Шкловський, Г. Шенгелі та інші. Рекомендацію Арсенію Олександровичу давав поет і перекладач, також єлисаветградець за походженням, Марк Тарловський (1902 – 1952).
Він, зокрема, сказав: «Поэт Арсений Александрович Тарковский является одним из немногих мастеров стиха, о котором мне на протяжении последних лет не приходилось слышать противоречивых мнений. Для всех, кто знает работы Тарковского, ясно, что это человек, в руки которого можно с полным спокойствием передать самую сложную, самую ответственную стихотворную работу. Я имею в виду стихотворный перевод. Но Арсений Тарковский — не только мастер стихотворного перевода, он поэт и если бы он не был таковым, то он не был бы и таким значительным переводчиком. Он не известен широко как поэт оригинальный, и это объясняется тем, что он не печатал своих стихотворений. Он их пишет давно, пишет по сей день, и стихи эти, по-моему, замечательные. Он настолько строг к себе как оригинальный поэт, что все, что пишет, не считает нужным печатать…».
Цього ж року Арсеній Олександрович записує в окремий зошит такі рядки:
Стол накрыт на шестерых –
Розы да хрусталь…
А среди гостей моих –
Горе да печаль.
И со мною мой отец,
И со мною брат.
Час проходит. Наконец
У дверей стучат.
Как двенадцать лет назад,
Холодна рука,
И немодные шумят
Синие шелка.
И вино поет из тьмы,
И звенит стекло:
“Как тебя любили мы,
Сколько лет прошло”.
Улыбнется мне отец,
Брат нальет вина,
Даст мне руку без колец,
Скажет мне она:
“Каблучки мои в пыли,
Выцвела коса,
И звучат из-под земли
Наши голоса”.
Вірш, сповнений символіки. Вірш-біль, вірш-спогад…
Чиї ж це «сині шовки» і «рука без кілець»?
Марія Фальц – перше, по-справжньому глибоке кохання поета. Їхні стосунки тривали до початку 1928 року. Ця тема в біографічному і поетичному планах розкривалась мною вже неодноразово. Не буду зупинятись на ній знову.
У цьому вірші є інша загадка: «Стол накрыт на шестерых». Як на мене, тут йдеться про смерть найближчих, дорогих серцю Тарковського, людей. Окрім батька Олександра Карловича і брата Валерія, це дядьки Володимир Ільїн та Олександр Гусєв. Це Юрій Нікітін та Марія Фальц.
Підполковник артилерії, викладач топографії, хімії, фізики і електротехніки кавалерійського училища Олександр Гусєв 1901 року одружився з Ольгою Рачковською, після чого зняв квартиру на Верхньо-Донській вулиці в будинку Фреймана. Одну кімнату тут займала сестра дружини Марія Рачковська. Можливо, саме Гусєв познайомив з нею публіциста, службовця банку, колишнього народовольця Олександра Тарковського, який почав слати сюди листи, записки, квіти, зробивши зрештою письмову пропозицію руки і серця. А вже наступного року підполковник став свідком на їх вінчанні у Покровській церкві на Ковалівці. Цікаво, що свідками з обох сторін були також штаб-ротмістр Г. Беренс, полковник В. Ільїн та лікар Опанас Михалевич.
В архіві Арсенія Олександровича збереглися листи обожнюваного «дяді Саші» з Криму з його малюнками і велика праця про радіохвилі і радіозв’язок. І листи, і робота справляють сильне враження. Цікаво було б сьогодні показати це дослідження фахівцям. І не скажеш про нього краще п’ятнадцятирічного Асіка, який написав привітання до 55-річчя дядечка: «55 лет тому назад, дядя, ты в первый раз увидел свет. 55 лет тому назад начался восход твоей жизни, которую ты впоследствии отдал на служение делу просвещения народа. Имя твое должно стоять рядом с высшими именами, предтечами сверхчеловека, прокладывающими мост для его прохода. И в этом и еще в сознании блага, приносимого тобою народу, высшая награда за громадный, свершенный тобою труд.
13-26 окт. 1922 г. Арсений Тарковский».
У роки світової війни викладач ЄКУ (вже у званні полковника) увійшов до комітету опіки сербських біженців, більше тисячі яких прибули до Єлисаветграда. Його дружина була відповідальною розпорядницею на благодійних спектаклях на користь біженців та сімей запасних. У липні 1917 року О.Гусєв став гласним новообраної міської думи. Олександр Васильович, зокрема, очолював трамвайну комісію, був представником гласних у відносинах з німцями у 1918 р. У жовтні 1919-го у якості члена міської управи він робив доповіді про позашкільну освіту, відкриття школи соломоплетіння, керував комітетом вечірніх технічних курсів, обраним загальними зборами товариства поширення технічної і професійної освіти, головував на засіданнях міськради із позашкільної освіти.
1919 р. до помешкання Гусєвих на розі В. Донської та Олександрівської вулиць (до речі, вони мали ще будинок на Соколовських хуторах), щоб легше долати тяжкі часи, перебралися Тарковські.
Олександр Гусєв помер 20 лютого 1928 року в Зінов’євську. Кілька днів потому газета «Червоний шлях» писала, що його ім’я багато говорить робітникам, педагогам і будівельникам Зінов’євська. У радянський час Олександр Васильович створив і очолив робітничий технікум, брав участь у розробці проекту другої міської електростанції, завідував професійною освітою, організовував робітничі курси, читав лекції в різних установах.
Арсеній Тарковський часто згадував своє дитинство. Особливо, коли йому в житті доводилося тяжко, він пірнав у глибокі теплі води минулого. У липні 1945 року він написав невеличке оповідання «Воробьиная ночь», де є такі рядки: «Дядя Володя вместе с армией Самсонова погиб в Мазурских болотах. До войны дядя Володя давал мне свою шашку, это была моя любимая игрушка, и я был уверен, что он подарит мне ее когда-нибудь, и вот дядю Володю убили, и он утонул в болоте, и последнее, что после его смерти осталось на свете, моя шашка, но и она исчезла, болото поглотило и ее, потому что дядя Володя, должно быть, держал ее в руке, когда его убили. Он стал моим собственным героем, постоянным участником моих игр и сновидений».
Отже, як свідчить сімейний апокриф, полковник Володимир Дмитрович Ільїн, чоловік тітки Асіка Тарковського Віри Карлівни, загинув у вересні 1914 року під час Мазурської битви між російськими і німецькими військами. Підтверджених біографічних відомостей про нього, окрім дитячих спогадів Тарковського, немає. Проте нещодавно я розшукав в Інеті ось що:
«Cписки по старшинству Ее Императорского Величества Государыни Императрицы Александры Федоровны Крымского конного полка на 1914 г.».
Ильин Владимир Дмитриевич.
Род. 1869 ноября 2, правосл, сын ст. советника, урож. Бакинской губ.
Образ.: общее – Бакинское реальное уч-ще. Военное – Николаевское кав. в. у. по 1 разр.
Прохождение службы: ниж.чин с 1888 окт 31, корнет с 1890 авг 10, со старш. с 1889 авг. 10, поручик с 1894 марта 15, со старш. с 1893 авг 10, шт-ротмистр с 1896 марта 15, со старш. с 1901 июля 15, ротмистр с 1910 февр 13, со старш 1905 июня 11.
В кампаниях 1900-1901, 1904-1905гг., был в сражениях, ранен и контужен не был.
Женат, жена правосл, урож. г. Киев. Командир 4 эскадрона с 13 февр. 1910.
Награды: 1904 – орден св. Стан. 3 ст. с мечами и бантом, 1912 – орден св. Анны 3 ст.
Ймовірно, що це саме той «дядя Володя», якого і запам’ятав у дитинстві Асік Тарковський.
Як було вже зазначено, до Миколи Станіславського (vicont Ніколя) доля була прихильною. В останні роки життя він разом з дружиною Тетяною Нікітіною мешкав у Житомирі. Арсеній Тарковський разом зі своєю дружиною приїздив до них гостювати влітку 1970 року. Їхня зустріч відбулася у знаменитій місцині, пов’язаній з іменами Евеліни Ганської та Бальзака, де у Станіславського була дача. Тарковський, не втомлюючись, висловлював захоплення красою природи українського села Тригір’я зі столітніми дубами, скелями над річкою і старовинним монастирем. А у жовтні Миколи Дмитровича не стало. Це дуже вразило Арсенія Тарковського. За спогадами Марини Арсеніївни, саме з того часу він став більше й більше думати про смерть. Він навіть умовив її тоді взяти старовинний перстень, який належав колись його батьку Олександру Карловичу.
Про Миколу Станіславського згадує Володимир Канівець: «Був уже час хрущовської “відлиги”, багато латишів поверталися з ГУЛАГу, приходили до нас в редакцію, розповідали про пережите, документи показували, просили про це написати. Історія однієї жінки мене потрясла, і я написав п’єсу “Спалена повість”. Приїхав до Києва, в Міністерство культури, мені порекомендували Хмельницький театр, де режисер Микола Станіславський взяв її до постановки. Подали п’єсу до цензури, але цензура заборонила».
(Закінчення у наступних номерах).
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
