У культурному та літературному житті нашого краю Антоніна Корінь – помітна постать.
Без неї важко уявити гуртування літераторів, бардів, фестивалі національних товариств, конкурси красного слова для дорослих та дітей, різноманітні відзначення, ювілеї, виставки, видання антологій, а для когось найдорожчим стало щире слово підтримки досвідченої поетеси у ту мить, коли душа тільки входить у храм Слова й культурної круговерті.
Поетеса, перекладач, авторка більше двадцяти книг, громадський діяч, лауреат кількох премій та багатьох відзнак, Антоніна Михайлівна Корінь нині відзначає свій ювілей.
Першим віршем стала колискова для братика
– Пані Антоніно, слово, художня творчість багато років супроводжують вас. А чи пам’ятаєте ту мить, коли у душі народився перший у житті рядок?
– Пам’ятаю. Мені тоді було років шість-сім. Колихала малесенького братика, намагалась приспівувати, так і народилися якісь рядочки. Було там щось на зразок: «Я люблю страну мою…» Тож я вже тоді займалась патріотичним вихованням підростаючого покоління. (Сміється). А якщо серйозно, то вже десь у п’ятому класі у мене з’явився цілий зошит з власними віршами. Я й досі його зберігаю.
– А ви пам’ятаєте, як література, енергетика слова впливали на вас? Які почуття будили? Як ви її сприймали?
– Усе моє життя поруч були книги. Мама ж викладала мову й літературу у школі. А у нашому селі на Чернігівщині не було ні ясел, ні дитячого садка. Трохи гляділа мене бабуся, але десь років із трьох я з мамою ходила до школи. Сиділа на задній парті, часом смішила дітей у класі, але й щось запам’ятовувала. Пізніше любила читати мамі уголос. А вже десь у восьмому класі мені доручали перевіряти зошити учнів. Оцінок, звісно, я не ставила. Це вже робила мама, переглянувши й мою роботу заодно.
«З усього нашого класу тільки моя мрія збулась»
– А що вас найбільше хвилювало у ті роки? Як формувався ваш світогляд, уподобання, вибір майбутнього шляху?
– Найбільше мене хвилювала несправедливість. Ми тоді передплачували багато газет, у тому числі дитячих – «Піонерську правду», «Юний ленінець», і я почала туди дописувати. Та ще й інших дітей долучила до цього. Ми писали, наприклад, у районну газету, що автобус у село не ходить регулярно, хліб вчасно не завозять, кіно не привезли. І це мало резонанс. А часом і допомагало змінити ситуацію.
Та найбільше мені пам’ятається публікація про мого однокласника Валіка, хлопчика, який мені подобався. Він врятував малого, який провалився під лід на річці, коли грали в хокей. Цю замітку опублікувала «Піонерська правда».
Пізніше, вже у старших класах, я з подругою Вірою Погуляй (нині вона заслужений журналіст України) поїхала в Корюківку до бандуриста і майстра музичних інструментів Олександра Корнієвського. Він був репресованим, але тоді ми ще не розуміли що й до чого. Він дуже обережно з нами говорив, все казав, що не хотів би нашкодити нам своїми розповідями. Ми тоді щось написали, але й досі пам’ятаю, що серед перших музичних інструментів, які зробив Олександр Корнієвський, була скрипка для тоді ще юного артиста Марка Кропивницького. Отакі парадокси долі.
– Але ж ви не стали професійним журналістом.
– Тоді від вступників на журфак вимагали два роки стажу, а його у мене не було, хоча я мала рекомендації з редакції районки. Тож вступила до бібліотечного інституту, який теж був мені дуже близьким по духу. І не жалкую, бо у ті часи партійної журналістики мені навряд чи вдалося б зберегти простір власної свободи, який дуже важливий для мене. Натомість я постійно друкуюсь у багатьох і багатьох газетах, журналах, займаюсь тим, що мені подобається і що люблю.
Пригадую, у школі ми писали твір – хто ким мріє стати. Тоді були популярні професії геолога, космонавта. Я одна з класу написала, що хочу бути журналістом і письменником. І, як не дивно, з усього класу тільки у мене та дитяча мрія збулась… У моїй долі щасливо співпали диплом, професія і хобі.
«Графоманія не така вже й погана річ…»
– У нашому краї вас ще знають як засновника і ведучу кількох творчих клубів. Люди пам’ятають теплі, пізнавальні чи зворушливі засідання «Жмені», «Євшана»…
– Був ще «Женьшень» – для творчих пенсіонерів. «Жменя» протрималася десять років, «Євшан» – 20.
– Багато з тих, хто приходив на засідання цих клубів, заряджені творчими амбіціями, але тільки деякі мають пристойний рівень. Як вам вдавалося підтримувати між ними баланс спілкування і зацікавленості?
– Я не така видатна, щоб вважати себе наставником, намагаюся спілкуватися з людьми на рівних. Рідко таке було, щоб я відмовлялась комусь редагувати рукопис, може, навіть не поставлю своє прізвище, але ж посприяю людині, якій так потрібен творчий ріст, відчуття самореалізації. Творчість – це дуже позитивна риса, у якій би формі вона не проявлялась. І у цьому контексті я б не сказала, що графоманія така вже погана річ…
Творчій, а особливо пишучій людині просто необхідне відповідне середовище. У ньому вона отримує можливість зростати швидше й досконаліше, ніж наодинці. Є у нас у Петрівському районі непоганий поет Григорій Ліщенюк. Він єгер і живе далеко від літературних тусовок. Але, я думаю, його вірші набули б глибшого, серйознішого звучання, якби він мав творче оточення. Адже це обмін знаннями, враженнями від прочитаного, критичні зауваження і поради.
Тому я й доклала немало зусиль, аби створити літературно-мистецьке середовище у Долинській, де зустріла напрочуд багато талановитих людей. Кожен з них особистість, а разом вони – це вже явище для краю. Так само я бачу зараз великий потенціал у Новоукраїнському районі. Талановитих людей треба помічати, згуртовувати, підтримувати.
«У болгарах мені імпонує оптимізм і прагнення зберегти себе»
– Сьогодні діяльність болгарського національно-культурного товариства вже важко уявити без вас. Що вас привело туди?
– Мабуть, те, що я постійно прагну до чогось нового. Якось захопилась перекладами з російської, білоруської. Для поета це відкриває нові обшири, допомагає відчути й зрозуміти, як інший народ осмислює відомі теми. Познайомилась з антологією класичної болгарської поезії. Вона мені дуже сподобалась прагненням зберегти себе, свою культурну неповторність і у той же час на відміну від нас, українців, які у віршах багато плачуть, сумують, оптимізмом, мажорністю. Пізніше з допомогою свого колеги Олександра Кердіваренка взялася й за сучасну поезію. Замахнулася відразу на поета-академіка Матея Шопкіна.
Поступово познайомилась ближче з болгарським культурним товариством і зустріла там багато обдарованих, непересічних людей. І тепер я не уявляю свого життя без спілкування з ними, без наших спільних проектів, мандрівок.
А які несподівані зустрічі це дарує! Ще у 1992 році мені до рук потрапила збірка перекладів Захарі Іванова. Вона мені дуже припала до душі точністю слова, відчуттям не лише смислу, а й загальної енергетики твору. Я написала відгук на цю збірку, і він був опублікований у тодішній «Кіровоградській правді». Уявіть собі моє здивування і радість, коли я зустріла Захарі Іванова на цьогорічному Шевченківському святі у Вінниці.
А поїздка у Варну? Це місто кілька разів виборювало звання столиці культури в Європі. За чотири дні фестивалю там відбулося 258 культурних заходів! Мені дуже подобається, що останнім часом і у нашому місті помітно побільшало культурних ініціатив, майданчиків для різноманітних заходів.
Є вже у мене підготовлена збірка перекладів латиноамериканських поетів. Там здебільшого твори патріотичного звучання. Вони були б доречні у наш напружений час. Але поки немає коштів на видання. Взялася я й за вірменську поезію. Зараз перекладаю Ованеса Туманяна. Тож у мене попереду багато цікавих зустрічей!
І скрізь мені щастить потрапляти на людей, з якими маю спільні душевні радари.
Розмову вела Світлана ОРЕЛ,
Фото Ігоря Демчука