«ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА… УСПІШНО МОГЛА Б ЗАХИСТИТИ СЕБЕ ВІД ОКУПАНТІВ»

6 листопада 1968 року  слідчий КДБ  підписав постанову про притягнення у якості звинуваченого доцента кафедри фізики, кандидата фізико-математичних наук викладача Кіровоградського педуніверситету Георгія Дубовова.

Арештові передували два обшуки  у квартирі, один на робочому місці. Як доказ його вини були вилучені авторучки, олівець, флакон з чорнилом, зошити в лінійку з різними записами, п’ять листків паперу, обкладинка від зошита жовтого кольору із зображенням робітника із прапором в руках… Усі звинувачення Дубовов відкидав і ні в чому не признавався.

Таємничий лист

Коли з пошти на канцелярію заводу “Червона зірка” прийшов як неправильно оформлений уже відкритий лист із розмашистою адресою “Москва, посольство Чехословаччини”, там дуже здивувалися. А коли прочитали ті п’ять аркушів, написаних простим олівцем, то просто перелякались. Хто насмілився написати такого листа? Зворотна адреса (канцелярія заводу) була вказана точно, але підпис під листом “старий комуніст” не додав ясності. І на заводі вчинили так, як мала вчинити на той час кожна вишколена на догмах комуністичної ідеології людина, — передали лист в КДБ. Там відразу порушили кримінальну справу. Як саме слідчі вираховували ймовірного автора листа, із архівної справи 12744 дізнатися неможливо. Є там тільки запит в редакцію “Кіровоградської правди”, в якому вимагається направити лист Георгія Дубовова, якого той надсилав до редакції, у КДБ. І вже через тиждень-два слідчий запропонував Георгію Олексійовичу “…выдать записи антисоветского содержания и орудия их исполнения”. Ніяких записів у нього не було. Їх і не знайшли. Але експертиза почерків підтвердила, що лист нібито писав Дубовов.

Що ж саме було в тому листі? Звертався автор до Президента, уряду, ЦК Компартії, ЦК партій, що входять до національного фронту, всіх патріотичних організацій, усіх патріотів Чехословаччини. У ньому гаряче підтримувався курс, взятий країною на демократизацію життя, такий курс автор називає “справжнім шляхом основоположників наукового комунізму, який прийнятий для більшості”. Боротьбу чехословацького народу “…за суверенітет, за право розпоряджатись самим собою, своєю долею” “старий комуніст” ділить на два періоди — доокупаційний і окупаційний. У доокупаційному, на думку автора, слід було врахувати уроки розгрому угорської революції 1956 року і підготувати підпілля, матеріальні ресурси та армію до можливої окупації. «Досвід блискучого спротиву маленької Фінляндії радянській окупації у 1939 році показує, що індустріальна Чехословаччина при величезному патріотичному піднесенні народу успішно могла б захистити себе від окупантів, — пише автор. – Але зараз, коли втраченого не повернути, слід діяти рішуче і наступально». Він радить чехословацьким патріотам налагодити роботу підпілля, зробити вигляд, ніби працюють “…в советском духе”, а насправді вести широкомасштабну роз’яснювальну роботу серед населення і в армії, зокрема в окупаційній. “Треба зробити шлях чехословацьких демократичних перемін дорогим і близьким більшості солдатів і офіцерів окупаційної армії”, — радить “старий комуніст”. Він всерйоз сподівається, що місцевим пропагандистам вдасться буквально морально розкласти частини Червоної армії, введені до Чехословаччини, у зв’язку з тим, що на своїй Батьківщині вони не мають повної інформації, а свіжий вітер демократизації може змінити їхній світогляд.

Незважаючи на те, що лист фактично не дійшов до адресатів, КДБ поставився до нього з усією серйозністю. У протоколах вилучень, допитів листові надається такого значення, що мимоволі він постає як велика загроза, страшна диверсія, щось рівнозначне невеличкій “Аль-Каїді”. І коли в матеріалах справи знаходиш  неакуратно вирвані з учнівського зошита листки (слідчі недарма вхопилися за цей нюанс), написані простим олівцем некаліграфічним, хоча розбірливим почерком, розумієш, як боялася та система вільного висловлення думки, самостійності мислення, відходу від нав’язаних (випечених гарячим залізом у свідомості кількох поколінь!) догм.

По справі проходять 18 свідків. Зроблено близько десятка експертиз. І все для того, щоб довести авторство (лексико-стилістичну експертизу проводили наукові працівники інституту мовознавства АН УРСР, вона дала позитивний результат) та те, що листки для написання крамольного листа Георгій Олексійович виривав саме із того вилученого  у нього зошита із жовтою обкладинкою. Криміналістична експертиза підтвердила схожість почерків Дубовова і автора листа. Експертиза авторучок, знайдених у науковця, нічого не дала. Так само безрезультатною виявилась і хімічна експертиза чорнила, яким підписано конверт. Але усі ці нестиковки та рішуча відмова Георгія Олексійовича від авторства не завадили слідчим КДБ досить швидко (за два місяці) провадити справу, тим більше, що вони знайшли, у чому звинуватити науковця Кіровоградського педінституту, додатково.

“У наших Голубинках Дубововы проживали…”

У Кіровоград  Георгій Олексійович з дружиною приїхав у 1947 році. Перед тим, як він знайшов прихисток і, очевидно, улюблену роботу в нашому місті, жив у Саратовській області, у Краснодарському краї, у Молдові (недалеко від Кишинева). Ці метання, як виявилося, пояснювались просто: навесні 1943 року після кількамісячного арешту за те, що перебував на окупованій території, він одержав настійливу рекомендацію “выехать в отдаленные районы СССР”. Таким “районом”, де більше 20 років він мав відносний спокій і професійну реалізацію, став Кіровоград. Чому ж опинився тоді молодий і, здається, повний сил Дубовов у окупації?

Відповідь знову ж досить проста — через хворобу. Георгій Олексійович народився на хуторі Голубинському Волгоградської області. Його батько був начальником місцевої пошти. Георгій вчився у технікумі, потім вступив до Саратовського університету. Після закінчення працював у Саратовському медінституті, де у 1938-39 роках став кандидатом, а потім і членом Компартії. Але навесні 41-го серйозно захворів, написав заяву на кількамісячну відпустку і поїхав до батьків лікуватись. Там його й застала війна, а незабаром — окупація. Німці призначили Олексія Дубовова (батька) старостою села (через 27 років після того син переконуватиме слідчих, що відмова означала б знищення всієї родини). Найбільшою крамолою, яку вдалося відкопати слідчим, допитавши кількох односельців Дубовових та отримавши відповідь на свій запит із сільської ради, була фраза, нібити мовлена Георгієм у приватній бесіді, що у випадку падіння Сталінграда Росія буде підкорена.

Коли наступ червоних набрав розмаху і нацисти почали тікати, сільський староста подався разом з ними на Захід, а син провів його до сусіднього хутора  і… повернувся додому. Чи був у нього намір податися у світи разом з батьком? І чи завадив випадок чи переважило розуміння, що має жити на рідній землі (врешті-таки довелося шукати притулку на чужині)? Хтозна. Але  червоноармійці до колишнього (вони трактували тільки так) комуніста поставились вороже. Якийсь офіцер забрав у нього партійний квиток і оголосив, що відтепер він не комуніст, а зрадник. І тільки у 1968-му від слідчих КДБ Георгій Олексійович дізнався, що він виключений з партії політвідділом 21-ї армії Сталінградського фронту. А тоді, в 43-му, ніяких засідань політвідділу не було, а був арешт. Після звільнення (у тому ж році) і після мандрів по “отдаленных районах СССР” залишилося розуміння, що цю сторінку біографії треба  якомога краще приховувати, нікому не розповідати про своє перебування в партії, і, зрозуміло, залишився страх. Аж настільки, що навіть дружина не знала правди (це він зауважив на одному з допитів) про його минуле.

У Кіровограді нарешті настав відносний спокій. Склалися більш-менш сприятливі умови для розкриття його наукових здібностей. Викладав теоретичну і загальну фізику, електротехніку і радіотехніку, через десять років викладацької роботи став завідувати кафедрою фізики, підготував кандидатську дисертацію, у 1964-му призначений виконуючим обов’язки завідуючого кафедрою загальнотехнічних дисциплін. Керував науковими роботами студентів, організував в інституті три навчальні лабораторії, займався теоретичними і практичними дослідженнями.«Он не достоин звания советского ученого…»

Суд відбувся у січні 1969 року. І під час слідства, і під час суду Георгій Дубовов  відмовлявся від авторства крамольного листа, хоча й визнавав, що лист має антирадянське спрямування. Він заявляв, що автор хоч і допустився громадянської помилки, все ж захищав демократію. Така позиція, очевидно, була продиктована науковим складом його розуму, який не допускав, що суд може всерйоз сприйняти не достатньо переконливі (як на нього) докази слідчих. Він наполягав, щоб суд додатково допитав лікаря-невропатолога щодо того, як впливає спазм писання, яким він страждав, на почерк людини, що відмовилося робити слідство, а також просив дати закінчити йому наукові роботи. Дубовова зламав занадто суворий вирок обласного суду (для таких справ це була перша інстанція), якого він не чекав, — шість років позбавлення волі у виправно-трудових таборах посиленого режиму, п’ять років заслання, заборона займатися викладацькою діяльністю на п’ять років і клопотатися перед ВАК про позбавлення його вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук. Він зрозумів, що у його віці (а було йому тоді 56 років) — це кінець всього. І роботі над винаходом приладу типу фотоелемента та над навчальним посібником з радіоелектроніки (про що напише у касаційній скарзі) теж. І лише у цій скарзі він признається, що таки писав того листа, “…потрапивши у пастку буржуазної агітації”.  Для того, щоб рішення суду було м’якшим, Георгій Дубовов, очевидно, не без підказки своїх “опікунів” в правоохоронних органах напише вибачального листа колективові, який зачитають на загальних зборах інституту.

***

Багато сказано про той час — який він був суворий, яку викривлену інформацію отримували люди, що багато чого не розуміли і давали оцінку всьому лише через призму примітивних догм. Усе це так. Але той протокол без сорому читати неможливо. Усе-таки чоловік 21 рік працював поруч. Нехай він навіть був поганим товаришем. Але про це й не йдеться. “Он не достоин носить звание советского ученого” та “21 год среди нас была сумка с ядом” — це одні з найм’якших висловлювань. Такий протокол — одне з найсильніших звинувачень  епосі, яка страхом і необхідністю говорити такі слова (і навіть думати так)  морально принижувала людину. До того ж учасники тих зборів — люди з вищою освітою, багато з них мали учені ступені, фактично представляли еліту нації. Прочитавши такий протокол, розумієш, чому нам сьогодні так важко розібратися, власне, з собою, розставити все на свої місця і йти вперед — такий дурман  швидко не проходить.

Рішення зборів було одностайним — ніякого взяття на поруки, ніякого помилування. Але судова колегія з карних справ за моральні муки покаяння таки трохи пом’якшила вирок — строк у ВТТ посиленого режиму замінила на ВТТ суворого режиму. Де відбував його Георгій Олексійович — невідомо. Невідомо також, чи повернувся він після відбуття покарання до Кіровограда чи ні.

У 1985 році його дружина Анастасія Костянтинівна виписана з адреси, де проживала,  як померла. Дітей у них не було. У серпні 91-го, коли Георгія Дубовова реабілітували, у картці зазначили, що померли вони з дружиною у різні роки…

Світлана ОРЕЛ

Напишіть відгук