«Я ПЕВНИМ ЧИНОМ ФАТАЛІСТ»

Пропонуємо бесіду нашого кореспондента з ректором Центральноукраїнського державного педагогічного університету, доктором філологічних наук Олегом Семенюком.

– Почнемо з витоків. Розкажіть, будь ласка, де, в якій сім’ї ви народилися, в якій атмосфері росли?

– Я народився в Кіровограді. Батьки мешкали по вулиці Шевченка, 12. Це була стара будівля, споруджена ще 1905 року. Нині її вже немає. Батько був робітником, мама також. Половина моїх родичів з її боку з Канежа Новомиргородського району. По лінії батька усі – корінні єлисаветградці. Прадід працював на заводі Ельворті, зараз би сказали начальником маркетингового відділу. Він один утримував сім’ю, де було семеро дітей – один син і шестеро дівчат. Моя бабуся Серафима була найменшою. Отже, у тій квартирі на дві кімнати жили ми вшістьох.

Навчатися я почав у восьмій школі. Маленька така, автохтонна школа. Зі своїми традиціями, з досить серйозним педагогічним колективом.

Я пам’ятаю і свою першу вчительку Анну Кузьмівну, і завуча Марію Іванівну, і багатьох інших вчителів. У восьмому класі я став секретарем комсомольської організації школи.

Але і двір був досить цікавий, колоритний. Це про те, як середовище впливає на розвиток дитини. Управдомом був Самуїл Маркович. Поряд жили актори музично-драматичного театру, працівники філармонії, міського управління комунального господарства, міського управління освіти. Наприклад, у Вови Кашкурцева тато був тренером з великого тенісу на стадіоні «Піонер». У двір вийдеш, збирається п’ять хлопців, і всі приблизно одного віку. І коли ми роз’їхалися, то ще тривалий час підтримували зв’язки.

– Отже, ви закінчили восьму школу…

– І перейшов в одинадцяту. На той час принцип навчання за районом, тобто за місцем проживання, був досить серйозним. А ще ми переходили у школи за напрямками: хто тяжів до точних наук і хотів бути інженером чи пілотом, йшов у тридцять четверту, яка мала фізико-математичний напрямок. З нашого класу сюди перейшло п’ятеро. Шестеро – в одинадцяту, вона мала гуманітарний напрямок з поглибленим вивченням іноземної мови. А півкласу пішли навчатися у технікуми, зокрема й машинобудівний, де вже опановували верстати з ЧПУ, що було теж досить престижно.

Ми з четвертого класу щороку здавали іспити. В мене й досі зберігаються білети з відповідями з географії за шостий клас.

– То ваша схильність до гуманітарних наук, а точніше до філології, в який час виявила себе?

– Як я зараз пояснюю студентам, схильність до тієї чи іншої науки проявляється опосередковано і не завжди у твоїй професії.

Я дуже любив читати. Бібліотека Гайдара – практично напроти нашого дому. Мій дядя Микола, коли ще був неодружений і працював у «Молодому комунарі» журналістом, був у нас із братом «нянею». Він повів і записав мене у цю бібліотеку, коли мені було п’ять чи шість років. Я донині пам’ятаю запах читального залу і як ми зайвий раз боялися поворухнутися. А ще – пропустити термін здавання книжок. Непогана бібліотека була і вдома. Тому вже у шість років я почав читати «Діти капітана Гранта». Так, я любив читати і писати. Але не збирався стати філологом, а тим більше вчителем. З першого по четвертий клас я займався в ракетомодельному гуртку в Палаці піонерів і став навіть призером області.

– Якою ж була ваша мрія?

– Якщо не брати до уваги професію космонавта, то десь з восьмого класу почав більш-менш серйозно задумуватися над вибором професії. Хотів стати дипломатом, тому що добре вивчав англійську і був політично активним. Потім зрозумів, що тяжію до журналістики. Вважаю, на це вплинув Микола Петрович Семенюк. На той час я вже мав якісь публікації у місцевих газетах. Остаточно визначився у десятому класі й почав готуватися до вступу у Львівське вище військово-політичне училище на військового журналіста. Подав заяву на облвійськкомат, пройшов комісію, і після випускних іспитів поїхав до Львова.

– Чому ж вона не здійснилася? Що завадило?

– За тією системою на спеціальність «військовий журналіст» треба було набрати 25 курсантів. На цей рахунок якраз вистачало дітей полковників і генералів. Зате культпросвітніх працівників треба було триста. Заяв було мало, тому мене одразу перекинули туди і наказали: «Будеш начальником клубу». Я почав писати рапорти, бо не хотів бути «начальником клубу», але здавав іспити і на журналістику, і на культпросвіт. До речі, коли писав вступний твір, то в обох випадках у мене був практично той самий текст. Але у першому випадку мені поставили «3», а у другому – «5». Жили ми на Яворівському полігоні. Якось приїхав начальник училища. Вишикували усіх, хто написав такі рапорти, і він за допомогою «простых русских слов» пояснив, де і як він нас бачив і якщо ми будемо дуже розумними, то одразу підемо в армію у найліпші «курортні» місця. Але мені не було ще 18 років, щоб приймати присягу. За день до наказу до зарахування мій рапорт все ж задовольнили.

– Таким чином ви повернулися до рідного міста. І далі був наш педінститут імені Пушкіна?..

– Так, я прийшов у педінститут і подав заяву на філологічний факультет. (А конкурс у педінститут тоді був як у театральний: по шість-сім осіб на місце). Однак з метою провчитися рік, а потім перевестися у Львівське училище. Пройшов рік, і я вже нікуди не хотів переходити. По-перше, було цікаво. По-друге, я розумів, що в армію можу піти і після четвертого курсу. На той час на філфаці в інституті була дуже сильна викладацька когорта: два доктори наук Жанна Соколовська і Микола Рудяков, кандидати наук Ігор Долганов, Федор Прокаєв, Лідія Показєєва та інші.

Було не сумно: лекції, семінари, будівельні загони, піонерська практика…

Я певним чином фаталіст. Якщо доля так виводить, значить так треба.

– До армії вас призвали вже після закінчення педінституту. Де ви служили?

– У складі Центральної групи радянських військ у Чехословаччині. Там на той час видавалася газета «Советский солдат», куди я надсилав свої дописи. Навіть подавав рапорти, щоб потім залишитись і працювати в цій редакції. Але у них був обмежений штат, і мені нічого не запропонували. Проте я не дуже переживав. Починалася перебудова, про армію почали писати те, чого ми раніше не знали й не підозрювали. До того ж, коли ти бачиш армію зсередини… Хоча я служив в елітних військах, бачив все, що робиться поруч. Якщо за кордоном був такий легкий «бардак», я уявляв, що могло бути в Союзі. Але, попри все, армія відкоригувала частину життя.

– Ви повернулися на батьківщину, на той час ще Радянський Союз. Розпочався період перебудови. Як це позначилося на вашому житті?

– Було якесь подвійне відчуття. Коли я повернувся з армії, у школі проходила реформа Черненка. Хоча мене одразу запросили на роботу в інститут, я підрахував, що зарплата вчителя перевищує ставку викладача.  До армії я пропрацював півтора місяця в одинадцятій школі, тому і повернувся туди. До речі, її директор Микола Колєснік завжди збирав своїх: 60 відсотків його вчителів то були випускники цієї школи. За кілька років туди прийшли майже 40 молодих учителів. У школі я мав майже 200 карбованців. Плюс до цього, коли я прийшов, такі поважні вчителі, як, наприклад, Софія Григорівна Вайсбурд, беруть лікарняний, і ти усіх по черзі підмінюєш. В результаті я інколи отримував понад 300 карбованців. Перші рік-півтора усе було досить пристойно. Було цікаво працювати. Почали зникати обмеження. Ми перестали зважати на рекомендації райкому партії та райкому комсомолу. Зникав жорсткий ідеологічний контроль. З’явилися варіації програм, з’явилися нові підручники, взагалі багато нової літератури. Ми закуповували  багато платівок – і не лише з класичною музикою. А ще мені доручили вести новий предмет «Етика і психологія сімейного життя», хоча я ще не був одружений. З’явилися нові газети, журнали. Загалом відчувалося, що ми стоїмо на порозі якогось нового життя. А з 1991 року це нове життя повернулося ще й матеріальним боком. З одного боку, була можливість більше заробити. Наприклад, всі, хто знався на інформатиці або на перекладах, потрапляли на престижну роботу. Тобто, з одного боку, частина вчителів пішли у бізнес, у банки чи кооперативи. А з іншого – як тільки пішла інфляція та гіперінфляція, вчителі стали заручниками такої ситуації, коли по півроку треба було терпіти, доки видадуть зарплату. Коли я перейшов в інститут, там вісім місяців не було заробітної плати.

– А як це позначилося на суспільстві, зокрема на формуванні майбутнього потенціалу нової української інтелігенції?

– Ці два роки вимили великий людський і професійний потенціал. Тих, хто був більш-менш ефективний та міг би свою ефективність доводити у професії, наприклад, у школі. Але їм довелося або торгувати на ринку, або йти у серйозний бізнес, багато виїхали за кордон.

– Що можете пригадати ще з тих часів?

– У нас був трудовий табір у Розумівці. Тоді проходив перший з’їзд рад, це 89-й рік. У неділю ми, учителі й учні, пішли допомагати колгоспникам. Стоїть радіоприймач, ми слухаємо, як виступають Сахаров, Єльцин, Горбачов… Після ми не могли заспокоїтись і до другої години ночі все це обговорювали. Це був дуже цікавий період. Це був підйом самосвідомості, люди зрозуміли, що можна будувати життя по-іншому. Було багато сподівань. Вони частково вирішилися. Але були й такі речі, які не могли бути вирішені одразу у такий короткий період. Отже, як почали з 1990 року шукати рецепти економічного ладу, так і донині шукаємо. Хоча багато хто їх для себе вже знайшов.

– Що ж вас привело згодом у педінститут? Хто спрямував вас на наукову роботу?

– Ще студентом я писав дипломну роботу у професора Володимира Манакіна. І ще тоді він пропонував зайнятися науковою діяльністю. Після двох років роботи у школі я зрозумів, що дійшов до якогось свого максимуму. І тоді здав кандидатський мінімум у Києві та Одесі. У 1990 році в нашому інституті відкрили нову кафедру практичного курсу російської та української мов. Її очолив Володимир Миколайович. Я перейшов до нього, визначився з темою і почав писати дисертацію. Причому потрапити в аспірантуру у мене тоді не вийшло – було досить важко отримати державне місце. Тому я писав як пошукувач. За два роки написав і захистив дисертацію в університеті імені Мечникова. Тоді головою спецради був відомий український мовознавець Юрій Карпенко. Він мене консультував і супроводжував дисертацію. У цьому мені насправді поталанило.

– Як, на вашу думку, протягом усіх цих років змінюється контингент студентів?

– Це як порівнювати полиці магазинів: раніше було більше натурального, але менше всього; зараз багато всього, але менше натурального. Тобто студенти змінюються зі зміною суспільства й пріоритетів. Коли я навчався і до цього, основне завдання студентів було записувати лекції та сидіти у бібліотеці й вишукувати матеріал за темою, яку давали викладачі. Тоді були тільки ці два джерела інформації. Нині ж маємо дуже багато джерел. Діти йдуть в університет, відкривають Фейсбук чи Гугл, які перетворилися на платформу, де неспеціалісти розповідають спеціалістам, як мали б працювати фахівці. На цьому тлі я скажу, що студенти не стають гіршими чи кращими, вони стають іншими.

У багатьох досить пристойна база знань, але вона не класична, не академічна. Вона спорадична. І для того, щоб знайти якусь статтю, їм не треба йти у бібліотеку. Бібліотека у нас, як і у багатьох інших університетах, здебільшого пустує. Вона заповнюється лише перед сесією або коли треба щось серйозне писати, особливо після того, як ввели програму антиплагіат. Оця ефемерна можливість знайти якусь інформацію в Інеті, вона, з одного боку, не стимулює студентів постійно навчатися, щоб сформувати якийсь прошарок знань, а з іншого – видає ефект псевдоосвіти. Викладачам старої школи важко, тому що постійно змінюються програми, а головне – знову ж таки впевненість студента, що ти можеш у будь-який момент зазирнути у Вікіпедію, не призводить до запам’ятовування.

– Тож чи не занепадає нині у молоді потяг до вищої освіти?

– Ні, цей потяг зберігається. В сучасному суспільстві, скільки б ми не нарікали і сумнівалися, більшість населення буде тяжіти до отримання вищої освіти. Тому що це важливий фактор соціальної ідентифікації. Особливо в європейських державах. А ми прагнемо стати такою державою.

– Якого погляду на методику викладання ви дотримуєтесь?

– Зараз ми, наприклад, говоримо про те, що не треба примушувати студентів читати усі художні тексти і здавати їх. Зараз стоїть завдання, яке було свого часу і в класичній дореволюційній освіті, – дати можливість критично мислити, аналізувати, дискутувати. Треба більше розвивати мовлення, розуміння художнього тексту і культурного контексту.

Якщо професор старої школи намагається застосувати до студентів старі підходи, виникає конфлікт. Бо вони не можуть і не хочуть вчитися так, як він намагається це зробити. Є вже доволі багато університетів, куди студенти приходять із смартфонами чи планшетами і записують лекції. Дуже багато студентів користується відеолекціями будь-якого університету світу, якщо володіють іноземними мовами. Отже, викладач має розуміти, що його будуть порівнювати з викладачами інших університетів.

– Ви допускаєте, що можна взагалі перейти на дистанційне навчання?

– Ні. Таке навчання – це можливість перевірити знання і набути певну кваліфікацію. Коли ми говоримо про навчання у людському вимірі, найголовніше – це безпосереднє спілкування на рівні наставник – студент. Я, наприклад, не пам’ятаю багато з того, що вчив. Але я пам’ятаю викладача, розмови з ним, його енергетику, його шарм. Тому що викладач може вплинути на тебе так, що ти полюбиш його предмет, захопишся ним.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Напишіть відгук