«ВОСКРЕСІННЯ» — ЦЕ ТАЄМНИЦЯ…

Під час другого Всеукраїнського мистецького фестивалю «Кропивницький-2018» наш кореспондент мав бесіду з директором і художнім керівником Львівського театру «Воскресіння», заслуженим діячем мистецтв України Ярославом Федоришиним.

– Де ви народилися, пане Ярославе?

– На лісоповалі. В Хабаровському краї. Я ж дитина “ворогів” народу.

– З якого віку ви себе пам’ятаєте?

– Напевно, з чотирьох років. Пам’ятаю, як батько поїхав в Україну, його відпустили на якийсь місяць, і привіз валізу яблук, бо у нас там не було ніяких фруктів. Дорога була дуже довга, і вони майже згнили. Але ми їх їли, оту коричневу жижу, як повидло. Ще пам’ятаю, як нас, дітей, коли ми рубали на лісоповалі тріски для багаття, зніс і повалив з ніг перший у тих краях гвинтокрил. Пам’ятаю і величезного ведмедя, і різні ягоди, й деякі інші речі. А коли мені було шість з половиною років, нам дозволили повернутися в Україну.

– Коли ж це сталося?

– Моя родина перебувала у засланні з 1947 по 1961 рік. Тато з мамою там і одружилися. Мама моя з Львівської області, тато – з Івано-Франківської. Коли їх вислали, мамі було 16 років, батькові – 19. А повернулися ми звідти у село Надія Долинського району Івано-Франківської області. Там я закінчив школу і поїхав вступати у Харківський інститут мистецтв.

– Шлях до мистецтва… Як він складався? Чому ви обрали саме цей інститут?

– Тому що театр в мені жив з дитинства. Мої батьки були аматорами сцени ще в Сибіру. Вони часто ставили вистави, співали, займалися в художній самодіяльності, пізніше співали у церковному хорі. Тому що на останніх роках навчання у школі я познайомився з деякими людьми, які мені дуже багато розповіли про Леся Курбаса. І я поїхав складати іспити у Харківський інститут. Хоча всі говорили про Київський. Зате у Харкові мене вчили учні Леся Курбаса Лесь Іванович Сердюк, Роман  Черкашин, його дружина Юлія Фоміна.

– Під час навчання ви якось вирізнялися з-поміж інших студентів? Можливо, вже тоді впроваджували якісь модернові форми?

– Ні. Я закінчував акторський факультет. Потім ще рік навчався на режисерському у талановитого Івана Цвєткова. Згодом вчився у ГІТІСі, в Анатолія Васильовича Ефроса. Там на той час викладали Роза Абрамівна Сирота, Михаїл Іванович Туманішвілі, Йосип Райхельгауз, Борис Морозов. Не знаю, чи я вирізнявся… Мене відрізняли. Тому що за мною повсякчас слідкувало КДБ. І увесь час кудись викликали та питали усяку нісенітницю. І це тривало до 1986 року.

– Як ви оцінюєте сучасне українське театральне мистецтво?

– Вважаю, що зараз українського театру для решти світу практично не існує. Це мої спостереження. Під час гастролей ми побували у 34 країнах світу, і там ніхто не знає, що таке український театр. Взагалі не знають. Це, звичайно, прикро. Тому що попри все український театр є, яким би він не виглядав. Він є і був завжди. Але нам усім треба розуміти, що більшість світової спільноти його не чує, не бачить, не оцінює.

Щодо моїх оцінок… Гадаю, що особливо нині процвітає постмодерністський напрямок, характерний для незалежного, вільного, або «брутального», як я називаю, театру. Усі вважають, що вони усі – генії, але це неправда. Тому що театр завжди мав і має свою культуру. В Європі є потужніші вистави, не можу сказати театри, бо у кожній країні багато театрів, але у кожному знайдеш одну-дві вистави дуже хороші дуже відомих режисерів. Та як би там не було, наш Андрій Жолдак зайняв свою нішу в європейському театрі. Спочатку своїми модерновими епатажними виставами. Але нині він робить класні класичні вистави, далекі від того, що він робив, наприклад, 15-20 років тому.

– Тож якими мають бути складові сучасного театрального мистецтва?

– Перш за все треба розуміти, що театр – це візуальне мистецтво, яке створює актор. Його організм – це його матеріал. Зрозуміло, що актор має бути особистістю. Інакше за ним не цікаво спостерігати. Якщо таких особистостей немає, то все пропадає. По-друге, в театрі має бути хороший режисер, який уміє спланувати атмосферу, енергетичну взаємодію між людьми та енергетичні потоки у виставі. Тому що окрім діалогу (так, він важливий, але не первинний) в театрі є багато інших засобів зображення й передачі матеріалу. Мене цікавить саме такий театр. Тільки тоді, коли в тобі залишається якась його частка і дає тобі можливість подумати, поміркувати, тоді я бачу справжній театр. Лише розповідальні історії мене як режисера не цікавлять. Мене цікавить більше концепція, побудова образів, що звернені до совісті, людської душі, Землі і Неба. Саме в таких параметрах ми намагаємося працювати з театром «Воскресіння».

– «Воскресіння» – це образ, символ чи процес?

– Це – таємниця. Так само, як є таємницею воскресіння Христа. Так завжди має бути таємниця на сцені. А не так, коли ви приходите у театр і вже за дві хвилини знаєте, що і як буде у виставі. Ось якраз оця таємниця вибудовується режисером, і вона має триматися до останнього моменту вистави. Така таємниця породжує віру, віру суто театральну. Вона отримується не з дипломом. Вона напрацьовується роками, тренінгами, спілкуванням тощо.

– З чого починався ваш театр? З якої ідеї?

– З ідеї нового театру, нової його концепції. Ми назвалися духовним театром. І нас спочатку вважали релігійним театром. Але ми хотіли ставити класику засобами експерименту. І саме ту класику – українську і зарубіжну, якої український глядач не бачив. Ми намагалися робити це абсолютно не стандартно, а в піку академічному театру, який існував у радянські часи.

– Чому ви взялися за вуличні вистави?

– Вулична вистава – не просто перенесення дійства зі сцени. Це інше бачення, інше сприйняття. Тут треба грати так, щоб і зрозуміло було, і щоб глядач не втомився годину стояти на вулиці. Я спробував поєднати драматизм акторської майстерності із вуличною атмосферою, де є простір для експерименту.

– У якості зображувально-виразних засобів ви часто використовуєте елементи театру дель арте, театру тіней, театру вогнів та інших національних театральних шкіл і напрямків. Це тому що…

– Тому що нам важливий саме асоціативний театр. Бо асоціація завжди дає людині можливість думати. І ми нічого не розшифровуємо до кінця. Тому що, як я вже казав, кожна таємниця має бути розгадана глядачем. Або взагалі не розгадана, просто залишаючи свій вплив на підсвідомість. І це дуже важливо.

– Як ви поводетися під час репетицій? Як диктатор чи як старший товариш і наставник?

– Не можу сказати, що я диктатор. Але настійливо прошу, щоб актори виконували ті завдання, які ставлю. Я намагаюся працювати через актора. І я вітаю, коли він знаходить цікаву імпровізацію. Але у заданій темі і у заданих обставинах. Для того, щоб актор зрозумів до кінця, як і що має відбуватися, звичайно, проходить певний час. Але ми ніколи не сидимо за столом. Ми одразу працюємо на майданчику. Наші репетиції тривають до семи годин.

– Що для вас театр?

– Це спосіб життя… Якщо ми просто приходимо у театр і живемо від дзвінка до дзвінка, то марудна справа. Я намагаюся підбирати для театру людей так, щоб їм жилося гармонійно, вільно і комфортно. Навіть намагаюся підбирати їх за знаком Зодіаку, так, щоб не набрати забагато Козерогів чи Раків. А найголовніше, щоб людина жила театром. Це не всі вміють, не всі можуть собі дозволити і не всі витримують. А ті, хто витримує, працюють у нас вже багато років. До речі, через рік театру «Воскресіння» виповниться 30 років.

– Скільки людей налічує повний склад театру?

– Разом з технічними працівниками це 55 осіб. З них 22 актори.

– Яким чином він фінансується і чи задовольняє це ваші потреби?

– Фінансування здійснює місто. Звісно, кошти невеликі і їх не вистачає. Але ми намагаємося їздити і заробляти виставами. Це якимось чином компенсує наші потреби.

– Чи є у вас якась ще не здійснена мрія, мета? Що б ви хотіли ще поставити?

– Багато чого бажаю… Але реально хочу зробити таку постановку, яка б об’єднала дуже багато жанрів. Невдовзі будемо приступати до роботи над великою, як на мене, п’єсою «Пожежі» Важді Муавада. Це така річ, що об’єднує дуже важливі й складні теми – віри, війни, любові та ненависті. Хочемо показати, як з любові виростає ненависть і як з ненависті виростає любов. До того ж мріємо зробити ще й якийсь веселий матеріал. На кшталт «Вечері з дурнем».

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Напишіть відгук