САЛОН — НЕ САЛУН

0
771
views

Наприкінці минулого тижня мешканці Кропивницького могли спостерігати таку картину: біля  будинку на розі вулиць Велика Перспективна і Гоголя стоїть дівчина з листом ватману і запрошує перехожих поставити свій підпис.

Виявилося, в черговий раз (точніше б сказати – в котрий раз) ідеться про долю приміщення, в якому міститься художній салон, –  спробу припинити його оренду обласною організацією Національної спілки художників України і переселити салон-магазин туди, де він просто загубиться. Поставив свій підпис і я. Потім підійшов відомий професор, потім письменник, потім дві середнього віку жінки… Хтось підписувався мовчки, хтось невдоволено кидав: «Все їм мало», зрозуміло, не на адресу художників. А увечері я переглянув місцеві новини. У них про пікет біля салону не йшлося, зате «Тема дня», котра зазвичай транслюється після новин, була присвячена саме йому. Здивувало, що на неї не запросили ні самого начальника управління комунальної власності (він там прорік  щось незрозуміле по телефону), ні керівників спілки – нинішнього Андрія Хвороста та його багаторічного попередника, народного художника України Михайла Надєждіна. Останній на передачі особливо був би доречний, оскільки пережив не один такий «наїзд».

– Скільки? – спробував уточнити у нього по телефону.

– Та десь близько десятка, – відповів Михайло Володимирович.

Нам із ним довелося витримати не одну атаку на салон з боку «зацікавлених осіб». Наполегливий і дипломатичний Надєждін «штурмував» кабінети, а я писав статті на його підтримку. Досі салон вдавалося зберегти. Хоч і не без втрат. Років з десять тому (а може, й більше) половину приміщення салону таки відтяли.

Тут варто дещо нагадати. Житловий будинок, в якому він міститься, споруджувався за проектом, в якому передбачалося приміщення цільового призначення – художній салон. Таким чином місцева влада компенсувала відсутність чи не в єдиному обласному центрі України виставкового залу. Приміщенню відводилося місце на першому поверсі будинку, вздовж бокового фасаду. В ньому розташувався невеличкий офіс, салон-магазин і власне виставковий зал, невеликий, як і все інше, котрий, однак, дозволяв влаштовувати в ньому персональні і колективні художні виставки.

Художній салон став місцем, де шанувальники мистецтва зустрічалися з авторами, проводили обговорення експозицій, в ньому презентував себе не один молодий художник, котрий вливався у місцеву мистецьку сім’ю, вперше заявили про себе автори, нині відомі не тільки в Україні, а й за рубежем. Особливо свою роль він відіграв під час тривалої перерви в роботі обласного художнього музею.  В результаті зменшення площі салон позбувся можливостей для проведення широких заходів і демонстрування повноцінних експозицій. Втім, не втратив свого значення як власне салон-магазин.

Не втратив до себе інтересу й тих самих «зацікавлених осіб». Про що говорилося вище. Пригадую, у дев’яностих роках, з початком широкої приватизації всього, що погано, а тим більше гарно лежить, уряд прийняв ряд нормативних документів на захист майна, власного і орендованого, творчих спілок України. Як ми могли бачити, не дуже вони допомагали. Тож у листопаді 1998-го Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам». Кіровоградське відділення НСХУ отримало у власність художньо-виробничі майстерні Художнього фонду УРСР по вулиці Короленка, і тепер з їхньою приналежністю клопотів немає. Яким чином постанова обійшла приміщення художнього салону, чому воно не стало власністю художників, як те відбулося в Харкові, Запоріжжі, Ужгороді та інших обласних містах, мені невідомо, та й пізно вже шукати винуватців: що з воза впало, те пропало, доводиться жити на оренді. Очевидно, вже тоді хтось поклав око на привабливий «об’єкт», а юридичний власник отримав можливість викручувати руки орендареві як йому заманеться.

Оскільки вагомих причин для непродовження договору про оренду немає – платять художники  вчасно, приміщення утримують у належному стані, за свої кошти здійснюють поточні ремонти, ведучий згаданої передачі з’ їхав із заявленої теми та повернув розмову на оцінку роботи салону і його рентабельність. Мовляв, і потрібної фарби тут не купиш, і вишиванки не ті, і взагалі більшість із продаваних речей не місцевих авторів… З чого саме собою випливало, що салону перебувати на видному місці не обов’язково і якщо він перебереться до чортів на виступці, нічого страшного не станеться. Не перевернувся ж світ, коли наполовину урізали його площу. Там прекрасно прилаштувалося чергове кафе, потім ще щось. Життя продовжується. Заберуть решту, побільшає на один шинок чи бутик – не думаю, що туди повернуть магазин української книги, якого так бракує нашому місту. Можливий і третій варіант, про який я зараз промовчу, але який можна буде розцінювати як рейдерське захоплення і серйозний удар по обласній художницькій організації.

Що ж до роботи салону, то її, зрозуміло, треба поліпшувати. В першу чергу наповненням робіт місцевих авторів, їх області не бракує – яскравих, оригінальних, талановитих, в чому ми не раз переконувалися на виставках, які постійно влаштовує обласний Центр народної творчості. Це не означає, ніби слід обмежити надходження оригінальних творів з інших регіонів країни. Не їхати ж кропивничанину за опішнянським глеком на Полтавщину,  коломийською писанкою на Івано-Франківщину, яворівською іграшкою на Львівщину, а вижницькими різьбленими тарелями – на береги Черемошу.

Однак салон – не салун, характер його комерційної діяльності полягає не стільки в отриманні прибутку, скільки у допомозі художникам через популяризацію і реалізацію їхніх творів. У глухий закуток покупця не заманиш. Тому салон має залишатися у приміщенні, спеціально збудованому для нього. Думаю, з огляду на невелику площу його не варто використовувати для періодичних виставок: путньої експозиції на ній не побудуєш. Для цього охоче надають свої зали обласний художній музей, художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна.  А для камерних виставок нещодавно з’явилася прекрасна можливість. У районі вулиці Волкова, майже навпроти дев’ятнадцятої школи, відкрилася приватна галерея «Західна», котра охоче надає свої площі авторам різних напрямків (там сьогодні експонується виставка портрета). Стіни ж салону мають займати виставлені на продаж полотна членів обласної організації НСХУ, їхні і тільки їхні, на видному місці, окремо від рушників, вишиванок, килимків та інших декоративно-ужиткових речей.

Зрозуміло, приміщення на розі Великої Перспективної і Гоголя викликає посилене слиновиділення у специфічно практичних людей. Що й створює час від часу конфліктні ситуації навколо нього. Запобігти цьому в подальшому досить легко: укласти договір на довготривалу оренду приміщення і сорок дев’ять років не морочити один одному голови. Попередні очільники міської влади якось до такого не додумалися. Знаючи Андрія Павловича Райковича як людину, котра хоче бачити рідне місто не тільки впорядкованим, а й духовно наповненим, сподіваюсь, що це зробить він.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ, журналіст, мистецтвознавець

А тим часом

Редакції із неофіційних джерел стало відомо, що до питання продовження (чи не продовження) оренди приміщення художнього салону в центрі Кропивницького обласною Спілкою художників України у міськраді повернуться після святкування Дня міста. Питання на контролі в управлінні комунальної власності міськради, про нього знають мер Андрій Райкович,  секретар ради Андрій Табалов та начальник названого управління Олег Колюка. А значить, питання не може залишитися не вирішеним.

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here