ПАРТИЗАНИ В СТЕПАХ УКРАЇНИ

Історія партизанського руху на Кіровоградщині і досі викликає безліч запитань у дослідників. Бойові звіти партизанських загонів, а також підсумковий звіт Кіровоградського обкому партії про дії партизан та підпільників тривалий час слугували зразковим доказом всенародного спротиву німецько-фашистським окупантам на території краю.

Мешканці Кіровоградщини, а також місцеві керівники підпілля в очах центрального керівництва УРСР та СРСР не могли бути якимось винятком із загального правила про народний характер боротьби проти окупантів.
У той же час документи, що більше 70 років зберігалися у Державному архіві Кіровоградської області, швидше свідчили про те, що люди, які б від початку до кінця боролися проти окупантів, були на території області у меншості. Причин цьому було чимало. Насамперед на території Кіровоградщини мало лісових масивів, що могли б бути схованкою для великих партизанських сил.
Крім того, важливу роль відіграло самоусунення партійних та радянських чиновників від організації народного спротиву. Більшість не тільки рядових комуністів, але й керівників районної і навіть обласної ланки віддали перевагу евакуації, вступу до діючої армії або ж пасивному перечікуванню ворожої окупації на території області.
Не слід забувати й про дії німецької служби безпеки, а також зрадників з числа радянських громадян, які проявляли час від часу зразки жорстокості, що перевершували навіть самих окупантів. Також на боці німецьких окупантів опинилися колишні куркулі, частина репресованих, петлюрівці, що дивом пережили репресії 1920-30-х рр. Не відставала від них і частина комуністів, що цінувала найменшу владу над людьми більше, ніж вірність партії та Батьківщині, а також очільників колгоспів, працівників райвиконкомів, колишніх міліціонерів та військовослужбовців, що вважали себе суто технічними працівниками, а тому і не дуже цікавилися, якому пану служити.
Проте вже наприкінці 1942 року до нашого краю почали надходити непевні звістки про те, що війна поступово обертається в інший бік, і поразки німецької армії, що на перших етапах війни мали характер локальний та вважалися випадковими, стали ознакою неминучої перемоги радянської армії.
У міру наближення лінії фронту до території Кіровоградщини з одного боку росла впевненість у кінцевій перемозі у радянських патріотів. З іншого боку, у колишніх комуністів, комсомольців, військовополонених виникало питання про те, як віддячить тоталітарна система за фактичну бездіяльність під час війни, яку ще у 1941 році Сталін оголосив Вітчизняною, тобто такою, що вимагала зосередження усіх сил та засобів на боротьбу проти іноземних окупантів.
Тому з початку 1943 року виникають перші партизанські загони та підпільні групи, пожвавлюється саботаж окупаційних порядків з боку не тільки звичайних громадян, але й частини тих, кого згодом зарахують до колабораціоністів.
Ближче до літа 1943-го розпочинається активне створення різноманітних партизанських груп. Ближче до жовтня-листопада спостерігається зростання чисельності партизанських загонів, а також посилення їхньої агресивності у прагненні дати хоча б один бій окупантам та допоміжним силам з числа колабораціоністів, аби довести свою активність у боротьбі з ворожою окупацією.
Також з наближенням фронту зростає прагнення українського штабу партизанського посилити хаос у тилу ворожих військ, у прифронтовій зоні. Подібні загони, створення яких було ініційовано військовим командуванням, були і на Кіровоградщині.
Насамперед це стосується загонів «За победу», очолюваного старшим лейтенантом О.М.Гугніним, та «Москва», яким командував І.М.Боровиков. Обидва загони були сформовані штабом партизанського руху Південного фронту навесні 1943 року.
Командири цих загонів були досвідченими офіцерами. Першим командиром був Іванков, проте у вересні 1943-го він загинув під час каральної акції проти окупантів і командиром загону став І.М.Боровиков. Іван Михайлович Боровиков мав за спиною службу у Червоній армії з 1939 року, 9-денний полон, втечу з Цимлянського концентраційного табору, бойові дії у тилу ворога у складі партизанського загону «Пограничник» у Сталінградській області, учбовий пункт партизанського штабу при Військовій раді Південного фронту. Комісаром при Боровикові був М.І.Тетянко, начальником штабу – лейтенант І.Ф.Серченко.
Старший лейтенант Олексій Миколайович Гугнін був кадровим радянським військовим, що служив з 1936 року, у 1939-му закінчив Слуцьке піхотне училище, службу проходив у прикордонних військах НКВС, у 1943 році потрапив до учбового пункту штабу партизанського руху Південного фронту.
Першим був десантований на територію області партизанський загін «Москва». У ніч з 17 на 18 червня 1943 року 33 бійці загону, розбиті на три групи, мали бути скинуті на парашутах у Чигиринському районі, що входив тоді до складу Кіровоградської області, біля Яничанського лісу. На озброєнні диверсанти мали кулемет, 24 автомати, 2 гвинтівки, глушники для стрілецької зброї, вибухівку, гранати, міни, 10000 патронів та інше.
Завдання загону полягало у мінуванні залізниці Сміла-Капітонівка, Сміла-Кам’янка, знищенні залізничного мосту на р. Рось, плавзасобів супротивника на Дніпрі, організації партизанського руху у районах дії.
З самого початку десантування відбулося не за планом. Через традиційні для того періоду війни помилки екіпажів літаків, що головним чином складалися зі старих кадрів цивільного повітряного флоту, три групи були розсіяні по території Знам´янського району. При цьому при десантуванні троє партизан розбилися через те, що у них не розкрилися парашути, один партизан був вбитий ворогом, три потрапили у полон, два зникли безвісти.
Лише через місяць дві групи партизан змогли з’єднатися, одна група з’єдналася з дрібними партизанськими групами і організувала партизанський загін ім. Жукова, який згодом очолив Петро Дубовий. Останній загін діяв до 7.01.1944 року і зустрів наступаючі війська радянської армії як загін ім. Сталіна.
Вже 18.06.1943 в однієї з груп відбувся бій з німцями, під час якого, за даними партизан, було знищено дві автомашини, вбито двох офіцерів та 16 німецьких солдатів. З серпня 1943-го різноманітні бойові епізоди у виконанні партизанів загону стають частішими. Загалом у липні-серпні партизани «Москви» здійснили дев’ять нападів на ворожі колони, гарнізони, сховища військового майна, комори німецьких громадських дворів (колгоспів), лінії зв´язку та електромережі. 14 липня був начебто підірваний і пішов під укіс ворожий ешелон з танками «тигр» та ворожою піхотою. Головними супротивниками партизани вважали німецьких вояків, вояків Російської Визвольної Армії (РОА), бійців різноманітних національних формувань вермахту та СС.
У ніч з 16 на 17 серпня у районі Чутянського лісу так само були десантовані семеро бійців, що склали ядро майбутнього загону «За победу», з озброєнням та устаткуванням, подібним до десантників «Москви», а також з радіостанцією «Сєвєр». У цьому випадку десантування відбулося без втрат. Завданням загону були атаки на залізниці у районах Хирівка–Сміла, Сміла–Новоукраїнка, Новоукраїнка–Кіровоград, пропагандистська робота серед населення, формування нових партизанських загонів. Проте майже одразу загін було перебазовано разом із загоном «Москва» до району на захід від с. Янич, де згідно зі звітом була облаштована база обох загонів.
Надалі два загони десантників, а також загін «За Родину» під командуванням Кришталя діяли разом.
Хоча дані про шкоду, завдану ворогу, традиційно вважають перебільшеними, діяльністю загонів зацікавилися окупанти. Вони досить швидко вирахували розташування загону і 11 вересня 1943 року атакували десантників. Партизанам вдалося вийти з оточення, але у бою загинув перший командир загону «Москва» Іванков.
Після втрати своєї бази, швидше за все, загін «За победу» отаборився у с. Вдовин Хутір, незважаючи на пряму заборону штабу партизанського руху розміщуватися у будь-яких населених пунктах. Саме його мешканцям 18 вересня вони роздали частину шкіряних товарів, а ще близько 500 овець, відбитих біля хутора Суботів у німців. Також загалом мешканцям Вдовиного Хутора було роздано до 200 центнерів зерна, забраного начебто в окупантів та їхніх посібників. Також загін здійснив кілька нападів на німецьких вояків у безпосередній близькості до хутора. А 2 жовтня 1943 року дві автомашини з німцями нарвалися на партизан безпосередньо у селі. Під час перестрілки загинули двоє німецьких вояків і перший командир загону «За победу» Зайченко.
У кінцевому підсумку для мешканців хутору все це мало сумні наслідки. Швидше за все, 16 жовтня 1943-го каральний загін був направлений німецьким командуванням проти партизан на Вдовиному Хуторі. Напередодні загін відбив у поліцаїв чергову отару овець, і на радощах Гугнін та колишній німецький староста Вдовиченко влаштували пиятику. Коли карателі вдерлися на хутір, партизани у паніці втекли, навіть не подумавши захистити мешканців. Захопивши хутір, окупанти влаштували звірячу розправу, знищивши 450 мешканців села. Цікаво, що у звіті загону цей бій згаданий як успішний, начебто у ньому загинуло 18 і поранено 9 німецьких вояків, а також підбита одна автомашина. Проте саме після цього бою Вдовин Хутір не згадується у звіті загону взагалі.
Так чи інакше бойові дії загону продовжувалися. У листопаді-грудні 1943 року напади на ворожі колони, гарнізони, залізничні ешелони з боку обох загонів лише частішають. У підсумку загін «За победу» заявив про знищення 7 ворожих офіцерів та 225 вояків, 22 поліцаїв, двох старост та двох шпигунів. Серед матеріальних втрат ворога командир загону заявив паровоз, по сім вагонів і платформ, літак, шестиствольний міномет, 62 автомашини, мотоцикл, два мости, склад, 1175 телефонних та телеграфних дротів, шістьох коней.
6.12.1943 року партизани Гугніна зустрілися з підрозділами 5 гвардійського механізованого корпусу. Відповідно до наказу командування корпусу загін спробував взяти с. Янич, проте, втративши трьох партизан вбитими та сім пораненими, відступив. Натомість 9-11.12.1943 разом з бійцями 208 стрілецького полку загін «За победу» визволив від окупантів с. Тарасівку.
Загін «Москва» діяв до 6-7 січня 1944 року, коли, перейшовши річку Тясмин, з’єднався з частинами радянської армії. Загалом командування загону заявляло про ліквідацію 1814 ворожих вояків та зрадників батьківщини, 11 паровозів, 135 вагонів, 37 платформ, 37 танків, двох бронемашин, 29 автомашин (у тому числі двох напівгусеничних тягачів) та значної кількості іншої техніки та військового майна. Слід зазначити, що результати дій обох загонів ніхто серйозно не перевіряв.
У листопаді розпочалося стрімке зростання чисельності загонів. Так, загін Гугніна у серпні-вересні зріс лише з семи до 35 бійців. Проте вже у жовтні він налічував 120 вояків, у листопаді – 205 вояків, а у грудні – 282 особи. При цьому наприкінці року до лав партизан влилися 75 колишніх добровольців німецької армії, що намагалися заробити собі індульгенцію перед визволенням радянської території. Вони активно брали участь у діях загону, намагаючись заробити собі прощення з боку радянської влади. Судячи з того, що усі бійці загону перейшли до лав діючої армії, це їм вдалося.
Після заняття Червоною армією території, де діяв загін, він влився до лав радянських підрозділів. У тому числі 205 осіб стали вояками 290-ї Харківської стрілецької дивізії, 22 партизани поповнили лави 208-го стрілецького полку, 36 партизан залишилися у районі для відновлення народного господарства, 16 професійних диверсантів відбули до м. Мелітополь у розпорядження штабу партизанського руху.
Так само загін Боровикова спочатку налічував 25 бійців. За липень-серпень кількість партизан зросла лише до 38 осіб, проте вже до листопада у партизани вступили 245 осіб, а на 1 січня чисельність партизан у загоні сягнула 512. Відповідно до 4-ї гвардійської армії було передано 350 осіб. Лави 52-ї армії поповнили 60 бійців. У Чигиринському районі залишилися 78 колишніх партизан. 24 диверсанти на чолі з Боровиковим повернулися до Мелітополя у розпорядження штабу партизанського руху Південного фронту.
Таким чином, слід зазначити, що головну роль у розгортанні партизанського ти підпільного руху на ворожій території відігравали професійні диверсанти, спеціально підготовлені для дій у ворожому тилу. Хоча ефективність їх діяльності була значно меншою від заявленої, саме вони створювали найбільш боєздатні загони, що боролися супроти німців та їхніх посібників, на відміну від партійних та радянських функціонерів, що виявилися нездатними діяти поза межами самої радянської владної системи у період її кризи.
Вадим КОЛЄЧКІН, головний археограф відділу археографії та використання документів Державного архіву Кіровоградської області, кандидат  історичних наук.

 

Напишіть відгук