ЗАГАДКИ Й ТАЄМНИЦІ ЛЕГЕНДАРНИХ ПІСЕНЬ: РОМАНС ОЛЕКСАНДРА ВЕРТИНСЬКОГО «ТО, ЧТО Я ДОЛЖЕН СКАЗАТЬ»

Цю пісню, створену в жанрі романсу, я вперше почув років 30 тому. Центральне телебачення СРСР транслювало якийсь концерт, не пам’ятаю вже з якого приводу. Швидше за все, з нагоди виведення радянських військ з Афганістану.

Концерт як концерт, нічого прикметного. І раптом на сцену вийшов у шкірянці з гітарою популярний бард, лідер рок-групи «Акваріум» Борис Гребенщиков і пролунало таке, що змусило серце завмерти:

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожащей рукой.

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в Вечный Покой…

Осторожные зрители молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с искаженным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.

Закидали их елками, замесили их грязью

И пошли по домам – под шумок толковать,

Что пора положить бы уж конец безобразию,

Что и так уже скоро, мол, мы начнем голодать.

И никто не додумался просто стать на колени

И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране

Даже светлые подвиги – это просто ступени

В бесконечные пропасти – к недоступной Весне.

Романс просто приголомшив. Ні оголошення диктора, ні титрів про автора пісні та її назву чомусь не було, що надало події додаткової крамольності. Звісно ж, я, як, певно, й більшість телеглядачів, сприйняв її як творіння самого Гребенщикова, присвячене радянським солдатам, жертвам безглуздої війни в Афганістані.

Значно пізніше я дізнався, що насправді автором пісні «То, что я должен сказать» (така її назва) є українець за походженням, уродженець Києва, знаменитий поет, композитор, співак, актор, взагалі фундатор бардівської пісні в Російській імперії (предтеча Володимира Висоцького, Булата Окуджави та інших виконавців співаної поезії) Олександр Миколайович Вертинський (1889-1957) і написав він її чи то в 1917-му, чи то у 1918 році. І хоча після 25-річного перебування в еміграції йому в 1943-му було дозволено повернутися на батьківщину (виявляється, сам Сталін не був байдужим до його творчості), ставлення радянської влади до Вертинського залишалося настороженим.

Олександр Миколайович дав понад дві тисячі концертів у багатьох містах СРСР, знявся у декількох кінофільмах, але за життя, попри незмінну популярність, не дочекався жодної грамплатівки із записами своїх пісень чи публікацій про свою творчість. А книга його мемуарів «Дорогой длинною…» була видана лише у 1991 році (через 34 роки після смерті!). Отже, навіть тоді, у 1988-му, коли я вперше почув шедевр Вертинського у виконанні Гребенщикова, згадувати його ім’я не рекомендувалося.

Нещодавно в Інтернеті виявив, що нині деякі українські популяризатори творчості Вертинського доводять, що цей романс він присвятив пам’яті героїв… Крут! Зокрема, Анатолій Сигалов у статті в газеті «Україна молода» безапеляційно заявляє: «Першим, хто написав вірш пам’яті героїв Крут, які загинули в нерівному бою з більшовиками під Крутами, був Олександр Вертинський». Більше того, вважає він, Вертинський був свідком першого похорону героїв біля станції Крути.

Ця тема мені особливо близька й дорога, оскільки багато років тому пощастило стати першовідкривачем у Державному архіві Кіровоградської області архіву контролера Єлисаветградського відділення Державного банку, відомого українського історика Якова Миколайовича Шульгина. Завдяки цим документам ми дізналися, що в Єлисаветграді 8 квітня 1894 року у нього народився син Володимир, який наприкінці січня 1918 року загинув під Крутами, боронячи незалежність щойно народженої Української держави від більшовицької навали.

Цікаво, що у 1899 році Яків Шульгин отримав дозвіл повернутися до Києва. Він викладав російську словесність у Першій київській гімназії, і Олександр Вертинський декілька років був його учнем, так само як і Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, син викладача Олександр Шульгин (майбутній перший міністр іноземних справ УНР) та інші.

Та радість моя з приводу того, що героям Крут присвячена така знаменита пісня, виявилась передчасною. Схоже, автор сенсаційного відкриття видає бажане за дійсне. Щоб зробити такий висновок, досить прочитати статтю у Вікіпедії про історію створення романсу: «Александр Вертинский написал романс «То, что я должен сказать» вскоре после Октябрьской революции. В конце 1917 года текстовый и нотный варианты песни были опубликованы московским издательством «Прогрессивные новости». В тексте говорилось, что песня посвящена «Их светлой памяти».

О том, кому посвящён этот романс, поначалу не было единого мнения. Так, Константин Паустовский, посетивший в 1918 году концерт Вертинского в Киеве, в своих мемуарах предположил: «Он пел о юнкерах, убитых незадолго в селе Борщаговке, о юношах, посланных на верную смерть против опасной банды».

В действительности песня посвящалась юнкерам, погибшим в Москве во время Октябрьского вооруженного восстания 1917 года и похороненным на Московском Братском кладбище. Об этом в мемуарах писал сам Вертинский: «Вскоре после октябрьских событий я написал песню «То, что я должен сказать». Написана она была под впечатлением смерти московских юнкеров, на похоронах которых я присутствовал».

А взагалі цю суперечку, кому присвячений романс, спричинив сам Вертинський своєю абстрактною, але водночас геніальною присвятою «Их светлой памяти». Не випадково цю пісню любив навіть кривавий білогвардійський генерал Яків Слащов. Під час перебування Вертинського у Криму він, здавалося б, позбавлений будь-яких сентиментів, говорив автору: «А ведь с вашей песней… мои мальчишки шли умирать! И ещё неизвестно, нужно ли это было…».

Та особливо вразив мене такий факт зі статті про романс «То, что я должен сказать» у Вікіпедії: «20 февраля 2014 года Борис Гребенщиков исполнил романс на Весеннем концерте в Смоленске, посвятив его погибшим на Евромайдане: «Сегодня странный концерт. Всё время меня не оставляет мысль, что в эту самую минуту, когда мы здесь поем, в Киеве, совсем недалеко от нас, одни люди убивают других».

Нинішнього року, у соту річницю трагедії під Крутами, у нашому місті встановлено меморіальну дошку братам Володимиру та Олександру Шульгиним. А наступного виповниться 125 років від дня народження Володимира Шульгина. Ця подія, безумовно, заслуговує на те, щоб її згадати й гідно відзначити. Його світла пам’ять заслуговує, аби на ювілейних урочистостях був виконаний нестаріючий романс Вертинського «То, что я должен сказать». Допоки тривають війни, допоки на них гинуть молоді хлопці – пісня Олександра Миколайовича завжди буде актуальною.

Газета «Голос Юга», що видавалася в Єлисаветграді, в одному з номерів анонсувала: «Воскресенье, 17 ноября 1918 года, состоится единственный концерт Александра Николаевича Вертинского». На жаль, рецензії чи відгуків про цей виступ в Єлисаветграді (а вони, напевне, були) поки що не знайдено. Проте можна не сумніватися, що романс «То, что я должен сказать» на батьківщині свого друга художника Олександра Осмьоркіна Вертинський виконував.

У згаданій книзі мемуарів «Дорогой длинною…» Олександр Вертинський розповідає про своє українське походження, творчий шлях, перебування в еміграції, про зустрічі з видатними особистостями, зокрема з нашими земляками Олександром Осмьоркіним, Доном-Амінадо та іншими.

Ось, зокрема, яким залишився в його пам’яті один із уродженців Єлисаветграда:

«Потом в Москве объявился Саша Осмёркин, как говорится, мой «корешок». Мы дружили с ним в Киеве с юных лет, и всю мою художественную (в смысле познания живописи) зарядку я получил главным образом от него. …Он был очень талантлив, но совершенно не от мира сего. Он носил буйную шевелюру и свободные блузы (в очередь со мной). Денег ему отец высылал немного, и жили мы с ним, как птицы небесные. Бывало, раздобудешь где-нибудь полтинник и придёшь домой. А дома уже народ собрался разный, и все, разумеется, голодные. Я торжественно вынимаю полтинник из кармана и говорю:

–  Сашка, пойди купи чего-нибудь поесть.

–  Хорошо, – соглашается он.

Он уходит. На полтинник можно много чего купить. И колбасы, и сыра, и хлеба…

Через полчаса он является сияющий и довольный.

– Купил?

– Купил.

– Ну, давай.

Он разворачивает свёрток, и… в нем оказывается огромная репа, несколько кроваво-красных помидоров, зеленые кабачки, букет жёлтых листьев и пустой жестяной бидон из-под керосина.

– Сашка, что это? – в ужасе спрашивают товарищи.

– Это… Это для натюрморта! Смотри, как здорово будет, – и он торжествующе ставит на стол бидон и окружает его помидорами… и репой.

 – Вот! Помнишь, у Сезанна в натюрморте салфетка стоит крахмальная? А ведь как стоит! Никуда от неё не уйдёшь. Я этот бидон так раздраконю! Вот увидишь.

И он уже начинает ставить натюрморт.

– Осел! Кретин! Дегенерат! – в бешенстве кричу я. – А жрать мы что будем?

Смешно? Нет, совсем не смешно. Потому что все остались голодными. Ничего ему нельзя было поручить. Но зато писал он хорошо!».

Володимир БОСЬКО

Напишіть відгук