«В ТЕАТРІ ЦЬОМУ БІЛЬ ЗЦІЛЯЮТЬ БОЛЕМ…»

Минулий тиждень культурного життя кропивничан проходив під знаком трьох муз – Мельпомени, Талії і Терпсіхори, мистецтво яких поєднали у своїх виставах «Рідні гості» з Галичини – актори Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка.

Як ми вже писали, їхній візит відбувся за підтримки Українського культурного фонду у рамках проекту «Галичина і Подніпров’я  1918 – 2018 р. Відновлення національних зв’язків», присвяченого 100-річчю перебування на наших теренах Українських Січових Стрільців.

Протягом тижня франківці подарували нашому глядачеві шість вистав. Усі вони різнопланові за жанрами і художньо-тематичним наповненням. Але є кілька «точок сили», що їх об’єднують. По-перше, кохання і пісня. По-друге, танок і пластика. По-третє, зміст переважної більшості вистав складають суворі драматичні події з історії українців (або художня аналогія з ними), що має на меті зміцнити національний дух і посилити любов до свого народу. І як результат – повний аншлаг!

Гадаю, не завадить зробити невеликий огляд побаченого.

Назва романтичної оперети «Шаріка, або Кохання січового стрільця» вже сама розкриває тему постановки. Музику та лібрето до неї написав колишній усус Ярослав Барнич. В основу він поклав невигадливий сюжет про кохання поручника кінноти УСС Степана Балинського до мадярської дівчини Шаріки під час військової кампанії 1914 року у Закарпатті. Чарівна лірична музика, наскрізним лейтмотивом якої стала мелодія з «Гуцулки Ксені», переносить нас на сто років назад, у неквапний захоплений час шляхетних вчинків і високих почуттів, коли кохання мало «запах магнолій», а бажана зустріч дорівнювала чуду.

На жаль, з прем’єрою цієї оперети пов’язана скорботна подія в історії театру. 14 листопада 1943 року під час вистави гітлерівці здійснили облаву і заарештували 140 осіб, серед яких був майже увесь склад проводу ОУН. 17 листопада близько 30 з них були розстріляні навпроти театру (нині це вулиця Страчених). Однак сьогодні ця річ «українського Легара», як називали тоді Ярослава Барнича, повертає своє призначення – дарувати радість і віру у світле майбутнє.

«Вигнані з раю» – таку назву для драми-концерту лемківської пісні франківці обрали не випадково. Ця постанова присвячена 70-й річниці сумнозвісної операції «Вісла». Як нині відомо, під приводом того, що рештки лемків є «опорою» УПА і з метою «активізації боротьби з українськими бандитами» їх силоміць було вивезено зі споконвічних теренів – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини на західні землі Польщі. Таким чином під час операції «Вісла» було виселено 150 тисяч українців. Загалом під час усіх операцій з переселення постраждало близько 700 тисяч українців.

Нині, на жаль, ми знову стикнулися з проблемою переселення. Через російську агресію понад мільйон українців втратили свою малу батьківщину, свій «Рай». Тому лейтмотивом цієї драми стали такі слова: «Доля вигнанця – нескінченний шлях повернення… Все, що ми маємо, – це пісня, як частина райського дому, як дороговказ, як наша душа і віра».

Проникливий високопрофесійний спів заслуженої артистки України Галини Баранкевич у поєднанні з хором і сценічним дійством занурювали глядача у світ лемківського життя до і після вигнання, розкриваючи особливості їхніх звичаїв та культури.

Ідея постановки «Енеїди» спала на думку народному артисту України, директору і художньому керівнику театру Ростиславу Держипільському 2014 року, коли почалися військові дії на сході. «Раніше, при постановці цього твору, режисери оминали своєю увагою останню главу “Війна”, бо не могли й подумати, що у ХХІ столітті таке може повторитися. Я читав текст цієї глави і думав: Котляревський ніби дослівно писав про події Майдану», – зазначив на початку вистави режисер. Разом Ольгою Семьошкіною він знайшов ефектне пластичне видовищне рішення: акторська маса, як первісна одухотворена матерія всесвіту, породжує різнопланові образи і знову зливається у запліднену матерію, що символізує важливий процес глобального масштабу – народження нації як окремої планети з власною місією. Це яскраве, динамічне дійство – чудовий зразок ігрового театру, в якому події розвиваються від безтурботної веселої комедії до великої трагедії сучасності.

Гадаю, глядачів безумовно вразила запальна емоційна гра Олексія Гнатковського (Еней), Надії Левченко (Дідона), Ольги Кочмарик-Комановської (Сівілла), Мирослави Гусак (Юнона) та інших акторів, які передали їм потужний заряд енергії під час нового прочитання славетного шедевра Івана Котляревського.

Вистава-притча за новелами Василя Стефаника «Вона – Земля» є спільним проектом франківців та Львівського муніципального та художньо-дослідницького центру «Слово і Голос», засновником і художнім керівником якого є лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка Наталія Половинка. Вона – не лише співрежисер цього сценічного дійства, але й виконавиця однієї з головних ролей. Ось як вона визначає зміст цієї постанови: «Біль, переплавлений у Божій любові, перероджується у духовну цілісність, духовне покликання, силу».

Наскрізним образом цієї вистави є жінка на ім’я Марія. Це не просто матір з одноіменної новели. У цьому образі ми бачимо трагедію і Пресвятої Матері Божої, і звичайної жінки, яка через подолання святої материнської муки знаходить своє справжнє «я», що підносить її до символу України.

До речі, Наталя Половинка виступила як співавтор ще у двох виставах – «Нація» та «Солодка Даруся», де їй належить пісенна режисура. Обидві вистави поставлені за однойменними творами Марії Матіос. Обидві, як на мене, перенасичені трагедійним контентом, що справляє гнітюче враження на психіку. Але, певно, все значиме відбувається в болю і з болю. І саме через такий больовий шок, як і при народженні людини, у душах зароджується і міцніє відчуття нації.

Отже сприймати їх можна як диптих. Диптих не тільки за сюжетно-історичною основою, але й за способом режисерського мислення, де поєднуються кінематографічна естетика, символіка пісні та вишуканий мінімалізм.

Загалом же з більшості побачених нами вистав протягом минулого тижня ми винесли розуміння того, що український театр нині на підйомі, що нові пошуки франківців (зокрема режисерський почерк Р.Держипільського) від противного парадоксально спрямовані на ствердження любові до життя, до родини, до людини як такої. А цій меті добре прислужилися і народні пісні, і обрядовий танок, і багатозначна філософська метафоричність та символіка, що повсякчас присутня на сцені й репрезентована через національне вбрання та орнамент.

Нехай завершальним акордом прозвучать рядки поетеси Наталії Крісман, які дуже точно передають атмосферу, створену нашими гостями.

І холод зим роз’ятрює вогонь

Гарячих душ,

залюблених у волю,

В театрі цьому

 біль зціляють болем,

А самоту –

теплом своїх долонь.

В безсиллі

часто зроджується сила,

Що вісь земну

 спроможна відхилить.

Тамують за любов’ю ненасить

В театрі цім,

усім дарують крила…

Незнані досі задуми Творця,

Що є в театрі

цьому режисером.

Приходьте –

там завжди відкриті двері!

Театр чекає нового гравця…

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

Напишіть відгук