«ЙДЕ ВІЙНА… І МИ ПОВИННІ ЗНАТИ, ЗА ЩО ПОВИННІ ЇХ ВБИВАТИ…»

Ці слова Олександра Добровольського, історика з Донбасу, без перебільшення слід визнати стрижнем науково-практичної конференції «Визвольний рух у боротьбі за незалежність та соборність України 1917-2018», що відбулась минулого тижня у колишньому будинку офіцерів Кіровоградського гарнізону.

Співорганізаторами стали місцевий осередок Спілки офіцерів України та Кіровоградська обласна рада. Як зазначив у вступному слові голова облради Олександр Чорноіваненко: «Ми повинні донести цей захід  до кожної оселі …». І він дійсно мав рацію – виступи гостей з Дніпра, Донбасу і Луганщини, які були безпосередніми учасниками, свідками і жертвами розпочатої російським агресором чергової спроби загарбати нашу країну, викликали мінімум стискання зубів – настільки вражали констатацією фактів. Наведу лише один приклад.

“Із сусідньої камери постійно долітали страшні жіночі крики. Ми бачили, як перед тим туди вели двох дівчат років по 18-20. Крики тривали кілька днів. Потім стихли. Нас одразу перевели в ту камеру смертників. Те, що ми побачили, було жахливим — на підлозі скрізь кров, валяються бинти, просякнуті кров’ю. Нам довелося потім перебувати у тій камері, – розповів Володимир Семистяга, науковець, викладач Луганського університету (заарештований бойовиками у червні 2014 року, провів у полоні 55 днів). ‒ У полоні побачив людину, в якої все тіло було синє. Виявилося, що це така форма катування — не бити кулаками, а кидати в полоненого гранатами. А одного з голів місцевого осередку “Просвіти” спалили живцем”.

То що, кропивницькі та інші «мышебратья», не бажаєте відчути на собі подібні «прєлєсті русскаго міра»?

«Найцінніше, що ми маємо – досвід інформаційної війни», – писав сто років тому отаман часів УНР Юрко Тютюнник. Тому весь хронологічний період, що розглядався на конференції, був свідченням фактів тотальної інформаційної війни, яку вела радянська пропаганда і нині веде російська проти будь-якого локального інакомислення. На жаль, у 2014 році її наслідки для українських військових, правоохоронців і частини добровольців та мобілізованих стали трагічними. А починалось все за часів створення нової української армії  після Лютневої революції в Росії.

Більшість офіцерського складу армії УНР становили колишні царські офіцери – з відповідним світоглядом. Тому, згідно з дослідженням співробітника Інституту археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського Михайла Ковальчука,  значна їхня частина, від рівня підполковників до начальника Генштабу армії УНР (особливо за часів Гетьманату), працювала на білогвардійців у складі підпільних осередків. Процвітало й пристосуванство – професійні військові  вважали за необхідне просто пересидіти часи новітньої «смути». Але поступово розгорнулась «отаманщина», керівники якої вперто чинили опір і білогвардійцям, і більшовикам, хоча й кожен за своє, але в цілому за Україну. Порівняйте з ситуацією 2014 року…

Причинами повторення ситуації науковець вважає «недонаціоналізацію» силових структур, «попутництво» середнього та вищого офіцерства тощо. До того ж сто років тому взагалі точилися шалені дискусії щодо доцільності існування та функціонування армії як державної інституції. Дякувати Богу, після Майдану ХХІ століття такої суперечки не виникло…

Ціннісними орієнтирами українських військових в умовах сучасної російсько-української війни поділилась Ірина Рева з Інституту суспільних досліджень, що у Дніпрі. Як дружина військового (її чоловік Олег Репан був одним із оборонців Донецького аеропорту), вона проаналізувала період 2014-15 років, коли для багатьох було гострим питання «Варто чи ні?». За словами дослідниці, у кадрових військових та мобілізованих була об’єктивна (на кшталт «Я ж присягав захищати країну») та суб’єктивна («А якщо вони дійдуть до моєї домівки?») мотивація. До того ж майже у всіх опитаних були «травматичні спогади минулого» – пережитий їхніми родичами в минулому Голодомор, репресії, депортації, утиски рідної мови та культури тощо. Був і «сором’язливий патріотизм» – коли людина йшла на фронт «за компанію» з друзями, родичами, близькими чи коханими. Якщо провести паралелі з подіями часів Другої світової чи столітньої давнини, збігів знайдеться чимало.

За сто з лишком років наша свідомість настільки «зарадянщилась», що багато хто й досі не може або не хоче усвідомити, що цілі десятиліття нам повідомляли лише те, що «було потрібно» – в пресі, на телебаченні, у художній літературі. Так, тривалий час було дискредитовано одного з лідерів ОУНівського підпілля на Донбасі Євгена Стахіва – але «Евгений Стахович» з роману Олександра Фадєєва «Молодая гвардия» був відомий всім. От тільки в якості «зрадника Батьківщини». А от те, що ця організація була саме бандерівським підпіллям, без «руководящей и направляющей Компартии», а поліцаї, які катували її учасників, у більшості своїй були вихідцями з сучасного Кропивницького та області, ми дізнаємося лише сьогодні.

Широке розповсюдження бандерівське підпілля мало й на теренах нашого регіону, хоча ми звикли до того, що УПА – це лише західноукраїнський феномен. За дослідженнями нашого краєзнавця Федіра Шепеля, похідні групи «УПА-Південь» створили в області низку потужних осередків – зокрема в Новоархангельському, Новоукраїнському, Добровеличківському, Знам’янському районах та тодішньому Кіровограді. Проте вони були лише організаторами – всю роботу проводили місцеві (прибульців видавав акцент). Особливо  активним було жіноче підпілля в Диминому Новоукраїнського району, а постаті Дарки Терлецької, Олени Шевченко, Ганни Німець та інших, на жаль, відомі сьогодні лише дослідникам. Маловідомим загалу  є й факт перебування в обласному центрі й командувача УПА Василя Кука – одна з його конспіративних квартир була за нинішньою адресою: вул. Гоголя, 146, інша – на вул.Тараса Карпи, 25. Ці  свідчення ще чекають на ретельні дослідження.

Присутніх вразив і фотоальбом, створений до 75-річчя УПА Мистецьким фондом ім. короля Данила, презентований на зібранні науковцем зі Львова Романом Грицьківим. 300 тисяч опрацьованих фотосвітлин боротьби повстанців, звісно, до жодного альбому не вмістяться, але деяка частина змогла висвітлити різні періоди боротьби за Україну у Другій світовій війні та повоєнні часи.

Шкода, що історія нас вчить лише трагедіями, а от зомбування різними шляхами продовжується. За словами керівника луганської «Просвіти» Володимира Семистяги, про якого вже згадувалось вище, “гуманітарна допомога від Ахметова, про яку він кричить на своїх каналах, – це продукти, термін яких вичерпаний, та пакет пшениці. От і вся допомога!” Але про такі подробиці підконтрольний олігархові канал «Україна» не збирається повідомляти.

Підсумовуючи перебіг конференції, варто нагадати, що рушійною силою спротиву насильству північного сусіда протягом десятиліть були «просвітяни», а саме вчительські кадри. Саме вчителем був один з найвідоміших холодноярських отаманів Василь Чучупака, вчителем за фахом є й один з очільників сучасного добровольчого руху народний депутат України Дмитро Ярош (не вважати рекламою). Прикро, що нинішні вчителі та науковці у більшості своїй вважають себе «советскими людьми», не приховуючи це перед своїми вихованцями. От тільки, якщо не доведи, Боже, на теренах України спалахнуть нові «республіки», на це ніхто вже не зважатиме – кулі та снаряди про  це не питатимуть…

Максим ГУЦАЛЮК

Напишіть відгук