«А МІСЦЯМИ НЕ ГІРШЕ, НІЖ У БУЛГАКОВА…»

0
707
views

Сьогодні ми пропонуємо вам бесіду нашого кореспондента з відомим письменником-фантастом, видавцем та літературним редактором Олексієм Корепановим, якому нещодавно виповнилося 65 років.

– Мене дуже заінтригував той момент з вашої біографії, коли у студентські роки ви писали оповідання, в якому дали назву «Діскавері» міжпланетному космічному кораблю, якого на той час ще й не було в реальності.

– Так, можливо, це єдине, що я вгадав з майбутнього. Але мій корабель був не шаттлом, тобто не космічним човником, він борознив простір Сонячної системи. А так більше нічого не вгадав, комунізм не настав. Точніше він настав, але ми пройшли повз нього і не помітили (сміється).

– Так ви вважаєте, що якийсь елемент комунізму був присутнім у нашому житті?

— Гадаю, так. Щось було. Як наприклад, безкоштовна освіта, безкоштовна медицина, гарантовані пенсії. Інша річ, якою була їхня якість. Хоча я вважаю, що сама ідея такого суспільства утопічна. Це лише красива мрія, що лишається за обрієм.

– Будь-яке суспільство будується за певною структурою. Нагорі завжди є певна влада. У цьому сенсі мене цікавить конфлікт, який виникає між владою і творчою особистістю. Ви намагалися розглядати цю проблему у своїх творах?

– Так. Цій темі присвячено цілий роман «Время Чёрной Луны», виданий 2003 року у харківському видавництві «Фактор».

Якщо ж говорити про себе, то це навіть і не конфлікт. Просто у ті роки, коли я починав писати (1970-ті – Авт.), я був юним і наївним, не знав, яка там існує «кухня». Тому настійливо надсилав рукописи у московські видавництва «Молода гвардія» та «Знання». А мені відповідали: «Так, непогано. Сюжет цікавий, мова гарна. Але разом з тим…». І далі – одповідь. Я ж не знав, що у них вже складені плани на п’ять років уперед, що самопливом туди потрапити неможливо.

– І хто ж, попри все, вас першим примітив і почав публікувати?

– Найперша публікація з’явилася у київському видавництві «Молодь». Це була збірка фантастики з повістю «Обыкновенная прогулка», де я став одним з трьох авторів. Але й вона пройшла тривалий шлях від негативних відгуків (наприклад, від космонавта Севастьянова) до позитивних рецензій літературних критиків. Тоді майже не звертали уваги на художні особливості, головним чином на ідеологію: «Радянська людина не може перебувати в стані одинокості, вона має бути в колективі». Або ж про наслідки ядерної війни: «Ні! Яка війна? Не треба про таке писати! Пишіть про світле майбутнє!»

– І що, вам доводилося підлаштовуватися?

– Доводилося… Це насправді важливе і складне питання: чи варто поступатися принципами і писати “в стіл”, чи треба себе переламати і писати так, щоб потрапити в струмінь? Так, іноді доводилося братися за тему, яка тоді була на порядку денному. Наприклад, за антивоєнну тематику. А взагалі письменникам-фантастам доводилось чекати публікації і по 20 років.

– Це жахливо. І все ж, хто з відомих письменників-фантастів вас підтримував і просував?

– Дмитро Олександрович Біленкін, один з провідних радянських фантастів 1960-80-х років, лауреат премії імені Івана Єфремова. Він не те що підтримував, просто йому дали на рецензію мою повість. Він дуже уважно прочитав, увесь рукопис ряснів зауваженнями на полях. А у підсумку навіть написав: «Вважаю, що це чудова річ, а місцями не гірше, ніж у Булгакова…». Тут я, звісно, отетерів. Він же запросив мене на Всесоюзний семінар молодих письменників-фантастів у Дубулти, що мало для мене неабияке значення.

– Як на вашу думку, історію рухають особистості чи це колективна, командна робота? Як ви це трактуєте у своїх творах?

– Нас колись вчили, що народні маси рухають історію. Але досвід прожитих років підказує, що маси швидше виступають як знаряддя в руках якоїсь особистості. Тобто історію рухають особистості. Інша справа, якби цю особистість замінити на іншу, то, можливо, хід історії загальмувався б чи пішов би в інший бік. Але в який? Ми насправді не знаємо, куди йдемо, до чого йдемо і навіщо взагалі йдемо.

Думаю, чому мовчать інші світи? Моє переконання, тому що: а) їм плювати на все, вони досягли процвітання, достатку; б) будь-яка цивілізація сягає якоїсь межі і потихеньку вироджується, вмирає.

– Останнім часом посилилась інформаційна хвиля, яка подає майже наукові свідчення про те, що у нас були контакти з позаземними цивілізаціями, серед яких є світлі й темні сили, але наш світ ще не готовий сприймати їхні ідеї, їхні технології. Як ви до цього ставитесь?

– Так, це вже загальноприйнятна думка. Про те, що подібні контакти були і є, що інопланетяни серед нас, ходять вулицями наших міст. Але говорити про це не можна, тому що настане культурний шок. Цю тему я теж намагався розробляти. Але останнім часом почав піддавати сумнівам те, що інопланетяни існують. Швидше за все, ми одинокі у Всесвіті. Але це наразі перевірити неможливо.

– Гаразд. Але те, що до нашої цивілізації існувало як мінімум ще чотири земних цивілізації доволі високого рівня розвитку, ви не піддаєте сумнівам?

– Знову ж таки це все теорії, версії. Хоча про це начебто свідчать різні археологічні знахідки, які знаходять в породі багатомільйонної давнини. Можливо, були такі цивілізації, але звідки вони пішли… Можливо, їх створив той самий Бог…

– Слушна думка. Більшість людей вважають, що без ідеї Бога як організуючого начала життя не виникло б і не розвинулось у безліч форм на нашій планеті.

– Я теж так вважаю. Хаос не міг би перевтілитись в якусь організовану матерію. Назвемо його як завгодно – Богом, Вищим Розумом, Деміургом, але таке начало було. І все на цій планеті відбувалося не випадково, не само собою. Нехай навіть пройшли мільйони років еволюції, але як це можливо, щоб породити таке різноманіття форм життя? Тут, швидше, є певний задум. А можливо, ми просто іграшка на столі у якогось зіркового гіганта.

– Які ваші релігійні переконання?

– Вони є, але не стійкі. Я прийняв православ’я не так давно. Коли в житті настав важкий період, я за власним розсудом охрестився. Єдине, що й зараз не можу усвідомити, – це те, що треба комусь поклонятися. Якщо Його вважати своїм старшим братом, тоді – так. А вклонятися, молитися, випрошувати прощення, це не зовсім для мене… Певно, гординя. Можливо, я ще не прийшов до смирення. Хоча у моєму житті були такі випадки, які не пояснити з точки зору матеріалізму. Якась вища сила, безумовно, присутня у нашому житті.

– З якого віку ви себе пам’ятаєте?

– З трьох років. Перший спогад пов’язаний з тим, що у цей час помирав мій батько. Він лежав у лікарні, ми прийшли у палату, а у нього на тумбочці лежав великий червоний кавун. Як виглядав батько, не пам’ятаю, а як мені кортіло з’їсти шматочок того кавуна, пам’ятаю дуже добре. Потім, коли батько помер, пам’ятаю, як він лежав у труні в актовій залі Калінінського педінституту. Я запитую, чому він лежить в одягу і туфлях, а мені кажуть, що він спить.

Далі був дитсадок. У п’ять років я вже навчився читати. Тому, коли ми поверталися з прогулянки і сідали обідати, я забивався під ліжко і читав. І мене звідти не могли витягти. Починався тихий час, а я читав. І хтось з вихователів казав: «Не чіпайте його, нехай читає». Також пригадую, як тікав з дитсадка. Мене спіймали, повернули. Увечері прийшла мама і сказала: «Не буду тебе забирати додому». Повернулась і пішла. Тоді я вперше залишився у нічній групі.

– Чи не пригадаєте, якими були ваші перші книжки?

– Усі не пригадаю. Добре пам’ятаю, що захоплювався книжками Миколи Носова про Незнайка.

– А що пов’язано зі школою?

– Буквально все. Це був один з найяскравіших і світлих періодів у моєму житті. Тут і перше кохання, і хокей, і футбол, і перші транзистори, які ми самі збирали, і ракети, які ми запускали.

– Чув, що ви тривалий час вели щоденники…

– То я і нині їх веду. Але вже не так детально, є перерви. Раніше щоденник для мене був усим. По натурі я людина дуже замкнута, майже ні з ким не спілкуюся. До того ж кому розкажеш про своє перше кохання, хлопцям у школі чи мамі? Звісно, ні. А ще коли прочитав книжку Носова «Дневник Коли Синицина», то одразу ж завів свій щоденник. З роками пишу в ньому все менше. Чомусь втрачається бажання спілкуватися з самим собою. Просто іноді фіксую деякі події. А подій все більше сумних додається.

– Яка ваша оцінка сучасної фантастики як літературного жанру? На чому нині будується фантастичний твір – на оригінальній ідеї, на незвичних героях, на крутому сюжеті?

– Сучасною фантастикою широко не цікавлюся. Читаю лише те, що приходить для публікації в журналі «Порог-АК». Іноді самвидав. Читаю те, що є на ФБ у групі «Фантасти». В основному я залишився у минулому. Із задоволенням перечитую Стругацьких, Лема, Бредбері.

Та якщо все ж говорити про сучасну російськомовну фантастику, то вона дуже різко змінилася в гірший бік, примітивніший. Жодних ідей в ній не простежується. Це чисто забавка-розважалка або ескапізм, попаданці або альтернативна історія. До речі, нещодавно прийшов цікавий лист з видавництва «ЭКСМО», у мене там вийшла книга, і з цього приводу я довго з ними сперечався. Так ось вони написали: «Безусловно, нам с вами было бы работать гораздо легче, чем со многими молодыми авторами, которые подчас и писать не умеют грамотно. Мы уверены, что вы можете создать зубодробительный фантастический боевик. Но эрудицию и интеллект вам скрыть не удаётся. А это не то что плохо, это очень плохо для серии “Российская боевая фантастика”. И это медицинский факт».

У цьому видавництві я певний час працював віддаленим редактором. Відредагував приблизно 150 книг. Половину переписував, тому що писати вони дійсно не вміють. Але з іншого боку – пишуть захоплююче. На одній сторінці може бути три бійки, чотири конфлікти тощо. Тобто йде постійний екшн. Ніяких філософських роздумів, жодних цікавих чи конструктивних ідей, але й на це є свій читач. Років у чотирнадцять, можливо, і я б це читав. Але у дорослому віці хочеться знайти якусь несподівану ідею, по-новому подивитися на світ.

Нині «на ура» іде романтичне фентезі, де за кількістю продаж лідирує Олена Звьоздная. Це також альтернативна історія, тут працюють півсотні авторів, і когось одного виділити важко. Іще – попаданці, це коли героя переносять у минуле і він завдяки своїм знанням стає міністром, радником чи якимось лідером. Такого типу творів видається приблизно 500-600 книжок на місяць. Єдине сучасне видавництво, що стоїть на принципах твердої наукової фантастики, – це «Снежный Ком М».

– Якщо не секрет, над чим ви нині працюєте?

– В роботі зараз остання п’ята книга з циклу «Наследие богов». Називається «Посланец Октагона». Коли я почав писати, думав вмістити цю історію в один том. Але вона розтягнулася на п’ять книг. Гадаю, цієї осені доведу до фіналу усі нитки цієї історії. Найтяжче мені вбивати своїх персонажів. Як казав колись письменник-фантаст Сергій Снєгов, збільшення кількості трупів зменшує враження від них. Деякі пачками валять, а мені одного шкода вбити. Але доведеться – немає куди подітися, бо якщо він залишиться живим, треба буде писати шосту книгу. А це вже занадто. Тим паче у мене на черзі ще чотири інших книги. Треба встигнути зробити цю справу.

– Якщо йти за принципом Юрія Олеші «ни дня без строчки», яка у вас щоденна норма?

– У погану «погоду» хоча б 25 рядків. Іноді буває важко змусити себе написати навіть кілька речень. Знаєш, що буде далі, але не в змозі змусити себе сісти за перо. Проте хочеться здійснити й нові задуми. Маю один глобально-епохальний задум. Навіть є зародок сюжету. Я вже уявляю, що, де і як буде відбуватися. Знаю, чим справа закінчиться. Передбачаю, що знову таки в один том це не поміститься. Але я навмисно пересуваю початок роботи подалі. Щоб там, за обрієм, було щось, до чого потрібно прагнути. Таким чином ти отримуєш перспективу і подовжуєш собі життя.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here