«ВІРА БУЛА ЗАВЖДИ. І З НЕЇ НАРОДИЛИСЯ УСІ ПІСНІ»

У минулих номерах ми вже писали про перебіг подій у рамках проекту «Галичина і Подніпров’я 1918 – 2018. Відновлення національних зв’язків», який реалізували наші гості з Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру.

Читати також: «В ТЕАТРІ ЦЬОМУ БІЛЬ ЗЦІЛЯЮТЬ БОЛЕМ…»

Під час їхнього перебування на Хуторі Надія вони вшанували пам’ять корифеїв українського театру і вклонилися праху І.К.Карпенка-Карого. Того ж дня артистка театру і кіно, співачка, художній керівник Львівського муніципального театрального та художньо-дослідницького центру «Слово і Голос» (що теж брав активну участь у цьому проекті), лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Наталія Половинка дала інтерв’ю нашому кореспонденту.

– Які думки навіває вам це місце, що ви відчуваєте, перебуваючи тут?

– Приклад корифеїв дає мені натхнення знову і знову робити свою справу, починати нову, відновлювати, вичищати джерела і закладати нові основи українського театру і не чекати, що це впаде в руки. Так, як вони зробили… Зараз такий час. Зараз є шанс.

– Що ви чули про наше місто, наш край, окрім того, що це батьківщина корифеїв, до того, як приїхали сюди?

– Для мене дуже дорогі імена Тарковських, увесь їх родовід. А ще той звук, який вони несуть. Я розумію, що це сама основа українства. Як не дивно, і в Андрія Тарковського, і в Арсенія це проявилося. Оця єдність мікро- і макрокосмосу. І цей звук, цей тон для мене пов’язаний з цими місцями. Оця унікальна якість, що є у фільмах Андрія Тарковського, яка хіба що є ще й у Довженка, де земля переплавляється у небо, і ти бачиш, що це один цільний світ, і крізь кожний момент просвічує вічність. Ця іскра, мені здається, потрапила до нього від батька Арсенія. А у батька вона залетіла від Олександра Карловича, коли він був у засланні з Опанасом Михалевичем, великим шанувальником і знавцем творчості Григорія Сковороди. Цей тон прийшов від Сковороди, ця думка про єдність мікро- і макрокосмосу, про те, що людина і є центр Всесвіту.

До того ж, звичайно, мене завжди вражали, як я їх називаю, «ці хлопці» на чолі з Карпенко-Карим, які зібралися, домовилися і почали будувати… І нову Україну, і українське мистецтво. Це дуже велика справа – усвідомити, на якій землі ти є, і почати для неї свідомо трудитися. Бо часто нам кажуть сьогодні: «Колись досвід і духовне надбання передавали з рук в руки. А тепер не так». Проте завжди так було: з одного боку, передавали знання як жити, а з іншого ‒ людина сама приймала рішення: я буду будувати, я буду садити, я буду створювати…

– Розкажітьтрохи про себе: звідки ви родом, з якої родини, де вчились?

– Родом я з Вінниччини. Хоча усе дитинство пройшло на Буковині – батьків послали вчителювати у село Кам’яну, потім у Кіцмань. Це дуже дорогий мені край… Коли повернулися на Вінниччину, я закінчила там музичне училище. Моєю вчителькою була Наталя Колодюк. Згодом вона мене привезла до своєї професорки Марії Тарнавецької. Це геніальний педагог, у якої я вчилася у Львівській консерваторії. А на останньому курсі вирішила йти у театр Леся Курбаса, який щойно був створений. Це була трагедія для Марії Петрівни, бо їй здавалося, що я кидаю музику. Але я їй відповіла, що хочу робити зриму музику. І це й понині така моя мрія, яка втілюється, слава Тобі Господи.

– Поясніть, будь ласка, що для вас «зрима музика».

– Усе своє життя я займаюся живою традицією – українською піснею, яка проявляється у театральній формі. Сама я не їжджу, не збираю пісень, тому що багато знаю від моєї родини, багато беру з книжок, беру від вчителів, які родом з Полтавщини, з Полісся, з Вінниччини. Це унікальна школа в Україні, адже ми не лише копіюємо, а рухаємося до того, щоб відкрити саме джерело співу в людині. Цьому мене навчили Єжи Гротовський, великий режисер, у якого я вчилася в Італії. До речі, мама його зі Львова. Отож він повернув мене обличчям до того, що я знала з дитинства. А вже після цього я почала співпрацювати з Сергієм Ковалевичем, українським режисером, який допоміг мені правильно бачити, що таке бути співачкою, усвідомлювати, чому ти служиш і як ті джерела відкривати в інших людях.

– А як ви зустрілися з Ростиславом Держипільським?

– Він запросив мене як педагога до себе на курс в Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Першою нашою виставою, що народилася спільно, була «Солодка Даруся». Коли завершили цю роботу, я сказала Ростиславу: «Чому тобі не стати лідером театру імені Франка?» Він відповів: «У-у, до того ще далеко». А за місяць подзвонив і сказав: «Вітай! Я очолюю театр». Отже, то були такі пророчі слова. І «Солодка Даруся» стала візитівкою цього театру. Тобто вона має в собі стільки енергії, що й донині веде за собою всі вистави. Потім народився ще один спільний проект – «Нація», за Марією Матіос. А два роки тому ми створили як співрежисери третю виставу за творами Стефаника «Вона – Земля». По суті це – триптих. У них одна тема, це – людина на своїй землі, під своїм небом, яка любить те, що вона робить і вірить в те, що вона робить. Це така постать, яка розуміє, що від неї залежить мир.

– Які ж особистісні якості мають нині домінувати в людині, аби вона створювала цей мир?

– Це дуже важливе питання сьогодні. Його треба щораночку, пробудившись, собі ставити. Адже раз від мене це залежить, то я можу і мушу щось зробити. Думаю, це віра в Бога в моєму серці, в Бога живого, який довкола мене. Тому що він проявляється в усьому. Як, наприклад, оця земля… вона зараз пахне, отак Бог пахне, оці кольори, отакий і він різнобарвний. Моя любов – це і є мій Бог.

Якщо людина навіть ніколи не задавала собі питання, якої вона віри, то вона може себе спитати, що я люблю понад усе. Оце і є її віра. Віра була завжди. І з неї народилися усі пісні. І з неї народжується мир в серці. Як у мене є мир в серці, у вас, то довкола робиться мир. І він переможе усе.

– Тобто ми – оті ланцюжки, які поєднують цю позитивну енергію і передають її далі?

– Воно саме передається. Як сказано у Святому Письмі, «Там, де двоє троє в ім’я моє, там Я посеред вас». Там, де ми збираємося, як зараз на цьому Хуторі Надія, як ми зібралися з двох частин України, то між нами Бог. І та дія від того, що ми зібралися, вона більша, ніж навіть ми усвідомлюємо. Бо від того і той, хто зараз на фронті, отримає підтримку, і той, хто десь у далекому селі й, можливо, йому досить скрутно, отримає надію.

– Пані Наталіє, ви не відчуваєте, що у цьому постмодерному просторі, більш негативному, ніж нам хотілося б, на жаль, не всі так мислять, як ви, не всі можуть зродити в собі таку віру? Як на мене, в ньому більше язичницьких вірувань…

– Вони собі можуть бути. Але ж… Христос усіх спасає. І тих, хто себе вважає буддистами, і тих, хто прихильний до язичництва. Гадаю, нині найголовніше, щоб людина в собі помітила любов. Людина народжується з вірою. Вона її може в собі затлумити, але з часом вона все одно проб’ється, як та квітка, що сходить навесні. І ось те, що в тобі пробилося, ‒ це те, чим можна жити. А якщо тобі є чим жити, то вже й коло тебе якійсь людині є чим жити. А про те, чи більшість, чи меншість, може й не нам судити. Святі… їх насправді були одиниці. І ми не задумуємося сьогодні: а кого було більшість? Ми йдемо за ними. За святими нашої землі.

– Яким, на вашу думку, має бути сучасне театральне мистецтво, українське зокрема?

– Нещодавно у Львові закінчився фестиваль «Древо», який я задумала і спільно з центром «Слово і Голос» проводила. Цей четвертий фестиваль був виключно театральний. Це був фестиваль-майстерня. І ось та якість, яку ми побачили протягом шести днів фестивалю, для мене це – майбутнє українського театру. Складові цієї якості – цільність, ясність, служіння людині живій, за формою – від ритуалу до гри. Всі ті вистави склалися в одну ікону – «Дари волхвів». Вони служили самому джерелу людини, людині як вона є, за покликанням своїм, образом і подобою. Ось таким має бути театр. Якщо ти є тим, хто ти є, тоді тобі не треба роззиратися сильно. Ти трудишся на своїй землі, ти довкола себе садиш сад, як оці хлопці на чолі з Тобілевичем посадили, і ти довкола себе даєш людям жити. І так виникає новий український театр.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

Напишіть відгук