ДИТИНСТВО ЗАЛИШАЄТЬСЯ З КРАЩИМИ

У художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна експонується виставка заслуженого художника України, живописця й графіка Анатолія Янєва за музейною програмою «У майстерні художника».

З цієї нагоди доречним буде поговорити про митця, відомого не тільки в Україні, а й далеко за її межами, чиї роботи експонувалися на численних виставках і знаходяться в музейних та приватних колекціях США, Німеччини, Чехії, Польщі.

2005 року вручалися премії першим лауреатам обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та  мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. Ними стали народний художник України Михайло Надєждін («Новітні спрямування»), нині заслужений художник Анатолій Янєв («Національна традиція») і автор цієї статті («Мистецтвознавство та історія мистецтв»). Отож ми з Анатолієм Микитовичем по-своєму куми.

З нагоди присудження премій колега Янєва, художник і мистецтвознавець Андрій Надєждін писав: «Мистецький доробок А.М.Янєва яскраво відображає еволюційні процеси в класичному реалістичному живопису, традиції якого художник впевнено впроваджує у сучасності… Герої його творів здебільшого люди, зайняті буденною працею. Та саме в буденності митець знаходить унікальність життєвих моментів. “Сінокос”, “Швея”, “Літнього вечора”, “Ранок” – в них під уважним пензлем художника побутові мотиви набувають особливої значимості… Залишаючись в межах класичної реалістичної картини, Анатолій Янєв знаходить способи розкрити по-новому її внутрішні можливості. Фактично, не звертаючись до зовнішніх етнічних означень, він створює відчуття українського національного колориту».

Художник Янєв – реаліст, який твердо стоїть на своїй землі. Його можна назвати продовжувачем національної традиції і її примножувачем, оскільки він не просто залишається у просторі реалістичного мистецтва, а постійно шукає і знаходить у ньому власне «Я». Своє розуміння творчості пояснює так: «Художник – це вічний пошук кольору і форми. Він шукає їх, щоб передати враження від землі і неба, сонця і квітки, від людини, відчуття події. Можна бездоганно володіти технікою, але без пошуку справжньої творчості немає». Як митця його цікавлять конкретні речі у їх відображенні, пропущеному через особисті  почуття, в чому Анатолій Микитович і бачить своє завдання як художника. Концепція конкретна, вивірена часом та підтверджена в тому числі і його багаторічною творчістю.

Шлях до професії у сільського хлопця з Митрофанівки (Новгородківський район) був непростим. Я іноді задумуюсь: що краще для митця – рівна сприятлива, безперешкодна дорога від художньої школи до училища, а там і до інституту, чи крізь терни? І зупиняюсь на другому.  Цей шлях ризикованіший. Але на ньому гартуються необхідні творчій особистості риси характеру: наполегливість, працьовитість, критичне ставлення до себе. За моїми спостереженнями, на «зіркову хворобу» частіше хворіють ті, кому професія художника далася легко. Хоча, зрозуміло, не як правило.

У Анатолія Янєва на шляху до художнього інституту не було ні покровителів, ні студій, хіба що курси з підготовки художників-оформлювачів при обласному Будинку народної творчості. І все ж він вступив. З першого разу. Не в рожевому юному віці, а у двадцять три, відслуживши в армії і попрацювавши в селі та на заводі. І на третьому курсі його у свою майстерню взяв академік Шаталін, той самий Віктор Шаталін, репродукції з картини якого «По долинам и по взгорьям» розходилися у великому форматі і листівках по всій країні.

Він зі студентських років утвердився в реалізмі. Не тому, що хтось із професури вимагав: «Щоб ніяких Сезанів!». Дозволю собі припущення, що в чітко предметних рамках його утримало рідне село, не тільки Митрофанівка, а село взагалі, про яке співають: «Село моє, для  мене ти єдине…»

– Я живу в місті, але залишаюся селюком. Живу отим селом – з його патріархальщиною, відкритістю, взаємоповагою і багатовіковою етикою, з його працьовитістю і образним сприйняттям світу, – якось у розмові зі мною сказав художник. –  На жаль, багато чого сьогоднішнє село втрачає. Моє звертання до села у творчості практично є моєю молитвою за нього. Не хотілося, щоб вона стала прощальною.

Під час навчання в художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) на нього надзвичайно сильне враження справило відвідання музею народного мистецтва Івана Гончара. Слід сказати, що тоді далеко не кожний студент наважувався зайти в будинок неподалік Києво-Печерської лаври, котрий так лякав партійне керівництво республіки. Тепер на основі його колекції діє Український центр народної творчості імені Івана Гончара. А тоді це було унікальне приватне зібрання національного народного й ужиткового мистецтва, котре перебувало під постійним наглядом спецслужб. Врешті-решт музей закрили для відвідувачів. Студент Янєв устиг потрапити туди і був приголомшений:

–  Я побачив ікони й народні картини, народний одяг і рушники, різьблення і писанки, ужиткові речі й музичні інструменти. Про таке багатство й не підозрював.

Його вразила естетика ужиткових речей, їхня  довершеність і досконалість, логіка художньої форми і кольору. Пізніше все це знайде відгук у полотнах Янєва, але не як декор чи стилізація, до чого часто вдаються сучасні митці, а як сутність національної картини. Дозволю собі ще одне припущення: колекція Івана Макаровича  утримала його в образному світі  села: «Я живу в місті, але залишаюся селюком…». Звідси й тематика картин. Це – сцени із сільського життя. Прості, природні і багатозначні. Здавалося б, звичайна побутова сцена – просіювання зерна  («В коморі»). А скільки в ній поваги до сільської людини, її щоденної праці і неголосної поезії. Чи  «Сільський мотив» – жінка в зимовому одязі пригортає до себе змерзлого котика – ну що тут ще додаси, аби передати на полотні тепло, котрим отакі прості жінки зігрівають світ.

Десь посеред пейзажу і жанрової картини стоїть  полотно «Мотив». У заростях недоглянутого саду, за поламаним тином і розквітлим кущем бузку видніється хата, судячи з усього, залишена господарями. Явище не поодиноке, і тема не нова. Тільки у Янєва вона не читається як трагедія. Щось урочисте звучить у цьому полотні. Автор віддає шану вмираючому сільському дворику, як її віддають людині, котра зробила свою справу і йде від нас назавжди, водночас залишаючись із нами, поки ми живі. Це ота сама молитва художника на добру пам’ять. Тому логічно вписується в образний світ Анатолія Микитовича поруч  ностальгійним  «Спомином дитинства», зовнішньо буденними «Ранком», «Сінокосом», «Літнім вечором»  та багатьма іншими.

Анатолій Микитович уникає епічності, навіть коли йдеться про панорамний краєвид. Його полотна майже камерні, іноді навіть інтимні. Що визначає й їхній розмір. Правда, є ще одна причина – за майстерню художнику служить власна квартира, у ній «не розженешся». Та головне все ж у сприйнятті художником реальної дійсності. Янєв бачить її такою, якою вона є, – без піднесеності, урочистої демонстрації, тим більше пафосу, він просто любить її, а з любов’ю говорять тихо.

– Для мене кожна картина – як новела, – каже художник. –  Як оповідання Григора Тютюнника, творчість котрого я дуже люблю.

Що Анатолій Микитович любить Тютюнника – цілком природно. Але мене здивувало, коли почув, що так само йому близькі Оруелл, Гессе. Ну, з першим зрозуміло, після появи на полицях його антиутопії ім’я письменника було у всіх на устах. З Гессе складніше. Думаю, що цей автор близький Янєву прагненням «осягнути таїнство втілення образу в предметі». Якщо це так, то стає зрозумілішим, чому його реалізм базується не на соцреалізмі радянської доби, коли студент Янєв долучався до мистецтва, а на «втіленні образу в предметі» далеких класиків. («До традицій у мене шанобливе ставлення. Як говорив Далі: «Якщо ти вважаєш Вермеєра чи Рембрандта другорядними художниками, то відклади свої пензлі і пребувай у блаженному ідіотизмі», – сказав художник в інтерв’ю Андрію Надєждіну напередодні відкриття виставки «Живописний світ Анатолія Янєва»). Його живопис міцний, соковитий, грунтовний. Янєв не експериментує з фарбами, він ними творить картини, які хвилюють живим образним рядом. Логіка композиційної побудови,  чіткий малюнок і гармонія колориту у його полотнах завжди підпорядковуються головній меті – образному вирішенню теми.

– Без образу немає твору – переконаний Анатолій Микитович. – Сьогодні доступні роботи художників різних шкіл: від класицизму до наймодерніших течій. Мені подобаються багато митців, як наших, так і зарубіжних, як сучасних, так і минулих часів. Головне, щоб було мистецтво, справжнє мистецтво, щоб у ньому відчувалися талант, душа, художній образ.

Саме таке мистецтво представляє кропивничанин Анатолій Янєв.

Досконало володіючи малюнком, художник створив прекрасні графічні портрети, зокрема  дружини («Тамара»),  Володимира Остроухова, «Чоловічий портрет» тощо. Вони конкретні,  психологічно загострені. Його живописні персонажі так само наділені чіткими психологічними характеристиками. У цих полотнах у формуванні образу значну роль відіграє колір. І якщо у портреті художника Віктора Перепічая («Портрет друга») колорит стриманий, то «Українка» приваблює багатством барв. Однак і тут художник не захоплюється декоративністю, підпорядковуючи колір не формі, а змісту.

Під час однієї розмови Янєв зізнався:

– Хоч маю в доробку жанрові полотна, портрети, та на першому місці у мене пейзаж. Це все та ж любов з дитинства, котра залишається зі мною. Я й зараз, коли ходжу на етюди в місті, вибираю місцину, де «найбільше села». Через пейзаж прагну передати настрій, враження, а головне – відчути причетність до цього складного і такого гармонійного світу, висловити біль, що ми нещадно руйнуємо його первозданність (от вам і Гессе).

Однак, попри тривогу, пейзажі Анатолія Микитовича світлі, радісні, наповнені сонцем і повітрям, незалежно від того літо це, осінь, зима чи весна. Тут, як у відомій оповідці з того ж дитинства про чотири пори роки. Так само світлі й радісні його численні натюрморти, головним чином композиції з квітів і предметів домашнього вжитку. Яскравою сторінкою у творчості художника стала поїздка свого часу в Крим, звідки він привіз багаті враження, втілені на полотні:  «Ранок», «Похмуро», «Бурхливо», «Судак  вранці», «Море», «Морський вид», «Чатир-Даг» тощо. Вони вирізняються підкресленою динамікою кольору, врівноваженістю горизонталей і вертикалей кримського ландшафту. А рукотворні сліди ще не до кінця зруйнованої патріархальної культури відгукуються мотивами Купрінської прози.

Анатолій Янєв часто звертається до жанру «ню», якщо й не забороненого в радянські часи, то, принаймні, такого, що не  заохочувався. (Відомий анекдотичний приклад. Авторам агітаційних плакатів «рекомендували» малювати жінок-трудівниць із «нульовим» розміром грудей). Хоча зображення жіночого тіла як довершеної форми надихало класиків ще від часів античності, а то й раніше, і залишилося у величезній художній спадщині «всіх часів і народів». За винятком тих, відтворювати предметний світ котрим не дозволяла їхня релігія.

У тому ж інтерв’ю  художник говорить: «Жінки взагалі моя тема. А жанр «ню» – природний для художника. Це у всі віки – бажання відтворити живу природу тіла.  Ти не можеш від цього відмовитися. Тіло завжди було об’єктом дослідження, пізнанням невідомого, вивченням пластики, при цьому  в картині стирається  відтінок банальності, з’являються образ та стиль”. У його доробку «ню» складають цілу галерею жіночих образів, вони досконалі і матеріальні, цнотливі, але не позбавлені чуттєвості, виразні і живописно насичені.

Звичайно, в одній статті розповісти усе про митця – автора сотень і сотень картин  просто неможливо. Я зупинився  на тому, що спонукає Анатолія Янєва до творчості і що її характеризує. Головне ж – у сприйнятті його робіт глядачем. Мені довелося побувати на багатьох виставках Анатолія Микитовича, як персональних так і колективних, спостерігати за присутніми на них, і скажу відверто: байдужих я там не бачив.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

 

Напишіть відгук