«ІСТОРІЯ СВОБОДИ — ЦЕ ІСТОРІЯ СПРОТИВУ»

0
860
views

Ці слова Вудро Вільсона стосуються і української свободи. Наша історія надзвичайно трагічна і без спротиву, хай навіть такого, який не давав нам одномоментної перемоги, від нас, як від нації, залишились уже б тільки згадки.

Голодомор – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Йдуть роки, а він залишається кривавою раною на тілі і свідомості українського народу. Зі здобуттям незалежності ми ще встигли зафіксувати свідчення тих, хто пережив той жах. Записано спогади, досліджено документальну базу. Але чомусь усталеною залишається думка, що українці помирали мовчки, покірно, без спротиву. Чи могла так поводитися нація, яка у ментальній характеристиці має слово вільнолюбна і яку власне за це і вбивали?

Де можна знайти ці свідчення? Адже людське життя коротке, і вже майже не залишилось в живих навіть свідків Голодомору-33, не кажучи про тих, хто міг тоді чинити якийсь спротив. Але у кожній області ми маємо великий масив справ репресованих, де документально засвідчено багато фактів і навіть конкретних висловлювань сотень і сотень людей, які мали сміливість протистояти владному монстру, що наступав.

Серед 20-тисячного масиву справ репресованих радянською владою та зафіксованих редакцією «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» десь третина тих, що покарані за ті ж «волинки», спротив колективізації, непомірним хлібозаготівлям, наступаючому голодомору, який став вирішальним аргументом більшовиків у боротьбі з українцями.

За період 1932-33 років ми маємо чимало справ, які свідчать: навіть у ті дні й місяці, коли люди жорстко страждали від голоду, вогник спротиву не гас. Хто ж його чинив? Звісно, найбільш ненависними на селі радвладі були так звані куркулі. Саме ці люди найбільш тверезо оцінювали все, що відбувалося тоді на селі.

«Живими залишаться тільки ті, хто зуміє сховати хліб», – так фактично пророкував односельцям Остап Григорович Загорулько із села Казимирівки (нині село Чистопілля) Вільшанського району. Колишній стражник при гетьмані і доброволець Петлюрівської армії. 11 березня 1933-го його арештували як куркуля, який агітував проти посівної кампанії і засипки посівматеріалу. Відкрито виступав проти плану хлібозаготівель. Закопав близько 40 пудів різних культур.

Розкуркулений у 1929 році, Юхим Поправка влаштувався на станцію Долгинцеве ремонтним робітником. Але постійно бував у своєму рідному селі Когушівка Катерининської сільради Долинського району. І не мовчав: «Майно в людей забирають, платежі накладають такі, що їх не в силах платить. Жити буде тоді добре, коли загине радвлада. Колгоспи розбігаються, жити в колгоспах неможливо, їсти нічого. Держава у селян весь хліб забрала, самі сидять у Москві, білий хліб їдять. А селян розорили, примусили голодувать, селяни пухнуть від голоду, їдять дохлих коней». У грудні 1932-го згуртував навколо себе групу робітників, які вимагали, аби додали хліба, голодними, мовляв, працювати не будемо. Юхим Аврамович казав: «Влада давить і робітників, і селян, які мають хліб. Не дають жить, висилають на Соловки. Роботящих морять голодом, а залишають ледацюг».

Іван Спиридонович Баранов із села Грузьке вважався бідняком. Але, на думку ДПУ, потрапив під вплив куркульсько-попівського елементу, саботував політичні кампанії, виступав проти хлібозаготівель і колективізації, не вступав у колгосп, не виконував зобов’язань перед державою. Його арештували у січні 33-го на основі даних, що він закопав 12 пудів зерна. 31 січня таку яму із житом у його дворі таки справді знайшли. Він виростив жито на своїх 25 сотках землі і закопав, аби прогодувати свою родину – п’ятеро душ. Він вперто не признавався у цьому і навіть під арештом говорив: «Радянська влада робить це з тією метою, аби усі колгоспники померли з голоду. Краще б усі комуністи разом зі Сталіним повісились, тоді б нам краще жилось».

На початку 30-х років маховик репресій ще не набув такого розмаху, аби знищувати повністю усю родину. Тож часто дорослі сини куркулів поверталися у рідне село, намагаючись зачепитися за життя, таки йшли в колгосп чи влаштовувались на роботу на ближні підприємства, залізницю, в якусь установу. І, звісно, їм, хто на собі відчув «доброту та турботу» радянської влади, змовчати було найважче.

Безкоровайні Григорій та Михайло були синами навіть не куркуля чи якогось багатія, а колишнього поліцая-стражника. Жили у селі Любомирка. Арештовані у грудні, напередодні нового 1933 року. Григорій працював трактористом. Але був незадоволений колгоспним ладом та планами хлібозаготівель. Нібито не раз зривав оранку та молотьбу, навіть псував трактор, аби не виходити у поле. Григорій Кирилович звинувачення щодо шкідництва назвав наклепом і будь-яку свою вину не визнав. Михайло відповідав у колгоспі за тяглову силу – коней. Але, як вважали в ДПУ, довів їх до повного виснаження. Вони дохли, але й ті, що були ще живі, уже працювати не могли. Казав: «Що ж робить в колгоспі, коли ми голодні, їсти не дають. На чорта така робота, краще їхати десь на виробництво». Братів відправили у Північний край.

4 квітня 1933 року у колгоспі імені Молотова, що у селі Аджамці, був зірваний вихід у поле першої бригади. Винним у цьому визнали сина куркуля Павла Леонтієвича Бойка. Він казав людям: «Ну, що, як воно вам здається? Хто з вас пам’ятає панщину, то знає, що тоді хоч годували добре і жили вільно, а тепер у колгоспі гонять на роботу, а їсти не дають. Голодом нас морять, он люди мруть, як мухи, скоро усі вимруть, і ніхто не звертає уваги!» Ці слова Павла підтримала його сестра Берестовенко Оксана та її подруга Євдокія Демешко: «Доки ж ми будемо робить голодні, хай нас нагодують, тоді ми працюватимемо!». На колгоспних зборах Павло відверто заявляв: «Скільки у колгоспі не роби, прийде осінь, хліб заберуть, так, як у прошлому році, і прийдеться голодувать. То треба запасатись харчами, бо прийде зима, то з голоду здохнем…»

Серед тих, хто намагався протистояти натиску радянської влади, колгоспної системи, голоду, що насувався, чимало тих, які мали стосунок до релігії. Як відомо, радвлада з перших років свого існування оголосила їй війну, і не лише вірі, а й совісті як такій. Тож люди, які зуміли в серцях зберегти віру, ясна річ, підіймали голос проти наступу смерті на українське село.

На початку квітня 1932-го уповноважена по посівкампанії Чужинова та голова сільради Іваницький проводили куткові збори. У першому районі села мешканці зібрались на молитву. Керівники попросили не розходитись і обговорити питання посівної кампанії. Але Дворський заявив, що він не дозволить проводити зустріч, бо ви, мовляв, антихристи і мерзотники і нічого говорити з антихристами, які в очі лестять, а насправді душать народ. Люди розійшлися і до посівної не приступають. Дворський же каже, що скоро влада антихриста буде знищена і тоді земля буде оброблятися. 27 квітня ДПУ порушило проти Дворського кримінальну справу, але він із села зник.

Через кілька днів, 2 травня, коли задощило і селяни не виходили у поле, група віруючих, серед них більшість розкуркулених, стала вимагати відкрити храм, який був закритий через відсутність священика і несплату церковного податку. Самоправно храм відкрили, люди співали різні церковні пісні. Користуючись нагодою, колишні куркулі почали вимагати розпустити колгоспи. Більше ста людей попрямували до контор колгоспів імені Блюхера та імені Косіора, але безчинств не творили, тільки звертались до членів правління з вимогою повернути їхнє майно. Розкуркулена Олена Семенець закликала забирати майно силою, бо однак обмануть і доведеться помирати з голоду. Кілька чоловік вивели своїх коней, інші пішли за ними і так розібрали 164 коней.

Священик Михайло Діяковський до останнього сподівався, що його родина зможе пережити тяжкий час. Навесні 1933-го, коли голод уже став нестерпним, Михайло Петрович запропонував Леонідові перепливти Дністер і перейти на румунський бік, очевидно, сподіваючись знайти там порятунок для себе, а може, й можливу підтримку для родини. Вони вирушили у місто Тирасполь, де на березі Дністра, сховавшись у видолинку, відслідковували маршрут прикордонного наряду. Влучивши потрібний момент, кинулись у воду. Пізніше Леонід на допиті розповість, що батько зміг подолати десь три чверті водного шляху, а потім крикнув йому, що більше не має сил. Леонід дістався до румунського берега і відразу звернувся до місцевої влади. Його направили у місто Бендери, де він перебував під вартою, а потім передали якомусь МСК (розшифрування цієї абревіатури у справі немає), яке й переправило Леоніда Діяковського у Молдову. Це сталося усупереч його волі, бо він просив румунську владу не повертати його в СРСР. Розповідав, що там страшний голод, люди мруть на очах, розбігаються із сіл, земля не засівається, хліб дуже дорогий. Але румунам, очевидно, це було нецікаво. На відміну від нашого ДПУ, яке відправило юнака у виправно-трудові табори.

На початку 30-х жінки були основною рушійною силою спротиву проти колективізації. “Волинки” (це коли розбирали майно із тільки-но створених колгоспів) стали масовим явищем у всіх куточках області. І перед у них вели жінки. Очевидно, ними керував природний інстинкт збереження роду й народу, а ще й те, що тоді влада все-таки набагато рідше арештовувала і карала жінок. У 32-33 роках жіночий спротив став набагато рідшим. Схоже, жіноцтво намагалося в міру сил зберігати власну родину, розуміючи, що сил для боротьби із колгоспно-комуністичним монстром замало. І все ж він був.

П’ять десятин землі, двоє коней, корова, дрібний сільгоспінвентар – таке господарство мала, як записано у справі, арештована у грудні 1932-го мешканка села Любомирка Добровеличківського району Ганна Йосипівна Бадрак. Вона, колгоспниця, систематично займалась агітацією проти колективізації та інших заходів радвлади. Казала: «Колгоспи – це руйнівники селянства. Правління в них – одні злодії і бандити». Підбурювала жінок не виходити на роботу, зривати трудову дисципліну та план хлібозаготівель: «У нас однак хліб заберуть, а ми будемо їсти бур’яни, хай він краще погниє на полі».

Серед переконаних партійців, звісно, було небагато тих, хто хоч якось намагався противитися жахам Голодомору. Але й серед них траплялися ті, хто не міг закривати очі на жахливу правду.

Матвій Іванович Гнатков був родом із села Новиця Калуського району. Як його доля занесла на Бобринеччину, невідомо. Очевидно, відданий комуніст, інспектор районного комітету Компартії, випробування українським голодомором не витримав. У 1932 році півроку він був уповноваженим райпарткому по Рощахівській сільраді. План тут був виконаний лише на 65 відсотків, а у грудні зібрано тільки 300 центнерів. Матвій Іванович же, замість того, аби жорстко вимагати збільшення здачі хліба, діяв, як оцінили його товариші по партії, на зрив заходів: підтримував настрої, що план хлібоздачі нереальний і його неможливо виконати. Говорив: «Люди не дурні, вони голодні працювати не будуть. Вони бачать, що їх обманюють. Весь час обіцяли, що життя стане кращим, а тепер і їсти не дають». Відмовлявся йти разом з бригадою збирати хліб у людей. У постанові бюро РПК «Про саботаж хлібозаготівель» сформульовано чітко: «Плач Гнаткова про голодних розмагнічував партійців, бачачи такий настрій районного працівника, вони фактично припинили боротьбу за хліб. А у грудні ще й роздавали хліб людям».

Не залишалocя наше укpаїнcьке cелo та й українці в цілому безмoвними пеpед oбличчям гoлoдoмopу. Голови колгоспів, члени правлінь та райпарткомів, голови ревізійних комісій, рахівники, агрономи, робітники, службовці залізниці, пошти, колишні куркулі, сини куркулів, середняки і колгоспники, червоноармійці, віруючі різних конфесій, жінки й чоловіки. Сотні архівних справ, історій про тих, хто не мовчав, застерігав односельців про неминучий голод, пояснював, намагався перешкодити вбивчій для села хлібоздачі, а то й кидався у бійку чи брався за обріз. Мусимо про це знати і пам’ятати.

Світлана ОРЕЛ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here