«НАМ ТРЕБА ЗАБРАТИ НАШУ ІСТОРІЮ, І РОСІЯ ЗАЛИШИТЬСЯ ГОЛИМ КОРОЛЕМ»

0
82
views
«НАМ ТРЕБА ЗАБРАТИ НАШУ ІСТОРІЮ, І РОСІЯ ЗАЛИШИТЬСЯ ГОЛИМ КОРОЛЕМ» Фото Ігоря Демчука. НС

Нещодавно у Кропивницькому з творчим візитом перебував відомий український письменник, політик і громадський діяч Володимир Яворівський. Пропонуємо інтерв’ю з ним нашого кореспондента.

– Що вам пригадується з тих часів, коли ви у якості депутата ВРУ бували на Кіровоградщині?

– Був такий період, коли я бував тут частіше, ніж у Києві. Розпилював сейфи з бюлетенями, коли їх не давали і ховали ключі деінде.

Читати також: ВІД «БРАЙТ БУКС» ДО «ІМЕКС–ЛТД»

– Чи дійшов ваш останній лист до Президента і якою була якщо не відповідь, то реакція?

– Я багато листів написав президентам і про це не шкодую. Вони були опубліковані, вийшли великим тиражем, листівками тощо. Реакція? Ми з ним не вітаємося. Бачимося – він мені очима «киває», я йому очима відповідаю. Власне, реакція була. На день народження мені телефонують з адміністрації Президента. Питають: «Де ви сьогодні будете?» Кажу: «На цьому світі, звичайно. Буду вручати премію Пилипа Орлика». Ну то, кажуть, беріть там трубку, вас хоче привітати Президент. Я вручив премію, ми там з лауреатами по 50 грамів коньячку прийняли. Дзвонять знову з адміністрації, питають: «Де ви?» Кажу: «Я на Аскольдовій могилі. А що таке?» Відповідають: «Вам хочуть квіти принести». Я все одразу зрозумів: мені принесуть квіти, але Президент зі мною говорити не буде.

Моя прикрість у тому, що я так само, як і вся Україна, повірив Ющенку. Але я не можу сказати, що це людина непатріотична. Це людина, яка знає українську історію. У мене з ним були дуже близькі, дружні стосунки до президентства. Ми їздили в Хоружівку до його мами… Але згодом побачили: півтора року показувати нам красиві манжети, а він це робив бездоганно, і розповідати нам якісь речі… Я для себе зрозумів, що Україні потрібен президент із унікальним системним мисленням. Я написав йому листа, прикрого, певно, листа. Я писав: ви прекрасний патріотичний чоловік, ви залишилися хоружівським парубком, але не стали українським президентом.

Нагадаю вам і собі. Після помаранчевого Майдану зібралися у Сєвєродонецьку зробити переворот. І Кушнарьов тоді був таким вождем. Якби Ющенко посадив Кушнарьова, той вийшов би і зараз був живий, він серед них найрозумніший, а його вбили на полюванні. Треба було посадить когось, тоді б сьогоднішні Шуфричі, Рабиновичі і такі інші боялися. А Ющенко не тільки пробачив їм, а ще й підписав угоду з Ахметовим, і через рік вони прийшли у Верховну Раду, почали займати у державі провідні місця. Про Януковича говорити не буду, самі розумієте.

А Порошенко… Людина пообіцяла нам, що через два місяці війна закінчиться. Я не повірив, бо треба знати Путіна, треба знати Росію, знати ситуацію. Він обіцяв, що будемо жити по-новому… Учора я виступав у вашому шпиталі. Підійшов чоловік і каже: «У мене 1600 гривень пенсія. А для того щоб вижити, я маю купити пігулки, які коштують 1000 гривень. Якщо я їх не прийму, через три місяці я в могилі». А їх же мільйони цих людей.

На превеликий жаль, на сьогодні ми ще жодного президента, справжнього, який потрібен Україні, не мали. Ми його тільки-но «намацуємо». І ми не маємо права помилятися. Ми вичерпали ліміт помилок.

– Ви казали, що нещодавно завершили роботу над новим історичним романом. Розкажіть, будь ласка, про цей твір.

– Це роман про дивовижну постать у нашій українській історії. Постать, з якої почалася, як для мене, Україна, і я  це доводжу в романі. Це свята княгиня Ольга. А називається він «В мене вечеряв Ісус».

Хоча про неї немає фактажу, проте є багато легенд, які вже прижилися в свідомості нації. Їх обминути вже не можна. А решта… Я мав абсолютно творчу волю, але засновану на документах, на доказах. І це новий погляд на княгиню Ольгу, на той історичний період. Треба сказати, було дуже важко. Роман цей я довго і вперто писав. Треба було повернутися в язичництво, вивчити усіх богів, усі вірування. Тим більше, що це перехід одразу до християнства, коли Ольга була охрещена. Вималювати цю жінку було непросто. Після смерті Ігоря у неї на плечах опинилася держава – величезна, розшарпана, не об’єднана. І як їй вдалося вижити, зміцнити державу без жодної війни. Чому я вважаю, що з неї почалася Україна? Тому що вже у 1012 році в одному з літописів, коли помер Ярополк, князь Переяславський, сказано: «І стонаша по ньому вся Україна». Тобто вже тоді поняття «Україна» було у живому обігу. Ольга діяла у середині десятого століття, у часі це дуже близько, якихось 60 років. Тому для мене навіть не з князя Ігоря, не з князя Олега Віщого, а саме з Ольги почалася українська держава, і докази цього подані мною в романі в художній формі. Ольга перша, хто означила кордони цієї країни, зміцнила оборону, виставила сторожові пости і погости, встановила єдиний податок, прийняла нову релігію.

– Відоме сказання чи то билина про «тихе» захоплення Царгорода княгинею Ольгою. Як ви подаєте цю ситуацію в романі?

– Костянтин запрошує її до Царгорода як володарку великої країни, яка тоді після Візантії була другою країною на європейському континенті. Ольга пливе до Царгорода. І коли її побачив Багрянородний, тоді це було прийнято, запропонував: «Ти так вдало керуєш своєю державою, що було б добре, якби ти мені і тут допомагала». Тобто ось таким шляхом пропонує їй руку і серце. На що Ольга каже: «Я ж поганинка, язичниця. Як можеш ти, християнин, на мені одружитися?». «Давай ми тоді тебе охрестимо», – говорить Костянтин. І її освячує патріарх Вселенський Феофілакт, а хрещеним батьком став сам імператор Візантії. Описав я це хрещення. Але коли вона вже охрещена, він каже: «Ти вже можеш стати моєю дружиною». На що Ольга відповідає: «Зачекай, ти ж мій хрещений батько. Як я можу вийти за хрещеного батька?!» Він розуміє, що вона його обвела навколо пальця, і проводжає цю мудру українку на батьківщину з великими дарами.

– То чому ж «В мене вечеряв Ісус»?

– Це остання сцена. Коли Ольга була вже охрещена, вона приходить у покої, які їй відвели у Царгороді. І вона вже знає з настанов патріарха, що у неї має бути янгол-охоронець. І вона бачить: на столі карафка з вином і хлібина лежить. І каже янголу: «Ти ж мій охоронець, сідай зі мною, вип’ємо крові Ісуса і з’їмо від тіла Ісуса». На що він каже: «Не я. Тут буде інший». Вона відчиняє двері, до неї заходить хтось у білому одязі. Вона бачить, що у нього на руках дірки від цвяшків, якими Його розпинали. І Він їй каже: «Тобі випало щастя бути володаркою великого народу. Я твоєму народові дав найкраще: найкращу землю, що була на планеті. У цій землі є все для того, щоб твій народ жив добре. Але ж я маю дати всім народам. Поруч із твоєю державою живуть племена – дикі, ледачі, захланні. Я повинен і тим щось дати. Так-от, я їм дав вас у сусіди. Ви повинні витримати це, відбути, а потім твій народ стане одним з найдосконаліших, найбагатших народів у світі». Ми, українці, маємо у це вірити.

– Якою буде наступна книжка?

– Це буде ще одна історична річ. Про Івана Мазепу. Так, про нього багато написано. Одні писали про нього як про геніального коханця, а він таким був, інші як про зрадника. Але все це набагато дрібніше і другорядніше від суті самого Мазепи. У нас були різні гетьмани. Я особисто симпатизую Виговському. Але зайти у психологію Мазепи, який, з одного боку, служив Петрові вірою і правдою, з іншого – таємно носив ідею вирвати Україну з цих російських обіймів… Це дивовижно.

Я хочу подати українцям Мазепу як високоосвічену людину, яка знала безліч мов. Я не можу, звичайно, обминути і Мотрю. Але це, як я дослідив, була платонічна абсолютно любов. Найважче, що мені далося, – це картини знищення Батурина. Це страшна трагедія, коли Мазепа пішов на зустріч із Карлом ХІІ. Вранці наступного дня він мав прийти у Батурин уже із Карлом, де вони могли готувати перемогу над Росією. Якби це сталося, світ був би зовсім інакшим на сьогодні.

– Будь ласка, ще раз про ваше ставлення до російської та української історії.

– Якби ми так і далі існували, в тій системі, в якій були, ми були б нацією без історії. У нас все забрано, що тільки можна було забрати. Коли Петро вирішив стати імператором, побачив: справжньої історії імперія не має. Є південні племена, які не мали жодного кореня, бо займали чужу місцину, відстрілювали дичину, виловлювали рибу і перебиралися в інше місце. Російська нація без кореня і ніякого відношення до слов’янства не має. Я про це кажу майже щонеділі у своїй програмі «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Тому що ми повинні збагнути, що наша історія у нас є, але вона у нас викрадена. Нам треба забрати нашу історію, і Росія залишиться голим королем.

Археологи перерили вже усе Куликове поле, не знайшли жодної краплинки якогось металу чи від шаблі, чи від бойової сокири. Нічого немає, вигадка повна! Я вже не кажу про багатьох їхніх князів, які, виявляється, виховувалися в Орді. Тому, якщо люди побачать, що ця ніби велика країна на чолі з Ліліпутіним не має історії, зрозуміють, чому вони ставлять князя Володимира під кремлівськими вікнами.

Інтерв’ю вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ. 

Фото Ігоря Демчука

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here